Понад колією було людно й бучно. Рушив кавказько — турецький фронт могутнім стихійним потоком, забив залізницю ешелонами, засіяв шляхи подорожніми, голодом, хворобами, безладдям. Поїзди часом ішли "в потилицю", один по одному. Вагони тріщали від живого вантажу. Одні, виснажені докраю безсонними ночами, зривалися з дахів і буферів під колеса, другі лізли натомість десятками. Здорові й хворі, з тифом, з цингою й малярією, в лахмітті й струпах сунули вони на північ, громили з голодухи порожні базари й станції, ганялися за телеграфістами й машиністами, ставили до стінки чергових.
— Дайош путь!
— Дайош паровоза, або кишки геть!
— Гони дужче, продажня душе! Крути, Гаврило!
А поїзди лізли все млявіше і пробка міцніше забивала залізницю. Десятки тисяч скупчувалися на вузлах і пересадках, сараною рухалися понад колією й шляхами, навпростець, осідали по містах і станціях, губили голову від безладдя, недоїдання, злиднів, нерозуміння всього, що діялося.
— В бога... в богородицю... отаманів, владу, комітети, комісарів!.. Доки ж це буде?
Коли починало їм у голові розвиднюватися, вступали до червоних загонів. Але такі загони із перехожіх ешелонів визначалися буйною партизанщиною. Місцеві городовики — фронтовики билися за землю, за нове право, за нове життя, а перехожі частини, передусім, за шляхи додому. Ясно було: на Ростов, на Царицин проходу немає, доки там будуть отаманські, генеральські, каледінські, філімоновські, корніловські фронти... Геть отаманів і генералів! Бий золотопогонників! Дайош домівку!
Рогожін ішов пішки за цим потоком і в подорожі знаходив цілковите задоволення. Вона єднала його з* масою, стирала з нього недавній намул офіцерства; тут він був свій, на однакових правах і в однакових обставинах. Виручала давня мислівська звичка, коли він тижнями блукав по піскових степах із рушницею, кількома десятками сухарів за плечима й кресалом у кишені. Умів узнавати погоду, улаштовувати затишні ночівлі, вишукувати всякі корисні корінці й сухі стеблини, впіймати рибу на привалі біля річки, влучити дичину міткою кулею. Склалася подорожня артіль: гуртом було легше перемагати труднощі подорожі. Минуле помалу одсовувалося назад.
Холодними морозними ночами, коли не щастило дістати теплої хати, грілися біля вогнищ, варили "чай" з різного листу, зерна, сухих ягід і коротали час за балачками.
— Р — революція, так її й перетак!.. За царя хоч у товарних возили, а тепер пішки йди, та погибай отут!
— Бухай, бухало!. Не революція, а безладдя.
— Раніш такого не було.
— Багато ти бачив!.. А біженці ? А переселенці ?
— То ж під час війни!.. Прирівняв!
— А тепер, думаєш, мир ? Мимо Чечні йшли з боєм, через Ростов і Царицин підемо з боєм. А додому прийдемо, то зразу — на штурм. Читав постанову краевого з'їзду армії? "Солдат вертається додому з Гвинтівкою, щоб захищати батьківщину проти контрреволюційної буржуазії"...
— Ох, багато ще проллється нашої кровушки!
— Не самої нашої. Тепер, брат, двір на двір, син на батька піде. Кому за царя тепло було, той даром не поступиться!
— Хо-хо!.. Багнетом швидко підворушимо!
— Та вжеж, їдять його блохи, не для того царя скинули, щоб у панських наритниках ходити.
Рогожіну припав до вподоби літній, бородатий, хазяйновитий солдат із запасних, Шаповал. Здавалося, він і робив, і балакав, і думав не так, як інші. Ніколи не квапився, не хвилювався; спочатку мовчки обмірковував, а тоді вже твердо й розсудливо робив, що треба. Здавалося, він і одягнений чистіше й нагодований справніше й ступає дорогою легше. А на ньому — та ж шинеля, ті ж чоботи й шапка.-Тільки в шапці — голка й нитка, а в руках — уміння й охота. Кожну дірку він вчасно й ловко зашиє, кожну пляму вчасно вичистить. Дорогою до всього додивлявся. З куща шипшини обірве кільки сухих ягід, а вечором гостює товаришів чаєм. На порожньому картоплищі викопає багнетом з десяток картоплин і зварить юшку.
— Глитай? — подумав собі Рогожін: — Дак ні ж, не глитай. Глитай би все робив тільки для себе, а цей охоче ділиться з усяким. Проте й не городовик. Немає в нього того недовірливого, упередженого ставлення, що відзначає гнобленого, дратованого городовика. Напевне селянин із Ставропольщини або з прикубанських сел.
Раз на привалі, ламаючи дрова для вогню, Шаповал пошкодив собі руку. Рогожін дістав уже затягану хусточку, одірвав би йду И перев'язав. Шаповал подякував, але згодом усміхнувся й тихо зауважив.
— От ви, т. Рогожін, прикинулися солдатом, а хусточку забули викинути. У солдатів таких хусточок не буває.
Рогожін щиро засміявся й голосно запитав:
— Звідки це ви взяли, що я прикинувся солдатом? А може я й справді хочу бути солдатом?
— О ? То інша річ. Час тепер такий, знаєте...
— Та ні, ви мене не зрозуміли. Я сам — з бідних козаків. Офіцером став — без году тиждень. Воно мені мулить — оте офіцерство. Я хочу його викорчувати до коріння.
— Розумію... Щоб стати самим собою ? Цікаво, цікаво. .. А чого ж ви тепер на Кубань, коли не секрет?
— Який там секрет! Іду, щоб повчитися, по чому ківш солдатського лиха. У себе на Тереку — це трудніше; там у мене чимало знайомих офіцерів... Може доведеться на когось і з багнетом піти, то щоб рука не схибила.
— Так, так. Ваша правда. А все ж таки здивували ви мене, товаришу!
— Чим саме?
— Та так... Кожна людина хоче вгору, а не вниз.
— Ну, брат, угорі тепер треба голову міцно за вуха тримати. Щоб часом не закрутилася.
— А це правда. Багато тепер таких завелося —аж на самісіньку верховину пнуться. Знав і я одного: наробить він колись ділов.
— Хто такий ?
— Сорокін Іван Лукович, сотник Лабінського козачого полку. Haш 133-й піхотний якось попав до Гасан-Кале. А там і сотня Сорокіна стояла на відпочинку. Ну й шалоброд же скажу я вам! Завжди п'янка, карти, бешкети. Не людина, а порох! Застрелити може за ніщо. Революція йому — лафа. Бачився я з ним потім на окружному з'їзді комітетів у тому ж таки Гасай — Кале. Я, бачте, попав туди делегатом від солдатів, а він — від козаків.
— Еге! То ви вже побували в бувальцях? Того ж то й ваша розмова...
— Та ні, що там... Це я ще змалечку звик. Було парубки на вулицю, а я — до книжки... Так ото, кажу, зустрічався з Сорокіним на з'їзді. Сміливості людина надзвичайної! Командир полку наказав йому з сотнею повернутися до Ерзе-руму. А він на те чхать хотів... "Буде вам, кажу, Йване Луковичу"... А він сміється: "Чудак ти, каже, т. Шаповал. Тепер революція. Сміливому дорога — хоч і в Наполеони"..
— Ого — го ! Здорово загнув!
— Ото ж і я кажу, що здорово. Честолюбства в нього — на цілу сотню... "Або голову, каже, зламаю, або на всю Росію ділов натворю". Далеко піде людина! А от — хоч убийте, не вірю я йому.
— Чому? _
— Так... Не надійні такі верховоди. Йому б усе вище й вище, а люди йому — ніщо. Наробить він колись ділов. Треба в ногу йти, а не вгору лізти. Отоді тебе сама маса вгору висуне. І голова тоді не закрутиться, — ви це правильно сказали.
Рогожіну стало зовсім легко.
— Ну, спасибі на добрім слові... А ви ж самі куди? Чи не охота ще повоювати?
— Ні, моя путь додому. Я не солдат, а хазяїн. Є там у мене в Коноковому, під Армавіром сім десятин і дітей трійко. Хазяйнувати страх люблю. Щоб і садок мені й худоба й птиця—як на виставку. Перед війною виноградник затіяв, бібліотечку таку придбав. Мене тепер віжками від хазяйства не відтягнете.
— Ох, не вірю я в це хазяйнування! Війною пахне в повітрі.
— А то вже видно буде.
До Невинномиської добралися за м'яких зимових днів. Снігу майже не було. Ранками іноді над степом слалися тумани. В Невинномиській їм пощастило: на станції розвантажили два вагони лісу і солдати негайно реквізували порожняк, причепивши до чергового поїзду. Рогожін і Шаповал попали до числа щасливців, що набили вагони "до одказу".
На Коноковій сердешно попрощалися. Рогожін шуткував:
— Не засиджуйтеся, Михайле Михайловичу! Ждатиму.
— А то вже далі видно буде, — повторив Шаповал свою загадкову фразу.
На Кавказькій устав і Рогожін. Тут, у хуторі Романівському, був штаб 39-ї дивізії, а по околицях стояли її полки й батареї. Рогожін поступив до Бакинського полку, в одну роту з Нагнибідою й Рябошапкою.
Нагнибіда почував себе ніяково після випадку на Прохладній. Це своє почування він приховував зайвою метушнею. Радісно вітав заяву Рогожіна про бажання вступити до полку.
— Давно пора, Петровичу! Нам своїх офіцерів он як треба. Але Рогожін перепинив його:
— Будемо якось і без них. Я до вас не офіцером іду, а звичайним бойцем.
Нагнибіда вирячив очі.
— Як же це так ? Солдатів у нас досить, а офіцерів малувато. Навіщо воно здалося?
— А на те воно здалося, щоб ти мені більше не загрожував багнетом... І не називав шкурою.
— Та хіба ж... Тож такий випадок... Я сам себе не тямив.
— А треба, щоб і не тямивши себе, ти таки вважав мене за свого товариша, а не за офіцера. Одне слово — баста! Дуже прошу вас нікому не говорити про моє офіцерство. Хай воно не стоїть мені на перешкоді.
(Продовження на наступній сторінці)