Квартира була з двох невеличких світлих кімнат іщемен-іі-ого передпокою. У першій — стіл, з півдесятка стільців, шафа для книжок, буфет. З другої виглядало двоє білих ліжок, невеличкий білий столик. Усе—на видноті. Підкреслено доводилося, що квартиранткам нема з чим ховатися.
Рогожін сів і замислився. Коли читав громоподібні статті проти більшовиків і спеціяльні брошури — усе було ясно... Так, це вороги всякого порядку, аґеити кайзера, що мають єдину мету — розвалити Росію й кинути її під ноги німцям... Але кожна зустріч із ідейними керівниками цього табору до щенту нищила всякі заялозені обвинувачення. А до того ще й такі ясні жіночі постаті на ворожих позиціях, як оця товаришка... Якось не пасували вони до ідеї руйнації. З такими очима, з такою вдачею творять, а не руйнують.
— Невже й Рогожіна така? І з яких це Рогожіних? їх на Тереку не мало. Лев Юхимович натякав на червленську фамілію...
Коли почув на рундуці легенькі кроки і двері відчинилися, підвівся зацікавлений, відчуваючи якусь незручність. І враз усією істотою своєю рвонувся назустріч.
— Тасю ? .. Ти ?
Полум'я пожежею спалахнуло на ніжних дівочих щоках. Тоненькі чіткі брови здивовано підвелися над теплими тем-нокаштановими очима. Милі дитячі губи затремтіли з несподіванки.
— Гаврику!.. Гавриле Петровичу!..
Розгублено ступила й спинилася, безвладно спустивши рвійно піднесені руки. Рогожін не счувся, як опинилася в його обіймах така рідна й близька, така далека й недосяжна. Підвів її до стільця, посадив і став на коліна, не випускаючи з рук стрункого дівочого стану.
— Тасю, кохання моє!.. Молю тебе, не тікай! Дай же хоч тепер вияснити непорозуміння, що нас роз'єднало. Шість років, Тасю!.. Ти чуєш ?.. Шість років кожна думка про тебе, кожен мій помисел тобі! Я не знаю, що зі мною, Тасю. Я не можу так більше... Ти пам'ятаєш наші степові шур-гани над Урусколем? Мене скрутив, поламав і понівечив такий шурган, .Тасю. Він кинув мене тобі під ноги, відірвав від рідного ґрунту, погнав — покотив на чужі шляхи, на широкі простори. Я не вмію сказати всього, Тасю! Моя душа в сльозах і серце в тузі...
Голос йому затремтів і голова покірно схилилася їй на коліна. Раптом відчув, як маленька ніжна рука з нерішучою ласкою лягла йому на кучері і знов упала геть осторонь.
Підвів голову й заглянув у миле схвильоване обличчя. Русяві довгі вії до половини прикривали знайомі правдиві очі: очевидячки ховалася від нього й вивчала його в новій постаті. І знов охопила його тривога, як і на вулиці, як і в натовпі, де він часто відчував свою подвоєність.
— Тасю, не спіши сказати свій присуд — спочатку вислухай! Ось уже п'ять років я став ради тебе попихачем у чужих руках. Така була воля Ганни Андріївни...
Цього, мабуть, не треба було казати: вона вороже відсахнулася з наявним бажанням встати.
— Сядьте, Гавриле Петровичу, поговоримо.
Важко підвівся й сів край столу, схиливши голову на руки.
— Я всі роки шукав сліду вашого, але так і не взнав, де ви й що ви. Навпаки, ви знали, де я вчився, але жадним'словом не обізвалися.
Вона почервоніла й ухилилася від цієї теми, перевівши на інше:
— Після смерти Ганни Андріївни я вчилася, як і ви. Була в Москві на курсах, тепер от повернулася.
Несподівано пригадала, з чим він прийшов до неї і теплі очі бризнули промінням прихованої ласки й співчуття.
— Ви до мене з дорученням із Ставрополя?
Аж тепер він усвідомив собі справжній стан і вжахнувся. Як ? То це він до неї прийшов із каменем за пазухою ? З дорученням Медяника?
Мов ужалений, схопився з місця, простягаючи до неї руки з мольбою. Знав, що від неї нічого втаїти не зможе: завжди вона читала йому на обличчі все, як на розкритій сторінці друкованої сповіді.
— Тасю, вислухай!.. Я таки, справді, маю листа з Ставрополя ... Я не думав використати його на зле. Але я не сам прийшов сюди.. Ваша робота непокоїть військовий уряд... Я тут нова людина.. І повір...
Вона широко розкрила очі, починаючи розуміти причину цієї зустрічі. Гаряче полум'я залило їй обличчя і погляд запалився гнівом. Рвійно підвелася з стільця, одступила на два кроки й показала на двері.
— Геть звідси!
— Тасю, прошу тебе!.. Тут непорозуміння. Я блукаю на роздоріжжі, а ти вважаєш мене за якогось ворога, за монархіста — золотопогонника. Ти...
— Насамперед — не ти, а ви, і не Тася, а Таїса Романовна ! А подруге, ще раз — геть звідси !
— Я не можу так, Тасю. Ми другий раз трагічно розходимося— і знов ви не хочете вислухати мене. Але я тоді пішов БІД вас чесною людиною, а тепер ви накидаєте мені пляму провокатора.
Тася твердо й жорстоко підкреслила:
— Я цього слова не вживала. Це ви сами знайшли правдиву назву своєму вчинкові.
— Пождіть, не в тім сила. Тут не було злого наміру. Тут не було певної думки.
— Як ? Ви приходите до нас на ворожу розвідку і це ви вважаєте за добрий намір?
— Неправда, Тасю,— я не ворог вам. 1 військовий уряд на чолі з Карауловим, Медяником, Вертеповим — це ж не монархісти якісь. Тут непорозуміння. Наша мета — не війна, а добрий лад, установчі збори, народоправство. Ніхто тут і не думає боротися з вами силуваними способами.
— Слухайте! Або ви — наївна людина або ж нічого не знаєте. Я — не більшовичка; і мільйони інших трудящих—не більшовики. Але ми — з більшовиками. Ви не монархіст; і жменька так званих військових "демократів"—не монархісти. Але ви з монархістами. Є тільки два табори — середини не може бути. Згодом усі підуть туди, чи туди. І є тільки один спосіб розв'язати суперечку: зброя. Нам з вами нема про що говорити.
— Тасю, що бо ви кажете. Ви хочете підняти всю темну стихію на безладдя? Ви прагнете громадянської війни?
— Чого я хочу, то моє діло. А от ви хочете силою підтримати поневолення й визиск.
1— Де ж те поневолення? Де той визиск? Нас образ нарід. Він запроваджує собі справжній демократичний лад.
— Неправда! Вас обрали 72 станичних отамани, 174 заслужених вахмістрів та урядників, 60 офіцерів і 25 військових чиновників, що зібралися на військовий круг. Від народу ви хочете боронитися шаблями й багнетами, стягаючи на Терек задурманені козацькі полки.
— Ви хвилюєтеся, Тасю, як і я. Я не знайду слів, щоб переконати вас, що це — не так. Де ж той справжній нарід? І хто тоді я сам, коли я вже — не нарід? Ви ж знаєте відкіля я вийшов...
— Було колись, пане хорунжий!
— Форма не міняє людини.
— Помиляєтеся! Тут не сама форма, а й виховання, світогляд. Помалу ви перейняли їхні погляди, їхні завдання й прагнення. Ви — зрадник свого народу. Ви прийшли до нас із чужого табору для провокації. Гірше того: ви хотіли використати своє.-, свою... ну — мене для провокації!..
Рогожін хитнувся з образи.
— Є всьому міра, Тасю. Ви ж сами бачили, що я не знав, до кого йшов, кого тут знайду. Ви другий раз без жалю топчете мене під ноги. Я до вас прийшов колись бідним наймитом, і ви від мене відвернулися. Я для вас надів оцю форму, і ви тепер закидаєте це мені, як провину. Я загубив для вас голову і ладен загубити життя. Ну, нехай я помилився. Якими ж путями, яким способом можу тепер засипати ту прірву, що лягла між нами ? Чим доведу свою щирість, і знайду стежку до вашого серця ?
Щирість і мука бриніли в його голосі. Вони роззброювали й розвіювали Тасин гнів. Довгі вії впали їй на очі темною завісою. Губи затремтіли й тихо вимовили:
— Смертю!.. Тільки смертю за спільну справу!. Рогожін глибоко зідхнув, низько вклонився й рушив геть.
Біля порога спинився і глухо кинув:
— Умову приймаю. Не забудьте ж і ви її. Так і пішов улицею, забувши надіти картуз.
Тася стояла нерухомо, притулившись до лутки й напів-спустивши довгі вії на потьмарені очі. Губи їй тремтіли і в грудях скнирив смуток.
III
Від Дербенту до Чир-Юрту всі станції, колії й шляхи понад колією забила міцними пробками 39-а дивізія. Не вистачало вагонів і паровозів. Частина військових' залок, обозів і —батарей пересовувалася від станції до станції понад залізницею, шукаючи кращих зупинок. Дивізію обтяжували різні підсобні частини, зводні батальйони й маршові роти, що пристали до неї, співчуваючи й допомагаючи їй.
За планами верховного командування 39-а дивізія мусілаг власне, стояти під Єрзиджаном, на турецькому фронті. Але її змили звідти перші хвилі революційної повіні. За постановою дивізійного комітету вона знялася з фронту й пішла на Александропіль. Тоді начштабу кавфронту переписав фронтову диспозицію наново, відзначивши в ній: "А 39-у дивізію перекинути до Александрополю на відпочинок"... Але невпо-кійна дивізія пробула в Александрополі недовго: після кількох мітингів і комітетських нарад вона посунула далі, на Північний Кавказ... Можливо, що начштабу кавфронту ще раз переписав би свою диспозицію, зазначивши в ній, що 39-у дивізію перекидається на Північний Кавказ... Але революційна хуртовина перекинула горичерева самого начштабу,— і дивізія пішла собі далі вже без писаних диспозицій.
А на мітинґах і просто в товариських балачках, під час довгих нудних зупинок на станціях і полустанках, солдати всебічно розробляли диспозицію неписану:
— Годі! Досить уже попили нашої кровушки!.. Що мені винен отой турок, товариші?
— У нас є вдома свої турки.
— Ого! Візьми, скажемо, нашого кубанського мухамеда — Бабіча.
(Продовження на наступній сторінці)