Об'єднаний уряд Південно-східного союзу якраз вчасна прибув на історичне засідання, де генерали, полковники, офіцери, хани, беки, земельні й нафтові маґнати мали вирішити долю народів Північного Кавказу.
Високий чепурний, виголений до блиску й вишколений до холуйства офіцер, у білому мереживі адьютантських ретязьків. і побрязкал, призвичаєним вухом упіймав за дверима тверді знайомі кроки й стримано кинув у глибину великої залі:
— Його високопревосходительство...
Широко відчинивши двері, він завмер у тій позі холуйсько службової афектації, що знаменувала добру військову виучку.
На хвилинку члени об'єднаного уряду Південно-східного союзу розгублено переглянулися: вставати, чи не вставати г Уряд вони, нарешті, чи тільки бутафорія?
З часу свого приїзду, до Новочеркаського вони почували себе ні в сих ні в тих. їх приймали урочисто. Приміщення одвели їм в отаманському палаці. Гостили їх щодня в військовому клюбі, коштами донського війська. Подавали таку осет-трину, кав'яр, кон'як і цимлянське, що високі члени високого уряду аж ніяк не наважувалися після того нагадати про спільне засідання. Екстренна нарада ніби втратила свій негайний характер: треба ж було дати членам уряду відпочити!
Нарешті, вони додумалися вибратися з' отаманського палацу на невтральну територію й замовляти обіди власними коштами, без кон'яку й цимлянського. Тоді їм трохи розвиднілося.
Все життя на Дону дихало військовою диктатурою і неприхованим авантурництвом. Були, звичайно, всякі там виборні органи, військовий уряд, військовий круг. Але чавунна фігура отамана Каледіна затуляла й затискувала всю цю "демократичну" бутафорію. Поза всім тим на Дон, як мухи на падло, зліталися звідусіль найвидатніші діячі старого режиму, почавши з військових. Стара, ганебна, царатом зрощена козацька слава — захисників престолу, опричників самодержавства—подавала надії, що Дон виступить на оборону порядку й державності.
До об'єднаного уряду Південно-східного союзу ставилися, як до тимчасового непорозуміння. В чім річ? Який уряд? Якого Союзу? Ах, так! Постанова військових кругів і Катеринодарської конференції! Ну, нехай тоді сидять, ми не протестуємо... Але взагалі — обережніше з усякими там обранцями, з лютневою демократією..
Каледінці висунули до складу об'єднаного уряду Південно-східного союзу малоавторитетних у військових йолах осіб: члена державної думи В. Я. Харламова, Араканцева, й Семенова. Останні два утрималися від високої чести і їхнє місце посів осавул Єпіфанов. Кубанське військо репрезентували два малокультурні хорунжі І. Л. Макаренко та К. К. Бардиж. Від Терека були Г. А. Вертепов і полковник Караулов, від астраханського війська — Скворцов і Колокольцев. Національна рада гірських народів Кавказу обрала до об'єднаного уряду Пшемахо, Коцева й Долгата Баєва, але обидва воліли краще сидіти дома й провадити власну подвійну політику. На домагання уряду їхнє місце заступили Tana Чермоєв і Рашидхан Капланов. Проте й вони дипломатично ухилилися від явки, вичікуючи, що далі буде. Нарешті, від степняків-комликів Сальської округи вступив до скдаду уряду наявний монархіст і майбутній денікінець князь Тундутов.
"Історичне44 засідання відбулося в білій залі отаманського палацу. Від Донського військового уряду прибули старшини Богаевський, Агеев, Єлатонцев, Мельніков, Поляков, Карев і Уланов. Звертали на себе увагу дві цивільні постаті: голова донського уряду, недавній учитель гімназії, М. П. Богаевський ї голова фронтового козачого комітету Агеев. За гостей були тимчасовий отаман терського війська Медяник, осавул Доно-гуєв і два невідомих офіцери, як потім виявилося, посланці від Московського ґарніздну, обложеного в Кремлі більшовиками.
Рівно о 10-й годині всі церемонно підвелися на зустріч опецькуватій, трохи вайлакуватій постаті генерала Каледіна, в буденному кітелі, без пояса й шаблі. Але з усім тим він являв мистецьке втілення самовпевненого мілітаризму й сал-дафонства. Важкі розмірені кроки; міцна, примітивно витесана
фігура; чавунне обличчя з олив'яними очима, прихованими під важкими, напівспущеними повіками ..
Як повна йому протилежність, поперед нього незграбно виступала низенька, присадкувата суха фігурка в цивільному одязі — широких штанях і просторому дешевому піджачку
3 чужих плечей. Фігурка маршувала в лад із Каледіним, химерно піднісши плечі Й випнувши груди, ніби перекривляючи монументального військового отамана. Звичайне солдатське обличчя з коротким, сивим, сторчовим, ніби навмисне обстриженим вусом і низенькою ріденькою щетинкою на голові нагадували щось таке знайоме по сотнях ілюстрацій у журналах... Але маскарадний одяг якось не пасував до готової уяви.
Проте адьютант біля дверей поштиво схилив свою зализану голову перед химерним дідком і вимуштрувана його спина виявила цілковиту готовність зігнутися карлючкою. Дідок, напевне, помітив ознаку запитання на обличчях чиновних зборів і на хвилину запнувся. Потім рішуче повернув праворуч, до вікна, де скромно примостилися гості, й почав обходити всіх, сам себе рекомендуючи фальшивим невиразним голосом:
— Генерал Алексеев...
Баранячі очі Доногуєва відбили певний намір вилізти з лоба, а спина хитнулася в переможному бажанні переломитися на пошану високому гостеві. Вся заля повернулася до нього, вітаючи недавнього верховного головнокомандувача всіх армій і флоту. Цими днями він утік із Москви, щоб організувати на півдні російську Вандею.
Генерал увічливо обійшов усіх присутніх, сподобивши їх запобігливо стиснути його генеральські пучки.
Каледін тим часом важко стояв біля столу, такий же чавунно — спокійний, байдужо — півсонний, терпеливо дожидаючись кінця церемонії. Коли всі сіли, він на хвилинку підвів свої повіки і рівним, низьким, невиразним голосом запропонував обрати на голову зборів "нашого високошановного Михайла Васильовича"... Але генерал рішуче ухилився від високої чести; він тут тільки гість, він приїхав слухати і вчитись; а коли буде така ласка високих зборів, він подасть деякі інформації про останні події.
Ці "інформації" стали кінець — кінцем за центральний пункт наради. Генерал говорив патетично й піднесено:
— Настав час важких іспитів. Більшовики здійняли безумне повстання, що веде до цілковитої анархії. Петроград і Кронштадт— у їхніх руках. Рознуздані солдати й матроси убивають сотні й тисячі офіцерів по казармах та військових суднах. На вулицях ганебні сцени дикунства й самосудів над громадськими діячами й інтелігенцією. Москва — в облозі. Більшовицькі гармати б'ють по Кремлю, по славнозвісних святинях московських. Тут, у Москві, вирішується доля многострадницької Росії. Коли візьмуть верх більшовики, нам загрожує нова татарщина, що відкине нас на сотню років назад. Нові завойовники руйнують і топчуть під ноги всі здобутки культури, все, над чим працювали десятки поколінь. Своїми демагогічними, нездійсненними гаслами вони піднімають на нас темну масу. Грізний руйнацький гураґан іде на нас із півночі; буйні вихри здіймаються йому на зустріч. Коли ми не хочемо загинути під його вдарами, треба негайно організувати загальний опір. Уся Росія з мольбою й надією дивиться тепер на славне козацтво: тільки тут іще не загубили чести й державного розуму. Вільний Дон стане за ватажка для всіх, що готові встати на оборону батьківщини; звідси почнемо хрестовий похід проти нових азіятів. І я глибоко вірю, що знайдуться в нас іще Мініни й Пожарські. Вони організують і поведуть нас на Москву! Вони спасуть Росію!
Глибока мовчанка опанувала присутніх. Кожному ясно було, що більшовики вибрали слушний час для повстання. Вся Росія кипить-бурує в вихрі безладдя, вікових рахунків з усякими неправдами, в запалі помсти й руйнації. Можна тільки новими революційними гаслами захопити цю течію, а не йти проти неї. Кожну спробу завести на Кавказі будь — який свій порядок маси вважатимуть за зраду. "Вся Росія тепер покладає надії на Дон"... Але яка Росія? І які саме надії? А що скаже та Росія, що взялася ділити поміщицькі маєтки, палити панські садиби, виганяти хазяїв із фабрик та заводів?
Не хотілося говорити, не хотілося думати. Нарешті, слово взяв донський Златовуст, заступник військового отамана й голова донського уряду Митрофан Петрович Богаєвськкй. Невисокий на зріст, сухорлявий, з крутим підборіддям, русявим:?, трохи звислими, вусами й виразними густими бровами понад пенсне, він говорив завжди нервово й запально:
— Високошановний генерал не дооцінює більшовицького руху. Це зовсім не повстання купки безумців, це — соціальна хвороба, масова пошесть. Вона мусить охопити широкі маси і згодом перекинеться на Дон. Що може спинити селянина й робітника, коли їм зразу дають змогу брати землю, брати завод? Вони не знають, що з цього вийде, вони думають, що ось кожен зразу стане сам за поміщика, почне пакувати. Проти цієї пошести немає ні мурів, ні ліків: нею треба людям перехворіти. Хіба ми не бачимо вже ознак хвилювання в наших полках —2-му, 8, 10, 12, 14, 16, 27, 28, 29, ,44-му та в батареях 6-й, 12, 13 і 32-й? Хіба городовики — селяни Дону, Кубані й Терека не готуються всадити нам ніж у спину ? Хіба робітничий Ростов не клекотить придушеним огнем повстання й не сіє навколо себе бурю? За цих умов годі й думати про завоювання Москви, треба всі сили покласти на боротьбу з пошестю в себе вдома! Коли б справа йшла про те тільки, що нам треба віддати своє життя, ми б його від-
дали... Але — кого вести ? На кого покладатися ? Зважте все це, панове!
(Продовження на наступній сторінці)