План Нагнибіди був простий і сміливий до нахабства. Доки там денікіиці пристрілювалися до фалшивих батарей, він з двома десятками таких же як сам, кращих на ввесь Терек пловців, вирядився по той рік річки, далі в тил денікінських позицій. Кубань тут шумує білою піною і мчить між берегами не гірше від Терека. Перед вечором із більшовицького берега, з ліска за коліном, попливли вузлуваті коренасті пеньки, навскоси, до денікінців. Спочатку це турбувало денікінців. Вони стріляли на пеньки з кулеметів і пильно обдивилися їх, коли вода прибивала їх до їхнього берега. Нічого підозрілого не було: звичайні собі пеньки, наготовлені десь улітку. Напевне річка змила... Пізніше, коли сірі сутіні впали на землю, через річку поплив пеньок не такий уже звичайний. Між корінням розкарячився кулемет. З води за пеньком визирало вусате обличчя Нагнибіди. Згодом другий такий пеньок, третій. До півночі пливли вони чере'з Кубань, збиваючись на плесі біля кущів лози.
А з півночі з більшовицького берега ударила гармата, друга, третя. В небі шваркнуло кілька ракет. І враз заговорив усіма батареями й кулеметами денікінський берег. А тим часом кілька смільчаків з Нагнибідою заскочили в тил, застрочили кулеметами, сипнули свинцовим горохом з Гвинтівок, бухнули кількома бомбами, зім'яли ворожі застави й погнали їх до окопів, сіючи паніку.
— Більшовики переправилися!.. Більшовики пішли в наступ!.. Схільки їх тих більшовиків? Чота? Батальйон? Цілий полк?
Роздумувати було ніколи і нічого не можна було розібрати за ревом власних батарей. Від Овечки й Кузьминки посилали частину за частиною до місця прориву. Дзвонили полкові телефони й паніка росла по фронту.
Годину після того, від станції Богословки загули більшовицькі гармати й ПОЛ:Ї:І нзстримною лавою кинулися на дені-кінські позиції. Змели, зім'яли їх, відкинули на Овечку, забезпечивши на кілька днів з'їздові рад спокійну роботу.
Після бою Кубань викинула на більшовицький берег, біля х. Надзорного, тіло червоного командира чоти, селянинанезаможника С. Д. Нагнибіди. 14 багнетових ран краще від орденів червоного прапора доводили, що Семен Дем'янович умер смертю героя. Під його пухнастими вусами ховалися відблиски ного звичайної посмішки.
— Наша берьот, їдять його мухи!
В надзвичайних обставинах збирався другий з'їзд рад Північного Кавказу 28 — ЗО жовтня 1918 року. Денікінські гармати гриміли за 15 — 20 верст і червоні полки ледве стримували супротивника перед Невинномиською. Загони Шкуро загрожували з півдня, від Баталпашинського. Відповідальні керівники, члени ЦВК, загинули від рук авантурників, або ж розбіглися й переховувалися. З Мінеральних вод наближався поїзд головнокомандувача — диктатора й ніхто не міг поручитися за його наміри. На фронті й на самому з'їзді було не мало прихільників Сорокіна: одні справді вірили в байку про зраду ЦВК і вважали Сорокіна за рятівника революції, інші просто ждали від авантури' тих чи тих вигід особисто для себе. Здавалося, справа революції випала з ланцюга історичної закономерності й лягла на терези сліпої долі.
Але це тільки так здавалося. Якраз у найважчий для революції момент особливо яскраво виявилося, які сили організували бідняцькі маси Північного Кавказу на непримиренну боротьбу з контрреволюцією.
Напередодні з'їзду зібралася фракція більшовиків обміркувати події. Засідання влаштували прилюдне; безпартійні делегати переповнили залю.
Коротка інформація про розстріл членів ЦВК потонула в звуках жалібного маршу. Загриміли гарячі запальні промови. Делегати ловили кожне слово, вплітаючи й свої почуття в єдине колективне поривання.
Сталася подія нечувана в історії революції: зваживши всі обставини, фракція, разом з членами ЦВК, розіслала телеграму від імени ще не відкритого з'їзду:
"Всім, всім революційним військам, радам і громадянам.
Наказ.
2-й надзвичайний з'їзд рад Північного Кавказу і представників революційної Червоної армії оголошує поза законом колишнього головнокомандувача Сорокіна та його штаб: Богданова, Гайченця, Чорного, Гринченка, Рябова, Щербину, Тро-цевського, Масловича, Піхтєрьова й командира черкеського полку Котова. Пропонує негайно заарештувати й доставити їх в Невинкомиську для прилюдного народнього суду. Пошті й телеграфу не виконувати жадних наказів Сорокіна й осіб, тут пойменованих.
2-й надзвичайний з'їзд рад "Північного Кавказу".
Так диктатурі Сорокіна твердо протистала диктатура про-летаріяту. Рішучих негайних заходів вимагав момент: до Невин-номиської спішили сорокінські військові частини. Повстало питання: хто кого.
Другого дня з'їзд пішов стежкою, що накреслила фракція. Щоправда, він не мав видатних керівників: спасати справу революції на Північному Кавказі зібралися рядові партійці, фронтовики, селяни-бідняки й козаки. Доповідь робив Гриішн, кубанський селянин, що волею Жовтня став членом партії, керманичим радянської справи. Він так і почав:
"Пробачте мені, сірому мужикові, що я взяв слово висвітлити перед вами сучасний стан..."
Сіра, бідняцька, переважно городовицька маса билася на фронті, вставши за проводом партії до рішучої класової боротьби. "Сірі" рядові депутати-масозики зібралися на з'їзд вирішувати державну справу. "Сірий", рядовий селянин-більшовик виступив з відповідальною доповіддю від імени розстріляного й розігнаного ЦВК. Такий був момент.
З'їзд відразу взяв тверду хазяйську лінію, ліквідувавши авантурництво, що розкладало армію. Сорокіна, з усім Кого штабом, оголосили поза законом. На головнокомандувача призначили Федька.
Довідавшись про це, Сорокін спинив на Курсавці свій поїзд і кинувся на Ставрополь з двома ескадронами свого конвою, та чинами штабу.
Ставрополь з 28 жовтня посіла Таманська армія,— та сама армія, що її командира, Матвєєва, Сорокін розстріляв. Тепер вони поквитувалися. Ледве зморені коні сорокінців зацокали підковами по незграбному брукові ставропольських улиць, Сорокіну передали наказ негайно прибути до штабу Таман-ської армії. Недавній головнокомандувач зрозумів, що попав у пастку. Повернули коні Й подалися в степ, на схід сонця. Туж-туж за ними погнався цілий полк кінноти й нагнав їх біля с Сергіївського. Сорокіна ледве врятували від самосуду й посадили до ставропольської в'язниці. Проте й це не відвернуло неминучого: до в'язниці прийшов начальник 3-го Таманського полку Висленко й застрелив недавнього диктатора.
Незабаром, після допиту й суду, розстріляли Гайченця, Гриненка, Чорного, Кляшторного, Костяного, Котова й інших співучасників сорокінської авантури. Характерна рисочка: Гриненкові дозволили перед розстрілом прилюдно спокутувати свою вину й розповісти перед багатотисячним мітингом подробиці сорокінської зради.
Надзвичайний з'їзд рад ледве встиг закінчити свою роботу,, як денікінці зламали опір червоних полків під Богословкою, взяли Невинномиську й відкинули армію на правий берег Кубані. Тут у руках радвлади залишилися тільки чотири станиці: Миколаївська, Темноліська, Новокатеринівська й Барсуківська.
Це — все, що осталося від червоної Кубані. Боротьба переносилася на територію Терщини й Ставропольщини.
XII
Радянська соціалістична Північно — Кавказька республика доживала свої останні дні.
Денікінщина остаточно випростала крила й складала вже договори з Антантою про походи на Москву й Україну. До Новоросійського прибули французькі й англійські пароплави з боєприпасами для білої армії. Такою ціною запопадливі сусіди купували собі право експлуатації майбутньої "єдиної неділимої"... Але напівроздягнена, розбута, наполовину хвора кубано — ставропольська червона армія, перейменована тепер в 11-у, не складала своєї зброї. Багато лиха накоїла їй авантура й партизанщина, злидні й хвороби, брак набоїв і гарматнів. Армія падала від утоми, від жорстоких боїв
1 довгих переходів, від недоїдання й тифу. Дезертири тікали з неї тисячами, переповнюючи села й міста небезпечним буйним натовпом.
Проте героїчна боротьба протягом десяти місяців надбала в основних кадрах її багатющі запаси революційного піднесення, мужності, відданості: їх не могла до кінця розтратити навіть сорокінщина. Хвора армія, як сильний поранений звір, відходила повільно, огризаючись іноді з такою силою, що денікінські пси розліталися на всі боки.
Сам Денікін високо ставив боєздатність 11-ї армії, відзначивши її в своїх закордонних записках:
"Воєнний дух "її, не зважаючи на брак безпосереднього управління з центру... був незрівняно вищий, ніж в інших червоних арміях... Перемогти її нам було трудніше, ніж інші. Боротьба з нею потребувала від нас великих втрат. І не раз, розбита, здавалося, до щенту, вона знов народжувалася й давала тверду відсіч добровільцям".
Взявши Армавір і Невинномиську, білі кинули свої сили на Ставрополь. Після десятиденного жорстокого бою, знемо-жені тифом, таманці мусіли 14 листопада покинути місто. Проте, на Південно-східньому фронті частини 11-ої армії ударили на Моздок і Прохладну, розгромили полки Бічерахова й визволили всю Терщину, де кілька місяців відбивалася від білих невеличка 12-та армія. Обидві ці армії злилися в одну й зайняли на початку нового року лінію Винодільне—Петроз-ське — Калиновське — Курсавка — П'ятигорське.
Партія зробила ще одну спробу посиленим партбудівництвом та парткерівництвом домогтися перемоги над денікінцями.
(Продовження на наступній сторінці)