— Скільки не думай, нічого не видумаєш... Еге ж, еге ж... Сотня десятьох не жде. Коли б іще хоч харчі були, — а то кожен прогаяний час—погибіль. Ви — того... ідіть собі швидше, скільки є сил, просто до моря. Хоч може й розминетеся з кізлярцями, та там уже не страшно.
— Демиде...
— Постой... Лишнього не говори ... Що ж поробиш, браток ?.. Не судилося... Еге ж, еге ж... Ну, попрощаймось.. gt;
Качурінові залоскотало в горлі й голос затремтів:
— Демиде!.. Десять місяців...
— Еге ж, еге ж... десять місяців... І ціла армія—десять місяців... А тепер—ціла, браток, армія погибає. Ти подумай î ціла армія !.. Пам'ятаєш — у горах ? Кидали хворих, кидали зайвих, щоб спасти здорових. Еге ж; еге ж... Власними руками — двох синів своїх... Е, та що там... Давай поцілуємося" Кононе ! ^Щг
Вони міцно обнялися. Качурінові на очах блистіли сльози. Найда не витримав і гістерично закричав:
— Це злочин—кидати товаришів ! Немає на це нашої згоди ! І не думай про це, Качурін ! Хто тебе тут поставив за командира? Ми перепочинемо день та й підемо далі всі разом.
Качурін випрямився й твердо кинув:
— Не дурій, Найдо! Ти знаєш, що таке—революція? Іди вперед, не оглядайся. Коли трупів страшно, не дивись під ноги, а йди собі далі й далі. Упадеш, то рачки лізь, а не лежи колодою. А як і рачкувати не можеш, то мовчки БМИ-рай, не розводь паніки, Демид правду каже ; кожен прогаяний час — нова смерть,— розумієш? П'ять днів без харчів не всі витримають.
Найда похнюпив голову.
Попрощались і рушили далі, не оглядаючись. Кожному здавалося, що 12 пар гарячих докірливих очей пропікають йому потилицю докором. Швидше, швидше спішили втекти від самих себе за піскові бугри.
Короп провів товаришів сумним поглядом і оглянув відсталих. Сірі, закурені, вітрами обвіяні обличчя були хмурі й зосереджені. Дехто хлипав, одвернувшись у степ. Короп підвів голову.
— А ви—того... поперед смерти панахиди не правте... Еге ж, еге ж... Був у мене в дивізії друзяка вірний—Нагнибіда. Він ніколи не вішав голови.Казав було: "Підбери соплі! Революція не любить сопливих! Умреш, тоді й лежи серйозно, а поки живий — радуйся" !.. Еге ж, еге ж... Хороший був товариш, земля йому пухом ! Жив, сміючися, і вмер — не плакав. Дак чого ж нам журитися, їдять його мухи ? До вечора ще далеко : відпочинемо й підемо помаленьку.
Сонце виглянуло на короткий час, скупо мазнуло піски золотими віхтями й знов заховалося. Мороз дужчав. Дванадцятеро покинутих бійців відпочили ще кілька годин, підвелися й попленталися далі. Боліли ноги, горіла голова і в очах коливалися жовті плями. Хотілося уткнутися обличчям у пісок і заснути надовго:— хоч і назавжди. Ішли надсилу до вечора. Десь ясніла думка: ляжеш—не встанеш. Двоє попадали дорогою: їх уже й не підводили.
Короп ледве човгав хворими ногами, але голова була ясна. Вечором обрав для ночівлі південні схили бурунів. Знов занурилися в пісок, щільно збившись докупи, й поснули важким сном. Побудив усіх Короп. Мороз і вітер кружляли над степом, вишукуючи здобич. Ранок уставав похмурий і колючий. Хмари нагнулися до самої землі й крижана хуґа боляче хвиськала по обличчях. У повітрі де-не-де затанцювали сніжинки. Відсталі йшли вже з останніх сил, охлявши з голоду. Вітер збивав із ніг. Іще двоє впало... Кінець...
Дле це були таманці: до останнього моменту вони не випускали своїх ґвинтівок із рук. Пронесли їх через гори й фронти: сподівалися пронести й через пустелю.
Короп спинив товаришів. На обличчі йому відбилися м'які проміні щирого хвилювання:
— Баста! Далі ми не підемо! Наближається метелиця... £ге ж, еге ж. —. Треба вмирати, товариші! Це не страшно: заснемо й не встанемо. Страшніше бачили та не лякалися. Так давайте ж того... умремо по-бойовому. Еге ж, еге ж... За нами може йтимуть денікінці; покажемо їм, сукиним синам, як треба вмирати!
Тільки один голос заперечив безнадійно й тоскно:
— А що нам з того?
— Як це—що з того? Треба, щоб тебе й мертвого поважали люди. Еге ж, еге ж... Матері його ковінька,—будемо й мертві стояти на варті революції!
Ш
Мужній бойовий настрій охопив усіх. Коли вже вмирати, то краще вмерти бійцями! Нехай не чваниться ворог, як надибає на своїм шляху таманців у пісках!
— Перший Слав'янський полк ніде їм не піддавався!
— Таманці й мертві лякатимуть ворогів своїх!
— А нум—до гурту, товариші!
Десятеро знесилених бійців, у вітром підбитих шинелях, сіли в коло, спина до спини, поставивши ґвинтівки між коліна. Щільно засунули руки в рукава, наїжачивши багнети вгору. Спочатку жваво перегукувалися, пригадуючи бойові пригоди. Потім один по одному замовкали, поринаючи в давно — забутих особистих спогадах... Вставали перед очима далекі принадні села й станиці... Схилялися над головами рідні постаті... Де вони? Що з ними?..
В глибокій задумі застигали суворі обличчя. Бійці засинали останнім сном. Навколо кружляв і скиглів колючий вітер. Починалася метелиця. Жартуючи, вона хватала в обидві жмені мерзлий сніг і жбурляла його на мовчазних таманців. Але нерухомо сиділи бійці. Стриміли вгору наїжачені багнети й дивовижно біліли кригою холодні, суворі обличчя.
Минали години, дні, тижні...
Короп Демид, з товаришами, не випускаючи Гвинтівок із рук, сторожили страдницький шлях 11-ї армії.
... Тієї ночі почався шурган.
Останніх днів загони 1-ї й 2-ї дивізій ледве брели безкраїми пісками. Голод і втома брали своє. Зашкарубли душі,, потухли очі, висохли сльози... На переході в загоні Рогожіна здохла коняка в обозі. Парну випрягли з повозки й підпрягли до інших. Повозку з хворими покинули. Міцно, жорстоко стулювали уста й одвертали набік очі, коли проходили мимо. А з повозки—колючий стогін і рвійні плачі й прокльони. Тільки тяжко хворі мовчки проводили товаришів глибокими темними очима.. Ах мимо, мимо, далі, далі від цього німого докоруЬ
Тася плакала й поривалася назад до покинутих,—але це був тільки вибух розпачу. Іншого виходу не було.
Опівдні колона повеселішала: низько, низько над головами полетіли на захід великі табуни важких незграбних дудаків. Кількох пощастило звалити кулями. Люди пішли жвавіше" бадьоріше.
— Мабуть піскам кінець: птиця появилася.
— Веселіше рухайся, браточки! Он із того бугра побачимо Астрахань!... Рогожін серйозний і похмурий підійшов до Тасі.
— Ти знаєш, люба, що це значить?
— Знаю, Гаврику...
— Коли дудаки в буруни полетіли, треба ждати глибокого снігу або шургану... Що буде з цими, виснаженими людьми, з пораненими й хворими ?..
Голос йому зірвався й затремтів. За його словами чула своїм серцем:
—... і з тобою, моя кохана, з тобою ?
Вона взяла його під руку й на ході заглянула в засмучене затурбоване обличчя, бризнувши ясною посмішкою:
— З тобою, Гаврику, смерти не страшно... Тільки б укупі! Він вдячно стис їй руку.
— Ти нічого не кажи хворим. Я пораджуся з Климом і звернемо до бурунів. Там не так местиме.
Байсунгуров був тієї думки, що треба попередити й сусідні загони.
— Спинимося на відпочивок, візьмемо коні й об'їдемо піски. Я проскочу на схід сонця, а ти катай на захід.
У пісках Рогожін зустрів окремі групи з підводами, а між ними—помкомдива 1-ї стрілецької К— Лісового. Кубанець Лісовий спокійно вислухав Рогожіна й запитав:
— А що таке шурган?
— Це—видима смерть усім хворим, пораненим, виснаженим, а буває, що й здоровим.
— Ми вже бачили сто смертей... Що нам—сто перша ?!
— Ні, це вже справжній кінець! Ви чули про самум ? Ви читали про смерч на морі? Ну дак от—шурган це наш кавказький самум і смерч. Ми—кізлярці—його добре знаємо.
— Пождіть... Може ви трохи прибільшуєте ? Чого ж про нього так мало в нас писали ?
— Того, що він гуляє по малолюдних степах. Хто його тут бачить, крім темних степовиків? А я його бачив. 1910-го року, на моїх очах, такий шурган налетів з-за Каспійського моря. Він підняв його хвилі й жбурнув їх на 20 верст у глибину Караногаю, змивши з берега все живе. На одинадцяти-футовому рейді в Астрахані він підхопив декілька кораблів, розмолов їх на тріски й викинув за 150 верст у караногай-ських авулах, разом із бочками, скриньками, пакунками різного краму.
— Дак то ж може на морі?
— Не краще й на суходолі. В тому ж таки караногай-ському степу він розметав авули, розкидав на 50—80—100 верст десятки тисяч варанти, корів, коней, перекотив піски на нові місця й засипав цілі падини.
Лісовий замислився.
— Що ж робити?
— Треба ховатись під захист старих високих бурунів: їх не так легко зрушити з місця. Вся надія тепер—не попасти в самісіньку середину страшного буревію. Всю армію, звісно він не зачепить: деякі загони пошарпає тільки метелицею й холодом. А хто попаде просто йому в пащу —тому біда.
— Що ж... Давайте боротися! Щось може й зробимо. До пізнього вечора табір готувався до зустрічі страшного
гостя. Вечором Рогожін тривожно оглянув незвичайне небо. Червоно — мусянжове сонце сідало за бугри, оточене мутно-жовтавим покотьолом. На сході, на обрії вставала якась зловісно — біла опара. Щезли всякі сумніви: наближався шурган.
Рогожін улаштував із Байсунгуровим затишок за високим буруном. Перекинули набік повозку, колесами під бугор, засипали її від бугра піском, щоб не знесло вітром, розчистили спереду містечко. Потім дістали води, зварили в запас "ком-лицького чаю", спекли печеню з дудака. Байсунгуров був урочисто-спокійний і лагідний. Він дістав із свого мішка запас сухарів—цілий десяток—і передав Рогожіну.
— Поклади, Гаврику, до своєї торби... Так зручніше буде.
— Що це ти надумав?
і— Аж нічогісінько... Хочу бути повноправним членом нашої комуни, от і все... А тепер, Тасю, розкажіть мені ще про Маринку. Може нас засипле пісками й попливуть віки над нашою могилою. Буду тоді лежати й думати про неї.
— Що ж вам розказати, Климе ? Ви ж її знаєте... Отака вона була з самого Владикавказу: як соняшник промінь...
— Як вона прийшла до вас?
— їхній хутір спалили чеченці. Вона подалася до Владикавказу шукати роботи. Зустріла я її на базарі й ураз вона полонила мене своїми ясними очима. Ну от вам і сказати не вмію: як ото тихий ранок теплою весною.
— Говоріть... говоріть...
— Я її взяла до себе в шпиталь. Вона зразу ж цілком віддала себе пораненим і хворим. Горіла, а не жила. Така ясна була, така щира — увесь шпиталь на неї молився. При ній стихали найбуйніші! Від її ласки розтоплювалося нан-черствіше серце!
— Говоріть... говоріть...
— Вона ніколи нічого не заперечувала, нікому не докоряла й не доводила. Вона тільки діяла. І ділами своїми переконувала краще від усяких доказів.
— Говоріть... говоріть...
— Я по собі це знаю. Нам школа, література й життя прищепили багато нездорового. Ми більше вагаємося, наміряємося й вибираємо, ніж діємо. І виходить у нас плутане життя з сумнівами й хитанням... Вона навчила мене діяти, а не вагатися.
— Ах, Тасю, коли б ви знали...
Байсунгуров важко хлипнув і уткнув обличчя в долоні. Рогожін устав і тихо відійшов набрати гребенчуку. Тася поклала свою теплу руку на буйні кучері Байсунгурова.
— Я знаю, Климе... Я по собі це знаю. Половина людей ходить навколо свого щастя й не бачить, де воно. Та не в тім справа, Климе...
ГЬлос її забринів м'яким смутком:
— Може ми всі тепер підемо за Маринкою... Дак навіщо ж жалкувати за тим, чого не було? Пам'ятаєте її слова? "Треба вміти вмерти, Климе"...
Байсунгуров хвилину помовчав і раптом твердо й упевнено підвів голову:
— Це не мудра штука, Тасю... Вміти жити—далеко трудніше. Давайте перемінимо тему...
У ночі похолодало; пішов сніг. Рогожін прокинувся, укрив краще Тасю й тут помітив, що Байсунгурова немає. На його місці приколота була сухою стеблиною записка.
Рогожін похапцем викресав огонь і — схвильований — прочитав: Ж
"Любі мої! Я іду від вас. Знаю, що таке — шурган, і знаю також, що наших припасів на трьох не вистачить. Комусь із нас треба піти. Не вважайте це за сантименталізм розмагніченого більшовика, — це тільки акт послідовності. Хтось там сказав, що людина є тварина соціальна... "Один за всіх і всі за одного" ... Це — прекрасно. Але соціологія — не математика, а соціальне ціле—не сума аритметичних одиниць. Я забував про це і, во ім'я соціалізму, проходив у житті мимо окремих Маринок, як мимо верстових стовпів на шляху в майбутнє. Це моя персональна помилка. З вами, з Маринкою, я усвідомив її особливо яскраво і хочу тепер виправити, оскільки зможу. Сто раз я йшов на смерть ради цілого, ради своєї класи, — дозвольте ж мені сто перший раз піти на це ради одиниць, що становлять цю саму класу. Я думаю, що мій партквиток від цього не зблідне й не злиняє.
А втім — може ще нічого й не буде, — ні шургану, ні саможертви, а тільки дон — кіхотство... Це було б найгірше: в історії 11-ї армії не повинно бути ні смішного, ні жалюгідного...
Прощайте, мої любі! Я йду з радісним відчуванням, з твердою вірою в ваше спасіння і в нашу остаточну перемогу.
Клим Байсунгуров".
Рогожінові защеміло в грудях. Розбудив Тасю.
— Ах, Климе, Климе! Ну куди ти пішов під таку завірюху ? Тася плакала:
— До Маринки, Гаврику, до Маринки...
Спати вже не довелося. Вітер дужчав і дужчав. З півночі ударив буйним вихром і помчав хмари понад самою землею.
— Починається Тасю... Ще кілька хвилин — і тут буде пекло.
Він притулився до перекинутої, прикопаної піском повозкк, посадив біля себе Тасю, закутав її Й міцно, міцно пригорнув до себе.
— Ах, Тасю,— я дав би самого себе пошматувати, щоб ти була тепер далеко, далеко —..
— Дай руку, любий! Ти не сумуй,— це тільки момент. Держи мене міцніше. Умерти з тобою, в твоїх обіймах, не страшно. Гине вся армія, Гаврику! Ми в ній тільки малюсінькі крихотки. Гине вся армія, що майже рік стримувала денікінщину на Кавказі! Хто знає ? Може це найважливіша послуга революції... Хто знає? Може згодом це буде одна з найславніших сторінок історії — і наша боротьба і наша смерть... І співці складуть нам свої пісні!.. І з нею, з армією, житимемо в спогадах людей і ми, її маленькі пісчинки!..
— Тасю, хороша моя! Чом я не спізнав тебе раніш ? Чом таке коротке було наше щастя ?
— Не жалій, любий! Може б тоді нічого цього не було — ні великих страждань, ні великих радощів. Дай мені твої губи, коханий! Коли прийде смерть, заступи їй дорогу! Випий сам мій останній подих!.. Мужу мій!..
— Прощай, моя золота дівчинко, моя дружина незаймана!.. А навколо вже закрутила, заголосила, затанцювала над степами страшна хуртовина. Здавалося якась люта, скажена сила зірвалася з цепу й мчалася у безвість із ревом і посвистом. Хмари котилися просто по землі, а піски повисли над хмарами. Все змішалося — небо й земля. Страшенна буря скиглила й вила, розриваючи своїми кігтями піскові кучугури, крутила й жбурляла їх велетенськими жменями на всі боки, била гострим, як цвяхи, піском і камінцями й перекочувала бугри з місця на місце.
Настав день, але було темно як уночі. Зійшло сонце, але його похоронила земля, що встала порохнявою вище хмар.
Табір тримався недовго. Шалений вітер перевернув і розметав вози і покотив їх покотом у пітьму чорного дня, розкидаючи поранених і хворих. Бігли очманілі коні, бігли люди й падали, ховаючись за бугри, а бугри вставали й перекочувалися через трупи й летіли в безмежну далечінь.
11-а армія переходила свою останню страдницьку путь.
80—90 тисяч їх рушило в піски і тільки 40 тисяч, хворих і знесилених, дійшло Астрахані та Яндиків. Близько двадцяти тисяч мусіли зразу ж лягти до лазаретів.
Котилися дні, тижні, місяці,— рік минув у нових бурях і класових боях. Відроджена й поповнена 11-а армія, спільно з іншими, вертала назад, на Кубань і Терек, змітаючи денікінців на Новоросійське, Владикавказ, Кізляр, за гори, за море, за кордони.
Розірваний ланцюг історичної неминучості замкнувся знову.
Полтава, 1930 року.