"Перша безпосередня мета добровольчої армії — проти-стати озброєному нападові на південь і південний схід Росії.*..; попліч козацства... захищати до останньої краплини крови самостійні області, що дали їй притулок. Але поруч цієї мети добрармія ставить іншу: вона повинна бути активною силою, що дасть змогу здійснити справу державного будівництва вільної Росії. Нова армія мусить стати на сторожі громадської свободи, за умов якої Хазяїн Землі Руської — її нарід— виявить через Установчі збори свою волю..
В січні місяці 1918 року "армія" мала близько 2 тисяч багнетів і шабель. Вона перебралася до Ростову, де забрала з державного банку понад 9. мільйонів карб, на своє формування. Робітничий Ростов став за столицю верховної біло-ґвардійщини. Звідусіль сюди посунули золотопогонні патріоти, спасати свою батьківщину і свої власні привілеї За ними тікали до Ростову недобитки російської революції: патентовані монархісти, капіталісти, спекулянти, колишні міністри, сіятельні дармоїди й високопоставлені повії. З тою ж течією припливли політичні кловни й шулери, почавши з крайніх правих, аж до есера — терориста й авантурника Бориса Савінкова.
Всеросійське старорежимне болото поволі затопило Ростов. У лиці, ресторани, модні шинки й сальони стогнали й гриміли від гулянок, оргій і балів. Буржуазія шаліла, поспішаючи наздогнати прогаяне— Верещала про "білих лицарів", про "христовий похід1' проти варварів — більшовиків і доводила свій патріотизм, воюючи з пляшками. Грошима давала на організацію тільки копійки.
А над ними й над Доном нависали червоні хмари. Козацькі полки розбігалися а бо ж браталися з більшовиками. 10(23) січня представники десяти полків і чотирьох батарей обрали, на з'їзді в ст. Каменській, донський ревком, на чолі з Подтьолковим, і запропонували Каледінові передати йому всю владу. Каледін відповів несподіваним ударом на Ка-менську. Білий партизан, осавул (на той час полковник) Чернецов, із своїм загоном захопив Каменську, Лиху, Звірьове й погнав деморалізовані й тербризавані полки до Глибокої. Але з Глибокої ударив своєю дивізією військовий старшина Голубов, що нібито йшов за більшовиками, а справді — топтав стежку до булави отамана донського війська. Він розбив дощенту Чернецова й узяв його в полон. Того ж дня скороспілий герой білого Дону закінчив свою кар'єру під шаблею запального Подтьолкова.
На Дон, тим часом, наступали червоні частини Сабліна й Сіверса. Добровольці, під їхнім тиском, відходили на Таганрог і Ростов. 14(27) січня робітники Таганрогу повстали й вигнали з міста загони генерала Кутепова. Наближався кінець. Каледін звернувся до козаків з останньою відозвою, одверто змалювавши безпорадний стан:
"Полки, що розташовані в Донецькій окрузі, повстали в спілці з червоними бандами, напали на загін полковника Чернецова, почасти його знищили, після чого здебільшого розвіялися, покинувши свою артилерію й пограбувавши полкові гроші, коней та майно. В Усть-Ведмедицькій окрузі полки, що повернулися з фронту, спільно з бандою червоноармійців із Царицина, розгромили залізницю поміж Царициним і Себ-ряковим... У с. Михайловому перебили до 80 офіцерів та адміністрації. По деяких полках Донецької округи виявлено факти продажу козаками своїх офіцерів більшовикам"...
Отаман іще раз закликав донців повстати на захист батьківщини. Але даремно: козаки не хотіли воювати з більшою виками. Останні захисники старокозацьного Дону кидали його: генерал Корнілов повідомив Каледіна, що готується вивести добрармію ка Кубань.
29 січня (11 лютого) в отаманському палаці зібралися членя військового уряду. Настрій був пригнічений: за 50 верст бухали більшовицькі гармати. Виснажений тривогами, похмурий, військовий отаман закінчив свою доповідь безпорадною фразою.
— Для боротьби з більшовиками я маю тільки 147 багнетів. Стан наш безнадійний. Населення проти нас. Сил у нас немає і опір наш нікому непотрібний. Пропоную військовому урядові скласти свої повноваження й передати владу до інших рук...
Без зайвих суперечок погодилися. По кількох хвилинах Каледін вийшов до своїх покоїв і застрелився в опочивальні.
Смерть визнаного білокозацького ватажка на короткий час схвилювала верхівку козацького Дону. Низові станиці зібралися 17 лютого (н. с.) на військовий круг, обрали на військового отамана генерала Назарова й оголосили мобілізацію всього козацтва до 55 років. Проте, мобілізовані не поспішали на заклик свого отамана, — навпаки: останні полки зраджували його. З румунського фронту прийшов боями 6-й донський полк, його зустріли ^Новочеркаському сльозами радощів. Сивобороді козаки, члени військового кругу, земно кланялися "вірним лицарям" білого Дону; дами засипали їх квітками. 19 лютого полк, не відпочиваючи, вирушив на позиції, а 21-го ввесь цілком, з усім своїм комскладом, перейшов до більшовиків.
Другого дня, пізно вечором, армія Корнілова в складі З1/" тисяч багнетів і шабель, покинула Ростов.
Старокозацькому Донові залишалося покласти всі надії тільки на бога. 25-го лютого, о 4-й годині дня, всі члени військового кругу вирушили до. собору. Сивим мохом і цвіллю притрушений єпископ Гермоген правив молебень і слізно прохав на допомогу всі небесні сили. Просто з собору військовий круг повернувся до залі засідань... А вулицями Новочеркаського мчав уже на запіненому коні, з десятком вершників, військовий старшина Голубов, командир збільшовиченої, ним самим організованої дивізії. Кинувши коня на перших ступеньках військового палацу, він з нагайкою вдерся до залі засідань і гарикнув не своїм голосом:
— Встать, сволото!
І хазяїн "вільного 44 Дону — військовий круг — покірно зірвався на ноги перед авантурником. Розігнавши круг, розстрілявши кілька сот офіцерів, генералів та членів кругу, Голубов порозумівся з недавнім співробітником Каледіна М. П. Богаєвським і остаточно розкрив свої карти.
Людина безумно хоробра, безмежно честолюбна й екзальтована, Голубов вражав усіх своїми бурхливими витівками" То він задирикувато вертав цареві всі свої хрести й медалі, то з хоробливим запалом зустрічав Миколу II в Новочеркаському й цілував ступеньки, де ступав царський чобіт. Та кидав військову службу й поступав до університету, то йшов добровольцем до сербської армії й звертав на себе увагу своєю шаленою хоробрістю. З початком революції він так само шалобродив, розпинаючись за жовтневі гасла, але в той же час топтався біля отаманської булави й виставляв свою кандидатуру на всіх військових кругах.
Захопивши Новочеркаське, він з Богаєвським кинув гасло: "За радянський Дон — але без більшовиків". Та ніхто вже йому не вірив. Офіцерство ним гребувало, козаки вважали за зрадника. Покинутий усіма, він утік до ст. Заплавської, де білокозаки вбили його пострілом у потилицю в той саме час, коли він закликав на борню з більшовиками. За ним безславно загинув і Богаєвський.
Дон схилив свою голову перед гаслами Жовтня.
VI
Рогожінові не було чого кидати на Тереку, крім своїх невиправданих надій на лютневу революцію, на широку козацьку демократію. Розстріл військового отамана Караулова особливо гостро поставив перед ним запитання: кудою ж далі?
Повернути назад? Порвати з усім і схилити перед Тасею повинну голову, прохаючи милосердя?
Але ж п'ять років хибного шляху так легко з своїх плечей не скинеш!
Він пригадав образливий випадок з Нагнибідою, другом-приятелем парубоцьких років::
— Геть з дороги... ш — шкуро!.. З — заколю І
Гірше від багнета такий несподіваний удар!. Після приятельської зустрічі й щирих розмов перше ж соціально — класове зворушення поставило їх груди — на — груди. Отже, ясно, — в глибині свого єства Нагнибіда підсвідомо ховає насторожено —потайну думку: "А все таки ти — шкура"...
— За віщо?..
І зразу ж відчув, як гарячий сором окропом залив груди.
— А випадок з Тасею? Чи не пішов ти на провокацію во ім'я своєї золотопогонно-демократичної химери? Чи не вріс ти справді, в чужу "шкуру" всім єством своїм, непомітно для самого себе? І як тепер зідрати її, щоб стати для всіх, для Тасі, для Нагнибіди, знову колишнім Гавриком, а не паном хорунжим ?
Пригадав Тасин присуд:
— Тільки смертю...
Думав над ним уже не раз: мудрий присуд... Тільки віддавши життя своє за масову ідею й переборовши саму смерть, можна вимести з себе чужий, ворожий намул.
— Повернути назад?.. Легко сказати... А коли б тобі, Гаврику, довелося сьогодні розстрілювати, спільно з Нагнибідами, отамана Караулова, вчорашнього друга — приятеля ? Чи зміг би ти взяти на мушку свої недавні симпатії? Повісив голову.
— Ні, — сьогодні ще цього не можу...
І сам собі, з гострим докором зауважив:
— Ото то ж бо й е!.. Ні сьогодні, ні завтра ти ще цього не зможеш. А треба, щоб ти зміг підвести руку на своє вчорашнє "я". Воно, твоє вчорашнє "я", мусить умерти. От у чому — мудрий присуд Тасі.
Щобільше думав, то яснішала путь і м'язи повніше наливалися прагненням... Жити!.. Боротися!.. Перемагати!
Бадьоріше повернув до залізниці й пішов далі, на північ, на Кубанщину, на зустріч шурганам.
(Продовження на наступній сторінці)