Сухе, лунке повітря раптом прорізав потужний довгий поклик паровоза.
— Ого! Нас уже кличуть. Напевне розвідка вернулася. Річка тим часом випліскувала на берег чоту за чотою.
Похапцем натягали брудну білизну, заялозені штани, гім-настьорки, чоботи, черевики, обмотки й поспішали на станцію. Веселий Нагнибіда нагнав групу офіцерів і вишкірив зуби да Доногуєва:
— От ми й дома, пане капітане!
— Ні, ще не зовсім, душа моя... Ти з Грозного?
— Та ні, я з Кандаурівки. Мені б тільки за Хасав-Юрт, а там, їдять його мухи, рукою подати!..
— Ну, от бач... А комітет хоче послати нас через Кіз-ляр аж на Кубань.
— Якого чорта? У мене тут, можна сказати, хазяйство, багнет їм у пузо.
— А в їх — там, можна сказати, хазяйство.
— Ну то й хай вони собі туди їдуть, а я на це не согласен... Та що ж це таке? Братишечки?!
Нагнибіда покотився до своїх, вигукуючи дорогою, що комітет їх зраджує.
— Я три роки, можна сказати, баби своєї не бачив, а вони^ багнет їм у пузо...
Буйними хвилями солдати заливали станцію. Чкр — Юрт ущерть забили ешелони з людьми, кіньми, гарматами й повозками. Пахло табором і безладдям. За колією походні кухні варили вечерю. На вагонах, гарматах, одноколках мальовничо висіла й сохла випрана білизна та всяке лахміття. Десь у густому гаморі захлиналася гармошка і в лад їй ляскали шкарубкі долоні, а важкі чоботи вигупували невмиру-28 щого козачка. З околиць наїхали догадливі кумики — крамарі з сяким-таким крамом, наїдками й напитками. Біля їхніх гарб-ларків ішла жвава купля — міна.
Сурми сурмили, скликаючи солдатську масу на мітинґ до вагона — плятформи, де зібралися члени полкового й батальйонного комітетів з представниками інших полків. Рябий присадкуватий прапорщик Орловський, лівий есер, голова полкового комітету, відкрив збори. Від зводного батальйону висунули до президії Нагнибіду. Слово взяв Поліщук, член дивізійного комітету, людина з твердим, кованим обличчям, гострим поглядом і міцно стуленим ротом під невеличкими вусами.
— Товариші! Наша дивізія розтяглася на сотні верств. Ми тепер вступаємо на територію Терського війська. Наша мета — прийти на Кубань із зброєю в руках. Тоді ми зможемо диктувати свою волю отаманам і генералам, поміщикам і капіталістам. А їхня мета — одібрати в нас зброю, розпорошити й ліквідувати дивізію. Тоді вони знову сядуть на нас верхи. Щоб досягти свого, нам треба рушити через Терщину кількома шляхами і вийти на Прохладну значними силами. Комітет виробив такий план. Бакінський полк, зводний батальйон і маршова рота підуть Шамхальською низиною просто на Кізляр, а звідти...
— Неправильно! Зводному батальйонові на Кізляр — не по дорозі!
— Правильно! Треба двома шляхами!
— Товаришочки! Не піддавайся, це провокація!
— Сам іди на Кізляр, коли така охота!
— Братишки!.. Та що ж це таке ?
— А — а — а — а!.. А — ла — ла — ла!.. Геть комітет-чиків!
Поліщук нахмурився й нахилився до Орловського.
— Хтось уже постарався тут...
— Прошу слова!
— Доногуєв!.. Дайте слово Доногуєву!
Поліщукові очі метнули блискавку. Він іще раз звернувся до Орловського.
— Не довподоби мені цей лис! Він і шкодить і слід замітає.
— Чого? Він же, здається, щиро...
— Усі вони тепер — "щиро"! Доногуєв видерся на плятформу.
— Товариші! Я підтримую т. Поліщука. Це він правильно, що нам треба йти двома шляхами. Але зводному батальйонові й маршовій роті на Кізляр іти не рука. Бакінцям і дербентцям однаково кудою йти. їхні оселі за Терщиною, на Кубанщині й Ставропольщині. А де наші оселі? Тут ось вони, зразу за Сулаком. У нашому батальйоні є люди з Володимирівки, Андріївки, Воздвиженки, Петропавловської, Грозного... Ми вже знаємо, що наші оселі горять, наших батьків і братів убивають, жінок і сестер ґвалтують. Так чого ж нам іти на Кубань, коли наш обов'язок — боронити їх?
— Правильно! Не підемо на Кубань!
— Наша путь — до Грозного! Там 111-й полк!..
— Ганьба! Нас живосилом тягнуть на війну! Досить уже
навоювалися!
— Це зрада, товариші! Не піддавайся!
— Тримайся свого ешелону! Добровільно не підемо! Орловський даремно стукав кулаком, по столу й кричав,
напружуючи горло. Солдатська маса хвилювалася, очі горіли, вигуки перекочувалися з краю в край, клацали затвори Гвинтівок. Поліщук мовчки чекав, насупивши брови. Нарешті всі, кому була охота, накричалися: голова зборів мав змогу сказати своє слово.
— Який там провокатор кричить про зраду? Тихої Ми для того й зібралися, щоб вирішити, як краще... Слово для пояснень нАле жить т. Поліщукові.
Поліщуків голос задзвенів чавуном.
— Так не можна, товариші, розв'язати справу. Ніхто вас не силує йти на Кубань. Коли хочете розійтися по власних оселях — воля ваша. Але зважте одно. Заші оселі, ви кажете, горять... Зможете ви їх боронити, чи ні? Звісно — ні, бо вас на Тереку — жменя. Наші оселі ще не горять, але каші серця давно горять. Ми в Александрополі ухвалили йти на станцію Кавказьку, бо звідти йдуть колії на Ростов, Катери-нодар, Ставрополь і Владикавказ. Там, навкруги, сотні тисяч наших пригноблених братів і десятки тисяч озброєних городовиків — селян. Ми там зможемо стягти такі сили, що з ними визволимо і Кубань, і Терек, і Ставропольщину. Товариш? з Терека хочуть спочатку заглянути до своїх осель... Не заперечуємо. Ми знаємо, що вони однаково повернуться до нас Але нехай вони пропустять поперед себе частини Бакінського полку. У Бакінців тут ніщо не горить : вони швидше полагодять з чеченцями. А терці почнуть мститись і тільки ускладнять справу..
— Правильно! Хай бакінці перед ведуть!
— Неправильно! Наші частини на черзі!
— Товариші, не піддавайся! Це вони хочуть нас обеззброїти, забравши зводну батарею!
— На чортів нам миритися з бритолобими ? Вони наших ріжуть, а ми їм прощатимемо ?!
— Геть Поліщука!
— Товариші! Тримайся біля своїх вагонів! Розбирай ґвинтівки!
Пристрасті розпалювалися. Поліщук рішучо сів біля Орловського.
— Я ж вам казав, що цей Доногуєв — хитра бестія. Він зі своїм батальйоном іще й не такої каші наварить.
— А що нам терці! Нехай ідуть собі.
— Не в тім сила. Нам треба миритися з чеченцями проти основного ворога — військового уряду. А він спровокує війну з чеченцями.
Орловський іще раз заходився втихомирювати розбурханий натовп.
— Давайте, товариші, кричати організовано, а то нічого не виходить. Коли вівці гуртом бекають, то хто ж їх розбере, чого їм треба ?.. Валяй, Нагнибідо, ти там щось хотів!
— Граждани — товариші! Я теж согласен проти буржуїв. Крий їх, сукиних синів, багнет їм у пузо! Ну тільки ж і те візьміть.. У кожного, приміром сказати, є дома посімейство.. —Я їх три роки не бачив... Треба їм ревізію призвести, чи не треба? А може їх у мене вже якась там буржуазна гнида закусала! Должен я усім їм порядок дати, чи ні г Ех, това-ри'лочки, їдять вашу мухи! Ваші домівки за півтисячі верст,. а наші — он там, за Сулаком та за Сунжею. І ви нам у тому не будьте проти... Я скінчив.
— Ха — ха-ха!.. Молодець, сукин син! Прямо в точку!
— Правильно! Терці хай ідуть першим ешальоном!
— Батальйоний комітет переобрати! Геть соглашателів!
— Доногуєва!.. Доногуева!..
— Нагнибіду!..
— Астахова!
За півгодини ешелон збірного батальйону готузався вже вступити на рідну територію. Вирішили пустити паровоза позаду, а спереду — саперів і плятформи з батареєю. Заповнювали бакінців, що будуть обережні, але настрій був — спуску бритолобим не давати.
Рухалися повагом, з потрібними зупинками. Коли прозорий степовий ранок прогнав нічні сутіні, вподовж колії розгорнулися безпорадні картини. Стриміли напівзруйновані покинуті оселі, або ж самі закурені димарі; чорніли згарища й сумні смітники на місці колишніх українських селищ... Хутори Баса —рабський, Ладиженський, Жуків, Орловський, Чигирин, Полтавський бовваніли руїнами. Випливла з степової імли Ново-Володимирівка, Кандаурівка
Нагнибіда сухими, колючими очима уп'явся в далечінь, а нігтями собі в долоні.
— Ах, мать вашу парубки любили! — гірко вилаявся він, побачивши сумну, спалену сонцем низину, а на ній—руїни кількох десятків хат свого хутора: — Чисто зробили азіяти, багнет їм у пузо!... Ну, от вам і побачився з бабою... Ех, Маринко!..
Нагнибіда намагався шуткувати, але губи йому трусилися, а войовничі пухнасті вуси наїжачилися. Товариші розважали його, як уміли.
— Держись, Нагнибідо, не розсупонюйся! їдьмо далі, до-Грозного, може там щось узнаєш.
— Ех, та й усиплю ж я тепер брктолобим!.. Держись, Азія!
Доногуєз увесь час вештався з вагона до вагона й підсипав жару. Щодалі більше й більше серця солдатські горіли бажанням помсти. Хто винен ? Чия провокація ? Цього не розглядали. Готова, ще царським урядом прищеплена думка, скеровувала мстиві погляди в бік Чечні.
(Продовження на наступній сторінці)