— Ні, моя золота Маринко!.. .Я розумію тепер твою ясну правду!
— Климе!.. Ми всі вмремо... Ми не вийдемо з цих пісків... Треба уміти вмерти, Климе!
— Так, моя любо, — треба вміти вмерти, щоб з цього народилася нова леґенда, нові поривання, нове життя.
— Я вас прошу, Климе,— заступіть моє місце біля хворих...
— Життя віддам, Маринко!
— Я знаю... А тепер — нахились... Мені не сила...
Байсунгуров нахилився й на губах його затремтів поцілунок — такий слабий, як обірвана пелюстка степового червоного маку.
Маринка була — як надломлена квітка. Перша ж хвороба зв'ялила її протягом одного дня. Умирала — мов до вінця збиралася:
— Ти не плач, Тасю... Я рада, що так умираю... Що я? Яке моє життя було? А тут—.і я частинка цілої армії... І моє життя вплелося в її життя... Не плач, Климе... Я вже піду...
Маринка, маленька жінка з великим серцем, пішла за сотнями й тисячами інших Маринок, Нагнибід, Рябошапок і всіх тих, кого сама ти знаєш, о, мамо, революціє!
Минали дні, сірі, як нудьга й одноманітні, як степова далечінь. Хворі, голодні, обірвані загони 11 — ї армії йшли врозтіч манівцями, тисячами стежок — по бездоріжжю.
Третя дивізія — рештки колишньої Таманської армії — рушила з Святого Хреста й Георгіївського, через Ачикулак, Величаївське й Нурмамбет — Мектеб, просто на північний схід, пісками астраханськими. Багато мовчазних таємниць ховає, тут сивий, обвіяний шурганами й старовиною степ. Понад півтори тисячі років засівав він свої простори кістками хозарськими, половецькими, комлицькими й ногайськими. В його пісках заметено хмари стріл і списів на полях жорстоких січ-У його курганах поховано стародавню татаро — монгольську славу. І дримає тепер сумна, безлюдна піскова пустеля під голосіння шурганів, дожидаючись, доки колективна праця й розум розбудять її до нового життя.
Степ поглинув таманців, закрутив, розметав і викинув поміж свої буруни й солонці невеликими загонами, групами й окремими одиницями. їхніми трупами засіяв жовті піски, зойками й прокльонами напоїв повітря.
Короп Демид п'ятий день ішов у гурті відсталих, знемо-жених бійців, без води й харчів. Були коні й підводи, було чимало людей, коли вирушили від останніх копанок за Нурмамбет — Мектебом. Піски, морози й голод швидко розвіяли їх дорогою й поклали на вічний відпочинок. На кожній ночівлі залишалися трупи, на кожний зупинці падали коні .Кінським падлом живилися люди; людськими трупами ласували чакалки. Щодня танув загін, як весняна крига.
Біля Гайдуцьких Солоних озер заскіглили перші колючі степові вітри. Звечора бійці розгрібали руками холодний пісок на затишних південних схилах кучугур і лягали спиною до спини, по кілька вряд, щоб не задубіти. Чимдалі мороз дужчав, бійці цокотіли зубами й лаялися в батька — матір або ж жартами намагалися розвіяти безпорадний настрій.
— Оце доскочили! Холодно — аж коліна сами танцюють!
— Прийшла зима, кожуха нема, чоботи ледащо і їсти нема що
— А ти не зідхай: чого нема, то й так нехай!
Короп Демид обережно скинув побиті шкарбани й розмотав прілі онучі на хворих ногах. До самих колін йому рясніли болячки й струпи. Товариш тисячоверстового переходу Ко-нон Качурін, слюсар з новоросійських майстерень, подивився скоса й похитав головою:
— Ох, не дійдеш ти, Демиде! Нема тобі ходу з такими ногами!
— Треба дійти... Еге ж, еге ж... Коли ніг не вистачить на руках лізтиму! Хоч кров з носа треба — до Астрахані!
— А так, так,— треба до Астрахані, до Царициного. А тоді вже піде не та музика...
Присадкуватий Трохим Найда не витримав:
— От не люблю... в бога... в мать!.. Навіщо себе надіями тішити ? Пуста надія — дурневі забавка. Годі! Довоювалися! Не з нашим, брат, писком революцію робити! Треба було не з того починати.
Качурін мляво й нехотя спинив його:
— Покинь! Чули вже!
— Чого чули ? Коли б вирізали напочатку всю буржуазію, то не гинули б тепер у пісках.
— Широко, хлопче, зачепив! Усіх не виріжеш і самим ножем справи не вирішиш!
— Чому ?.. Зробимо землю голою та й заведемо нове життя!
— Швидкий ти дуже, Найдо! На голому місці та на безлюдді далеко не поїдеш.
— Зате тепер далеко заїхали... Гнатиме нас Денікін від Кавказу аж до Білого моря.
— Спіткнеться!
-Ж ... .. _ . ............. ...
— Як тільки на робітничі міста напореться, так і спіткнеться. Все наше лихо, товаришок, у тому, що на Кубані робітників — жменя: не було кому порядкувати. А селянська маса,— тут, брат, усякого жита по лопаті... Селянську масу треба ще добре попосортувати.
Короп докірливо захитав головою:
— Ти, Кононе, того... не зневажай селянина. Селянин, браток, Денікіна бив. Еге ж, еге ж... Селянин десять місяців усю контрреволюцію глушив...
— Та я не зневажаю, дивак ти такий. Я ж і сам не де був,— з таманцями шилом патоку хлестав. Я тільки кажу: є селянин Демид Короп, безземельний городовик, і є селянин Гордій Брижань, куркуль на п'ятдесят десятин. Тут, брат, що п'ять дворів, то й п'ять політик.
— Та годі вже вам дурного язика полоскати! — роздратовано перебив хтось із гурту: — і без вас тоскно. Тут он навколо смерть блукає, а вони з дурного дива теревені завели.
Розмова увірвалася; затихав гомін. Щільніше тислися люди догурту, шукаючи затишку й тепла. Потроху втома перемагала: один по одному засинали бійці і ніч укривала їх чорною холодною наміткою. Висипали зірки на небо, замерехтів одвічний "Чумацький шлях"... Ще трохи — і "Віз" покотився на ранок. Дужче й дужче брався до роботи мороз. Де-не-де почали зриватися з лайкою поодинокі постаті, розминаючи задубілі ноги й руки.
Качурін прокинувся й кілька хвилин слухав ніч.
— Демиде, не спиш?
— Який там сон!
— Ось послухай, — ліворуч чакалки гризуться.
— То що?
— Чогось, брат, не поділили. Над людськими трупами так не гризуться.
Він підвівся й намацав Гвинтівку.
— Як можеш, ходім. Обізвався Найда:
— Не тривож: у нього ноги підкачали. Я піду. Знайшлося ще з п'яток охочих. Пішли ліворуч, просто
через буруни. З гребеня на гребінь, з бугра на бугор пройшли з півтори верстви. Почало сіріти. Характерне гавкання й скавучання чакалок чути було дужче. В балочці за пісковим гребнем знайшли покинуту напередодні ночівлю. Лежали трупи; стояло двоє возів. Поблизу возів поодкидали ноги задубілі коні. На возах позамерзали скарлючені люди. У декого вистачило сили сповзти на землю й плазувати услід за товаришами, що їх покинули. Так, рачкуючи, вони й замерзли.
Чакалки метушилися біля кінського падла й вили, захлинаючись на тривожно-злісних нотах. Качурін здивувався:
— Щось їх там збентежило: бігають навколо, а трупів не займають...
Помітивши людей, чакалки зникли за буграми. Найда перший скотився з буруна й наблизився до возів. Але він і сам ледве не завив разом з чакалками: у падлі були люди... Ні, не люди, а страшні, закривавлені, забруднені, скарлючені потвори. Змагаючись з лютим холодом, вони порозрізали коням черева, повикидали тельбухи й позалазили в гаряче закрівавлене нутро. Так і позасинали там, у теплі, в калі, в крові й бруді, втративши всяку людську подобу. Так і позамерзали разом з трупами.
Найда не витримав:
— Сімнадцять раз у бога... в христа... в пречисту його матір! Та не буде ж вам пощади від нас, буржуї трикляті, до віку ! За всі муки!.. За ганьбу й знущання!.. Зброї не буде, зубами горло гризтиму!
Він одвернувся й схвильовано загомонів до Качуріна:
— Ну, от скажи ж ти!.. Був у боях, бачив гори всякого падла, бачив і трупи товаришів, побитих та замучених, і соп-лів не розпускав... А тут, понімаєш ти, свербить біля серця. Та вони ж Корнілова били! Денікінців колошматили! — і ото тепер така смерть...
Качурін суворо перебив:
— Брось, товаришок, паніку розводити! Мерщій до роботи... Кожен щоб узяв не менше, як по пуду м'яса.
— Що ?!. З оцих коней ?
— А що ж такого?
— Кононе, подумай... У йому ж знайшли смерть наші товариші!
Качурін з досадою одмахнувся:
— Ат, дурниці! Аж досадно тебе слухати! Там он з голодухи люди з ніг падають, а ти тут слини розпустив. Візьми себе в руки цупкіше!
Попрацювавши з годину, вирізали кращі шматки й понесли їх до табору. Бійці заворушилися. Ділили м'ясо на порції й жадібно їли невеличкими шматками: знали вже з гіркого досвіду, що з голодухи треба їсти обережно.
Табір повеселішав; прокинулася надія.
— Кажуть, від Солоних озер до тракту не більше, як 70—80 верст.
— Держись, браточки ! Днів через 5 стрінемося з кізляр-ською колоною .
— Рачки доліземо, як не дійдемо!
— Підтягуй дужче пояски, хлоп'ята І
Жалю завдала звістка, що дванадцятеро хворих не можуть іти далі ; між ними — Короп.
Качурін сидів і думав важку думу. Демид покликав ЙОГО ближче. ^
— Так то, Конове... Думаєш?
— Думаю, Демиде...
(Продовження на наступній сторінці)