— Так, кого вести, на кого покладатися? — підхопив його промову голова фронтового козачого комітету Агеєв, типовий народник — інтелігент, з іконописним обличчям і борідкою, як у Чехова; голос йому забринів сльозою: — Нам усім дорогі московські святині, де кожен камінь полито кров'ю й ПОТОМ наших предків. Але ми хворі, — Митрофан Петрович йсазав правду. Ви ждете з фронту козацькі полки, щоб опертися на їх у боротьбі з більшовиками? Але я тут твердо заявляю: вони принесуть сюди на Дон більшовицьку заразу! На фронтовому з'їзді козацьких депутатів ми вже бачили перших офіцерів — зрадників, що йдуть за більшовиками, як от Голубова, Автономова, Сорокіна та інших. Вони, правда, ще не танцюють під петроградську дудку,— вони хочуть завести ради для самих себе. Але вони вже не за нас, вони — проти нас. Ось вам наша підпора ! З нею походу на Москву не влаштуєте!
Слова падали важким оливом на мозок. Було тихо й моторошно. Каледін обвів своїм важким поглядом мовчазні збори і мляво підвівся, спираючись на стіл. Почав незграбно й нудно, але з кожною фразою промова його набирала впевне-ності, логічності, палу й своєрідного надхнення. Очі поблискували жваво й хижо. Бульдогоподібне обличчя прибрало виразнішого, освідомленішого вигляду.
— Тут що не слово, то мені докір. Навколо мене точиться багато всяких* вигадок. Запеснюють нібито я готую похід на Москву. Цілковите непорозуміння! Справа досі стоїть так. На початку більшовицького повстання я одержав від верховного головнокомандувача Духоніна наказ вирушити з усіма донськими полками на Москву. Так само й він мав вирядити з фронту потрібні загони, щоб не дати більшовикам захопити серце Росії. Інтереси Дону вимагали, щоб ми скуп-чили всі наші сили на кордонах, проти Поворина й Царицина. Я дав такий наказ. Проте все це аж ніяк не означає походу на Москву,—це тільки готування до самооборони. Мій план — витримати більшовицьку навалу на кордонах, побороти в себе цю пошесть, а тим часом організувати більш надійну силу: старих козаків. Я не покладаюся на фронтовиків: їм треба, спочатку, кілька місяців пожити на Дону, в оточенні наших інтересів, щоб позбутися більшовицького чаду. Але на спасіння Дону встануть десятки тисяч старих донців, що й тепер готові сісти на коня. Тільки тоді, встановивши в себе добрий лад, можна буде подумати про визволення всієї Росії. І будьте певні, що знайдуться в нас Мінінн й Пожарські! Та буде кому й піти за ними без вагання.
Генерал Алексеев не витримав: скупо кинув дві фрази:
— Коли так, то єдиний вихід—добровільництво. Мусимо організувати добровільну армію для захисту порядку й законності.
Але проти цього запротестували члени об'єднаного уряду: організація добрармії на Дону викликала б справедливу бурю ненависти й дала б призвід до походу більшовиків на Дон.
Сухо й незадоволено запитав Кгледін:
— Нарешті, що ж ви пропонуєте, панове? Ми не маємо певних реальних сил для оборони Дону й разом вважаємо за небезпечне організувати ці сили.
Загальну думку поміркованої частини зборів подав Вертепов:
— Ні, не так. Організувати ці сили вважаємо— за потрібне. Але не для походів, а для оборони, і не з чужих для нас елементів, а з самих себе, з місцевого населення. Насамперед, нам треба попустити віжки й завести в себе такий лад, щоб хоч сяк — так задовольнити маси: тоді матимемо на кого опертися в боротьбі з більшовиками. А потім непомітно, потихе-нечку, напнемо віжки й поведемо їх, куди нам треба.
— Щоб задовольнити маси... Щоб задовольнити маси,— іронічно пробубонів генерал Алексеев і нахилився до Кале-діна з порадою закрити збори.
Чавунна фігура Каледіна ще раз нудно підвелася, нахилившись над столом:
— Панове, вважаю, що ми тут тільки вислухали інформації й обмінялися думками. Дальше обговорення справи перейде до.(генерал глузливо скривив рота)... до об'єднаного уряду Південно-східного союзу. Оголошую кінець наради.
Розходилися, як від тяжкохворого, після консиліюму. Члени об'єднаного уряду мовчки, парами, рушили до своїх апартаментів у гостинниці. Південне сонце щедро сипало з неба свою запізнену осінню ласку. Велелюдний натовп весело гомонів, заповнюючи пішоходи Платовського проспекту. Члени уряду в глибокому роздумі пленталися поміж безтурботним людом.
Врешті сотник Колокольцев опам'ятався:
— Панове! За всяких обставин, насамперед, треба дбати про здоров'я. Сьогодні до "Сан — Ремои привезли божественний кав'яр...
— Хм... Розумне ваше слово, Іване Ивановичу! І члени уряду повернули до ресторану.
Життя бурувало й бігло, як широка весняна повінь, а на території Південно-східного союзу (готель "Европа", кімнати № 43— 45) було нудно й тоскно. Щоправда, члени високого уряду приступили, нарешті, до роботи, розподіливши поміж себе державні обов'язки. В. А. Харламова висунули, так би мовити, на президента Союзу, доручивши Йому представництво Леред сусідніми й усіма іншими державами. Полковник Караулов узяв на себе військові справи, Г. А. Вертепов — у нутрі шні, І. Л. Макаренко — закордонні, К. К. Бардиж — продовольчі. Астраханські делегати залишилися без портфелів через свій непереможний нахил до кав'яру й цимлянського: кожної перерви вони випивали й закушували, а кожного засідання дрімали й клювали носами.
Найактивнішу діяльність розгорнуло міністерство продовольчих справ і постачання. Наслідком його біганини було вісім пар підошов, чотири фунти чаю й 56 аршин парусини кольору хаки для членів уряду. А втім і решта міністерств не гаяли часу марно:вони з ранку до вечора писали відозви.
Така їх діяльність аж ніяк не перешкоджала ні донським генералам, ні донським трудовим низам: події йшли собі поза відозвами й поза спиною об'єднаного уряду. З фронту верталися на Дон полки за полками. Генерал Каледін розташував їх у районі Каменської, Лихої, Міллерового та в Усть-Ведмедицькій окрузі. Тут вони, за його плином, мали оздоровитися й разом створити недвозначну загрозу Воронежеві й Царицину. Але полки мітинґували й бурували проти військової аристократії, не виявляючи великої охоти до оздоровлення. Дисципліна падала; гору брали більшовицькі гасла. Тому запопадливий генерал приступив до другої частини свого плану— до організації добровільних донських загонів. Але й тут було не все гаразд. Щоправда осавулові Чернецову пощастило в районі Макіївки збити й вимуштрувати досить міцний загін, що з ним він швидко здобув у козаків бучної слави. Але дру* гий такий партизан, сотник Греков, зібравши банду голово-£Ізів біля Новочеркаського, насамперед узявся до розбоїв. Його загін довелося розформувати, а сам бравий командир ледве втік від шибениці.
Ростовські робітники відповіли на цю мобілізацію ворожих сил повстанням і, в кінці листопада, захопили до своїх рук Ростов.
Життя, тим часом, готувало Об'єднаному урядові нові несподіванки. Одного разу на порозі Південно-східного союзу ("Европа", № 43-45) появився осавул Доногуєв у полковницьких погонах, із трикольоровою нашивкою на рукаві. Баранячі очі його виблискували самозадоволенням.
— Можете віншувати першого рядового, першого добровольчого офіцерського полку!
— Олександре Ивановичу... Ви вже — полковник?
— Ах, не однаково хіба записатися капітаном чи полковником? Ми всі там будемо рядовими бійцями. А втім — слово чести — я таки матиму полк. Мені обіцяв сам генерал Алексеев.
Члени уряду переглянулися.
— Хіба ви не в донських частинах?
— О, що ви?! Тут справа йде вже не про Дон. З дозволу Каледіна ген. Алексеев приступив до організації всеросійської добровільної армії. Невже ви досі про це не чули ?
Справа була ясна: Дон готувався не до оборони, а до наступу.
Того ж дня об'єднаний уряд Південно-східного союзу склав до чемоданів усі державні справи, кальсони, карпетки, недоїдений кав'яр і недопите вино й виїхав до Катер и но дару, подалі від знаменитих генералів і їхніх— планів.
... Старозаповітний, старокозауький Дон котився неминучою стежкою до свого кінця. 2(15) грудня Каледін повів козачі частини на робітничий Ростов. У найрішучіший момент козаки припинили наступ. На всі доводи військового отамана відповіли:
— Та що нам слухати ? Знаємо! Набридло 1 І з тим повернули додому.
Каледін, формальний главком понад ста тисячної армії Дону, мусів звернутися за допомогою до генерала Алексеева, що мав тоді тільки 400 — 500 добровільців.
Ростов узяли з боєм і відтоді організацію добрармії поставили на ширший ґрунт. 6(19) грудня до Новочеркаського прибув генерал Корнілов. Йому найбільш личило стати на чолі боротьби з більшовиками. Після відомого повстання проти тимчасового уряду" його ім'я стало знаменом для всієї контрреволюції. Але генералові Алексееву аж ніяк не хотілося відступити на друге місце. Між обома кандидатами в главковерхи почалися чвари. На превелику силу їх помирив генерал Денікін, запропонувавши таку конституцію влади. Всіма справами керує верховна трійка — Алексеев, Корнілов, Каледін; на Алексеева покладається громадське управління, зовнішні зносини й фінанси; на Корнілова — військове командування; на Каледіна — управління Доном. Принципові питання вирішує вся трійка, під головуванням того генерала, кого стосується розглядувана справа.
27 грудня (9 січня) Корнілов став на чолі добрармії.
(Продовження на наступній сторінці)