Але Маринка хватала її за руки, танцювала навколо, турсучила й щебетала:
— Угадала, угадала, угадала!.. Хіба ж я не бачила, як ви плакали над ним, коли ждали його смерти?.. І цілували...
Але Тася серйозно розгнівалася:
— Маринко!.. Іще слово — і ми розійдемося!
На диво, Маринка помітила в обличчі подруги таку глибоку тугу, що здавалося, Тася ось — ось розплачеться. Вона схаменулася:
— Та моя ж золота Тасичко! Простіть дурну Маринку, я. більше не буду. Я ж хотіла, щоб якнайкраще, бо ніяк не
зрозумію... Ну, не буду, не буду.
Рогожін другого дня виписався з лазарету, й пішов до штабу Південно-східного фронту, куди входила 1-а стрілецька дивізія. На ґанку зустрів Байсунгурова.
— Рогожін!
—г Климе! Невже ти ? От іще раз — несподівана зустріч! Приятелі обнялися.
— Ну, не зовсім несподівана. Я, брат, до тебе—комісаром.. —
— Як так?
— А ти ще не чув? У штабі Гайченця вирішили дати тобі 1-й стрілецький полк. Пішли наші вгору, Гаврику!
Рогожін не зміг сховати цілковитого задоволення.
— Ну що ж? Повоюємо, Климе!
— Хм... Може й повоюємо. Там далі видно буде. — А що таке? Чого такий панахидний настрій?
:— Та бачиш... Є така штука... Ти вільний зараз?
— Цілком вільний.
— Ходім на Гарячу горку, там погомонимо. А разом і на рідні гори глянемо. Сумую, брат, за Владикавказом!
Приятелі пішли через Миколаївський квітник. На кожнім: кроці їм заступав дорогу живий квітник молодих і літніх красунь, веселих, безтурботних дівчат і жінок, що метеликами вилися біля штабу армії, біля всяких установ, або ж просто ховалися в закутку курорту від життьових бур.
Байсунгуров задуманим поглядом провів якусь русяву головку й запитав:
— До речі, я чув, що ти женишся?
— Що ти? З ким?
— Та ти, брат, не валяй Ваньку. В госпіталі наших двоє лежало, розказували... Чи може не так ? Ну, тоді вибач на цім слові.
Рогожін хвилинку помовчав.
— От що, Климе... Я колись розкажу тобі все^ А покищо — прошу тебе, облиш цю тему. Повір, друже, — це не звичайна історія, а щось серйозніше.
Голос йому затремтів. Байсунгуров допитливо скосив очі на виснажене обличчя приятеля й тепло промовив:
— Ну, ну, — нехай і так. Я просто хотів допомогти тобі,, дивак ти такий... З Рогожіною я знаюся давно. Приятелював, навіть. От я й подумав: може вам важко порозумітися, то я б пішов до неї від тебе сватом.
Жаден мускул не ворухнувся на обличчі Рогожіна. Тільки брови посунули до перенісся.
— Це — неможливо.
— Чому?
— Тому що вона — моя дружина ось уже більше 5 років.
Бай су игу ров спинився, остовпівши від зачудування, але Рогожін попередив його запитання:
— Вона — моя дружина ще відтоді, як я був бідним козаком — неуком. Але... навіть губи моГ не знали її губ і ми розійшлися з того самого моменту, як піп записав поруч наші тімення.
— Та це ж.... романтика якась!
— Ні, це не романтика. Це непорозуміння, що ламає все моє життя. І я в ньому тямлю не більше твого. Отже — облишмо це. Кінець — кінцем життя все розв'яже. А не життя, то смерть.
Крутими мальовничими стежками зійшли приятелі на Гарячу горку Й сіли на майданчику біля водограю.
— Яка краса!
Під ногами кишіло комашнею сіре, запорошене білим пилом місто. Праворуч — мальовничою декорацією встали Машук і Бештау. Ліворуч, унизу, за Підкумком, притулилася Гарячо-водська станиця, що здавалася звідси іграшкою. Просто перед очима зеленою цяткою манячили Есентуки й фантастичним маревом здіймався під горами Кисловодськ. Далі ввесь обрій заступали верховини Кавказьких кряжів. Вони грали зелено-голубими, фіялково — бузковими, ніжно — сірими півтонами своїх зламів. Над ними вставали білі шпилі й бані, а двоголовий Ельбрус горів рожевими фарбами на блакитних і смарагдових плямах вечірнього неба.
Дивилися мов зачаровані.
— Климе! Я пригадую, майже рік тому милувався такими ж білими верховинами у Владикавказ!. Починався шурган. Говорили тоді про завірюху громадянської війни, що ось — ось задме на Північному Кавказі. Так і сталося. Революційний гураґан погнав нас із Терека на Кубань. Тепер білий шурган мете з півночі й гонить усіх нас назад, аж до тих гордовитих верховин. Он там десь за Бештау й Мінеральними водами скаженіють "вовчі сотні" Шкуро й насідають на Невинно-миську денікінські батальйони. Залишилася тільки цяточка радянської Північно — Кавказької республіки. Ліворуч — гори, стіна. Позаду — піскові степи, смерть. Що ти думаєш про це ?
— Якраз про це я й хотів побалакати. Додай іще: армію стиснуто на невеличкій площі. Від Прокладної, з Терека, проти нас наступають полки Бічерахова. Червоноармійці роздягнені, розбуті, голодні й хворі. Почався тиф. Немає гарматнів і набоїв. Немає харчів і лікіз. Дезорганізація переходить усякі межі.
— Дек що ж це? Кінець?
— Ні, це ще не кінець. Ти ж знаєш, що червоноармійці уміють терпіти голод і злидні, уміють люто битись і перемагати або ж хоробро вмирати. Уміють налагодити й сувору дисципліну. Найкращий доказ тому —— Таманська армія. У нас е близько 150 тисяч бійців і 200 гармат проти денікінських 40 — 45 тисяч. Ми ще могли б оздоровити армію й перемогти, коли б...
Байсунгуров оглянувся, нахилився до Рогожіна і тихо промовив:
— ... коли б негайно розстріляти головнокомандувача Сорокіна з усім його штабом!
Рогожін хитнувся набік: —— Ти з глузду зійшов?
— Аж ніяк. Ти знаєш, що цими днями Сорокін розстріляв командама Таманської Матвієва?
— Климе!!!
— Ото то ж бо є! Сядь, це ще не все. Тепер серед по-літробітників армії уже багато є таких, що вважають Сорокіна за цілковитого авантурника. Це він, для своїх власних інтересів, зводив на ніщо всі перемоги, паралізував ентузіязм червоноармійців, віддавав цілі полки й дивізії на погром денікінцям.
— Постій! А факти, факти ?
— Будуть і факти. Сорокін ждав, що після Автономова він буде головнокомандувачем. І в мислях не було, щоб ЦВК призначив когось іншого. Він же — помічник головкоме, переможець Корнілова, улюбленець цілої армії... А ЦВК призначив Калніна. Відтоді починається провокація. 10 червня Калнін послав до Таганрогу десант, 8000 бійців. Сорокін повинен був на Батайському фронті почати бій, щоб затримати тут німців. А він підписав з ними на кільки днів мирову й одійшов з фронту. Німці навалилися на десант і знищили його майже ввесь.
— Плітки! Які є докази, що не сами німці все це спровокували?
— Коли б же тільки це одне!.. А то — слухай далі. Де-нікін кинув свою армію на Тихоріцьку, де був штаб Калніна. Сорокін мав послати сюди на підмогу дві дивізії. А він не послав нічого. Денікінці армію Калніна розбили, штаб розстріляли, Калнін ледве втік. Сорокін досяг свого: посади головкомандувача.
— А може ж це... тільки випадковий збіг фактів?
— Пожди. Після того висунувся талановитий командир Чернявський. Сорокін причепився до якоїсь дрібниці й розстріляв його. Був у нас популярний командир "сталевої дивізії" Жлоба. Сорокін готував йому арешт і розстріл, коли б той не втік із своєю дивізією на Царицин. Нарешті, на всю Кубань прогриміла славетна Таман^ька армія, саме тоді, коли Сорокін терпів поразку за поразкою. І ось тепер він розстріляв ког мандира Таманської Матвієва.
— Та що ж це таке?.. Жах і сором!.. А як же тоді — реввійськрада? Що вона собі думає?..
— Ото то ж і горе наше, що Сорокін обплутав і реввій-ськраду. Це вона дала наказ № 9 командарму Таманської негайно зняти армію з фронту Армавір — Михайлівська і йти до Невинномиської. Коли б його виконати, денікінці змели б нас до самої Невинномиської. Матвіїв поїхав до реввійськради з поясненням, а тут його розстріляли. Та ще й з наказу реввійськради.
— Але ж цс безумство! Куди ж ми йдемо ?
— До диктатури. Сорокін мітить на диктатора, це тепер ясно. Тут, у П'ятигорському, він тримає біля себе "дивізію особливого призначення", завів собі власну ЧК, в штабі — п'amp;нка, оргії й все що хочеш.
— А ЦВК? Невже ЦВК того не бачить?
— Дехто бачить, та нічого не може подіяти. А дехто, разом із головою Рубіним, не вірить нічому. Рубінові недавно відкрили очі на все, а він і слухати не хоче: "Іван Лукович дуже гарний товариш. Ми з ним щодня бачимося".
— Значить... справа гине? Навіщо ж тоді мені приймати полк?
— А для того й приймай полк, що треба гуртом спасати справу. Не Сорокіни творять революцію; впораємося і з Со-рокіним. Наша така думка, щоб на фронті скупчити кулак проти Сорокіна й сорокінців. Тут, у П'ятигорському, він — цар і бог. Е, та що там. Швидше їдьмо до Невинномиської, а там — побачимо.
— Ну, тоді я завтра — до Гайченця.
— Добре. Тільки не забудь: це прихвостень Сорокіна.. Бережись! Вони там усі вкупі щось мудрують.
По двох днях Рогожін виїхав з Байсунгуровим до Невинномиської.
Того дня в шпиталі виявили між хворими денікінського шпигуна — офіцера. Його забрали. Голова фронтової ЧК Власов* знайомий Тасин, зайшов до неї перепочити.
Тасю чомусь хвилювала ця подія. Власов сміявся з неї.
(Продовження на наступній сторінці)