— Ну, то ще, брат, хто зна, кому краще! Коли б ми його, гада, впіймали, зразу б багнет у пузо й кишки геть. Він" сука, в нас цілу батарею збриндиз. Зняв з плятформ, нібито проти чеченців, а тоді — на передки та з кількома такими шкурами й подався до козаків за Терек.
— А як же тк, Нагнибідо, Маринку свою покинув ? Там же тепер така колотнеча...
— Овва, браток... Нема тепер Маринки, нема хати! Баста! Увесь отут Нагнибіда!.. Але про це — мовчок...
Він раптом підвівся, висунувся в вікно й довго мовчав, зціпивши зуби. Рябошапка нахилився до Рогожіна й пошепки розказав Йому про ту завірюху, що змела Маринку разом з тисячами таких Маринок, з цілими селами й хуторами.
Рогожін важко замислився. Все більше й більше розумів, яка соціальна завірюха зривається на широких просторах многоликої Росії... Де ж його місце в тому виру...
Пригадав свою стару матір. Так і вмерла біднячкою, вдовою козацькою, на своїй осьминці винограднику. Казала, вмираючи :
— Шукай, синку, кращого, але не будь падлюкою. Пам'ятай, що вгорі нема правди. Кожна драбинка вгору лежить на чиїйсь спині. Дивись добре, синку, щоб на чужу болячку не сісти.
... Годі! Пора порвати ланцюг, що сам собі надів 1 Ось тільки переговорити з Карауловим .
М. О. Караулова знав іще з тих часів, коли працював по чужих виноградниках, а святами блукав з рушницею по степах та по комишах Урусколя. Здавалося тоді, що Караулов щиро боровся проти старої системи управління — за демократію, за народоправство... Невже все це — "постільки — поскільки" ?
На Прохладній устав похмурий і пішов шукати штаб Уфім-ської ополченської дружини, де мав зустрінути інших членів делегації. На станції панувала неможлива метушня й гармидер. Сюди йшло з півдня дві залізниці, далі, на північ, була одна" Солдатів набилося декілька тисяч. Тижнями сиділи, проїдаючи всякі манатки. Вагони брали з бою.
В штабі Рогожін випадково довідався про ту особливу справу, що для неї Байсунгуров виїхав на станцію напередодні, з кількома відповідальними партійцями. Тут вони здобули в уфімців нову партію зброї для владикавказької організації й тепер улаштовували доставку її до Владикавказу, з черговим пасажирським поїздом.
Рогожін вийшов на плятформу якраз у момент приходу поїзду з Мінеральних Вод. У хвості його виблискував чистенький вагон 1-ї класи, з кількома офіцерами. Метушня навколо збільшилася. Напівпорожній новенький м'який вагон дратував натомлену, розбурхану солдатську масу. Групи спинялися біля нього й посилали недвозначні побажання:
— Катаються, шкури, душу б їм витрусило!
— Витягти б їх звідти, та — до стінки!
— 1 коли вже ми виб'ємо гадів?!
З вагона виглянуло кругле, веселе обличчя на підпитку. Офіцер не помічав небезпечного гостро — ворожого настрою й хотів пошуткувати:
— А що, товариші? Стоїмо?
— Пішов ти геть, до хрищеної мами!.. Офіцер вломився в амбіцію.
— Пху, глупак! Що я тебе возом зачепив?
Але з натовпу понеслися вже наявно роздратовані вигуки
— Хто такий? Чого йому треба? Іш, який свистун найшовся! Кондуктор, сука! Ви кого тут у м'яких вагонах катаєте? Говори, пістолет чортів!
— Товариші, моє діло маленьке. Не я вагони даю. Це — окремий вагон терського отамана Караулова.
— А — а — а... Ка — ра — у — ло — ва ?
— Товариші, сюди!. Караулов тут!
— Го-го-го-го!.. Ка-ра-у-лов!..
— Подать сюди Караулова!
М. О. Караулов вертався з братом Володимиром і чинами свого конвою з П'ятигорського, де зустрічали 1-й Волзький полк із германського фронту. За військовим звичаєм було випито чимало козацьких ковшів і грузинських азарпеш. Настрій був підвищений: золотопогонна "демократія" відчула в своїх руках реальну силу.
Караулов вийшов на площадку вагона, намагнічений хмелем військового свята. В грудях задерикувато бриніло:.. "12 полків... наказний отаман війська терського... не дамо чужинцям порядкувати". .. Його хвацька новенька черкеска з срібними газирями, голубий бешмет і ясні погони на тлі отаманського-вагона, його повне обличчя, нафарбоване веселим хмелем кізлярських чихірів, разюче протистало сірій, обірваній, вошивій півголодній масі. Ворожі погляди цвяхами вп'ялися йому в обличчя, дошкульні вигуки образливо задзвеніли в повітрі.
— З яких причин нас держать отут тижнями? Говори!
— Навіщо терський військовий уряд обеззброює солдатів? Хто дав йому на це право?
— Ми голодуємо на станціях... Чому не дають паровозів ?
— Позасідали скрізь, золотопогонні шкури!
— Хто тебе поставив над нами командиром? Караулов загубив розсудок.
— Військовий уряд не винен у безладді. Це все наробили ваші ради. Там позасідали більшовики та й колобродять. Але далі ми вже не станемо з ними панькатися. Козацькі полки вертаються з фронту. Я змету з ними всю цю наволоч і встановлю добрий лад в області.
Вибух обурення покотився пероном:
— Сам ти наволоч !..
— Геть Караулова!.. Бий золотопогонників!
— Товариші, відчіпляй вагон!
Аж тепер зрозумів Рогожін, що сталося. Людська комашня тислася до вагона, лізла на східці, торсала двері. Перший камінь брязнув у вікно й задзвенів скалками скла. Караулов із своїми сопутниками заховалися, замкнувши двері. Вигуки міцнішали, зливалися докупи, виривалися з галасу окремими фразами і знов тонули в суцільному реві. Солдати відчепили вагон військового отамана й покотили його на запасну колію. Десятки й сотні бігли до своїх ешелонів, хватали ґвинтівки й мчали з невидющими обличчями назад, до однієї мети — блискучого чепурного вагона 1-ї класи.
І Нагнибіда, веселий доброзичливий товариш Нагнибіда, біг із іншими, закладаючи набої до ґвинтівки. Кого він бачив поперед себе в цю хвилину? Свою загублену Маринку й зруйновану оселю? Свого пана, на чиїй землі 15 років просидів —скопщиком? Чи тих офіцерів, що били його в казармі по зубах, готуючи гарматне м'ясо?
Рогожін кинувся до нього, вхопив за рукав і намагався спинити:
— Що з тобою, Нагнибідо ? Одумайся!..
Але раптом побачив чуже, зле обличчя і грізно нашорошені вуси:
— Геть з дороги... ш — шкура! —. З — заколю!..
Рогожін розгублено пустив рукав і відступив назад. На хвилину побачив у вікні вагона крейдяно — біле обличчя Карау-лова з його пишними вусами и буйним чубом.
І враз ударив перший постріл, жвакнувши по вагону.
— Ур-ра!.. Бий золотопогонників 1
Сіра маса відкотилася від вагона, розсипалася за стіни, за паркани, й по кількох хвилинах, постріл за пострілом, постріл за пострілом, десятки й сотні затахкали, зацокали дощем в отаманський вагон все частіш і частіш.
Рогожін хитнувся, наче від удару:
— Та що ж це таке ?! ,
Перескочив через невисокий парканчик, вискочив за станцію, БХОПИЗ чиюсь прив'язану коняку, перерізав повід кинджалом і шалено помчав до станичного правління, обганяючи інших вершників і тачанки, що тікали з станції.
На половині дороги побачив, як назустріч, кар'єром, вилетіла півсотня козакіз, ка чолі з станичним отаманом. їх викликав хтось на станцію телефоном, ім'ям військового отамана.
Без шапки, ввесь у пилу, врізався Рогожін у їхні лави й перехопленим від хвилювання голосом, наспіх, розповів, що діється на станції.
Хтось із козаків свиснув:
— Це справа інша! Над цим треба ще подумати. Мітинґ, товариші!
Рогожін зблід.
— Як це мітинґ ?.. Та кожна ж хвилина дорога! Сором,
товариші! Подумайте: наш обранець, отаман терського війська...
— Ну й вертайся, коли твій обранець! — глузливо кинув молодий козак, напевне фронтовик-відпускник.
Мітинґ вирішив:
— Не наша справа... Наша хата скраю. Коли солдати чинять над отаманом народній суд, нам втручатися не годиться...
Півсотня марш-маршем полетіла назад. Рогожін дивився їм услід, мов 'остовпілий, невидющими очима. Раптом зліз із коня, зірвав свої погони, жбурнув їх з огидою під ноги й твердим кроком пішов праворуч, вуличкою, за станцію й далі на північ, до роз'їзду Шорданового.
Чотири години після того на станцію Прохладну прибув спеціяльний поїзд із Владикавказу на виручку військового отамана. Група молоденьких прапорщиків, писарів військового правління та добровільців — учнів військової учительської семінарії обстріляла станцію, убивши кількох випадкових і неповинних людей, і оточила наскрізь побитий кулями вагон військового отамана. В ньому лежало п'ять трупів: колишнього депутата державної думи й члена виконавчого комітету її (зк перших часів революції) М. О. Караулова, брата його В. О. Караулова, двох офіцерів конвою та одного козака.
V
Зі таємного розпорядження управителя Владикавказької залізниці, генерал — інженера Крігер — Войновського, на станцію Владикавказ подали пізно вечером екстренний поїзд спеціяль-ного призначення. Залізнична прислуга з ознаками найвищої пошани провела восмірку пасажирів до їхніх купе й тихо, без свистків, вирядила в таємничий рейс.
(Продовження на наступній сторінці)