— За що?.. О люди! Ще зречено було в староіндійських книгах Рид-Вегах; не вдар женщини навіть квіткою, а ви що зробили? (На галіфе й дідка). Ви напередодні соціалізму одштовхнули женщину, вдаривши її зневажливим словом!..
Т о й, щ о в г а л і ф е
— Я? Ударив?
М а л а х і й
— Ви ж (на даму й парубка) ще гіршеє вчинили, — ви біля церкви полювали на дівчину (показав на бліду дівчину). О люди!
Д а м а
— Я? Я, навпаки... Я ж сама женщина!
Т о й, щ о в г а л і ф е
(розтривожено)
— Дозвольте, мс'йо! Я ударив? Кого?
М а л а х і й
— Кого? (До баби-прочанки). Об чім ви, гражданко, хотіли в їх спитати? Я бачу, ви із села прийшли.
Б а б а
— Еге… Прибилась, голубе. Люди сказали, що дорогу до Єрусалиму вже розгороджено...
М а л а х і й
— Вибачте і дозвольте перебити на слові: об чім ви в їх спитали?
Б а б а
— Чи не знають, е тепер дорога до Єрусалиму, — спиталась.
М а л а х і й
(до дідка й галіфе)
— А ви... ви що їй одповіли?
Д і д о к
— Ми?
Г а л і ф е
— Дозвольте — я?
М а л а х і й
— Такі Ви!.. Де б сказати їй, що не до гробу тепер єрусалимського нам треба йти, а до Ленінового Мавзолею, до нового Єрусалиму плюс до нової Мекки, — до Москви, ви сказали: проходь, проходь, матінко, — зневажливо, прикро, — і кому, питаю? Женщині, селянці!
Г а л і ф е
— Жодного прикрого слова! Навпаки, я з дитячих літ воєнний. Ввічливість — моя стихія! Ідеал!
М а л а х і й
(на дідка)
— А ви... Замість доказати їй і ствердити все вищесказане, що скоро, скоро, скоро прийде час, коли всесвіт заспіва Москві: святися, святися, новий Іерусалиме, слава-бо революції на тобі возсія — а ви сказали: одчепись! На біржу!..
Д і д о к
— Я ж не знав, що таких на Москву треба справляти.
М а л а х і й
(ще з більшим піднесенням)
— Ага! Він не знав!.. Наочні доводи кажу й показую далі (до блідої дівчини). Скажіть, будь ласка, і простіть на слові, — чим надили, на якеє ремесло спокушали вас (показав на даму й панночку) вони сьогодні там, біля церкви?
Дівчина мовчала.
Не казали вам: тринцять карбованців на місяць, харчі добрі, навіть солодке, білизна, вбрання?
Д а м а
(затремтіла рожевим пером)
— Пар-дон, і як вам не соромно! (До дівчини). Скажіть, милонько, (до панночки) ти, Матильдонько, скажи, що я сказала, про що говорила, як вивели ми її, сердешную, з церкви. Дитя моє! — сказала... Матильдо, скажи, як я сказала?
П а н н о ч к а
— Дитя моє, — сказали ви, мадам Аполінаро... (сама закурила, затяглася димом). Дитя моє! Ви не з машиністочок, часом?
Мадам А п о л і н а р а
(до дівчини)
— А ви як мені одповіли, милонько... Ну? Ну?.. (побачила, що дівчина мовчатиме, сама одповіла за ню, змінивши голос на молодий і скорботний). Ні, санітарка я, — сказала вона, дитя моє. Я тяжко, важко зітхнула і спитала... Матильдо, скажи, про що я спитала?
П а н н о ч к а
— У якій лікарні? Скільки заробітку? — спитали ви.
А п о л і н а р а
(за дівчину)
— У Сабуровці, вісімнадцять на місяць, — сказало дитя... То Матильдонька аж ойкнула... (До М а т и л ь д и). Скажи, як ти ойкнула?
М а т и л ь д а
— Ой! Та там же збожеволіти можна...
А п о л і н а р а
— Ойкнула Матильдонька, а я додала: сердешнеє дитя моє!.. Колись і я отак сиріткою бідненькою, дівонькою бліденькою служила, служила, плакала, плакала, — аж поки.. о не виплакала собі долі... (До Малахія), Що, може, не так я сказала? Не така була ваша розмова?.. Пардон, і будь ласка! Я знаю, що я казала і що іще казатиму...
М а л а х і й
(пильнуючи кожного її слова, раптом, рукою впинив)
— Більш точно: "Служила, служила, плакала, плакала, аж поки не плюнула отак... пху" та й пішла до одної мадамочки", — сказали ви. "Ось і Матильдонька так, а подивіться — ви й вона, вона й ви", — сказали, ще й показали ви, о женщино!
А п о л і н а р а
— Я?
М а л а х і й
— І надили, і спокушали велехитро, що е у вас їсти й пити, хорошенько походити, мило духовите, гігієна, шоколад...
А п о л і н а р а
— Матильдонько, скажи, чи ж я таке казала, душенько?
М а т и л ь д а
— Навпаки і нічого подібного!
П а р у б о к
— Я при тому був. Нічого такого і подібного не говорила ця гражданка мадам... Навпаки, хоть я їхнього соціального походження й не знаю, проте скажу, що поводження їхнєє було з Олею, не треба вам Восьмого березня.
М а л а х і й
— Проповідують і пишуть — нема нічого поза класами, а я кажу — ось вам, ось вам позакласова солідарність злих (до парубка). Та хто ж, як не ви перший, приступив з помаранчами до неї, як змій-спокуситель спокушав й під деревом біля церкви, щоб забула вона про Кирюшика і полюбила б вас, і хто, як не Оля, заплакавши гірко, розсипали ваші помаранчі та й побігла в церкву губити свідомість?
П а р у б о к
— Виходить, я її призвів до церкви? Ха-ха... Та я всю антирелігійну агітацію напам'ять знаю і навпаки весь час їй агітував, щоб вона кинула все і не боялася Бога...
А п о л і н а р а
— А я її з церкви вивела.
П е р ш и й к о м е н д а н т
(підійшов до Олі — серйозно, чутливо)
— Скажіть, будь ласка, товаришко, вас справді вмовляли, улещували, щоб ви кинули радянську роботу і пішли... ну... на іншу роботу, чи що?
О л я
(по паузі)
—Ні.
Д р у г и й к о м е н д а н т
(звів брови)
— Ні?.. Так, може, хто-небудь нав'язливий був, образив вас словом, нечемно поводивсь?.. Скажіть по щирості, не бійтесь, за це, я запевняю, неприємності вам аніхто не зробить.
О л я
— Я й не боюся. Кажу — ні! (Заметаливсь гнівом голос). І коли вже хочете знати, то найбільш мені упікся (на Малахія) та. Цілий ранок простежив за мною. Ну як мара та (до Малахія, гнівно). Скажіть, чого ви стежили за мною? Навіщо?
М а л а х і й
— Не стежив, а стеріг од тих, хто іменно стежив і полював на вас.
О л я
(зло й насмішкувато)
— Ви часом не були в божевільні?
М а л а х і й
— Двадцять сім год.
Рух. Захвилювалися всі.
О л я
(два кроки до Малахія).
— Що?.. Де саме?
М а л а х і й
— У своїй сім'ї.
О л я
— А я подумала — справді...
М а л а х і й
— Справді, Олю, бо ж сучасна сім'я — божевільня. Перший ступінь божевільні. Божевільний куток. Скорочено — божкуток.
О л я
— А любов?
М а л а х і й
— Це — мара! Голубая мара, себто — мрія... Бо хіба ж не вона, нездійсненна, привела вас сьогодні до церкви?..
Оля поникла. М а л а х і й два кроки до неї.
І хіба ж не вони (на парубка й Аполінару показав), скориставшися з вашого стану, спокушали і надили вас вийти на розпуття жіноче, щоб грати на струнах універсального кохання?
О л я
(звела голову)
— Ні! (Рвучко повернулась і пішла).
П а р у б о к
(до Малахія)
— Га?
А п о л і н а р а
(кинулась була за Олею)
— Дитя моєї Олю! (Та Оля так глянула на неї, що А п о л і н а р а прикусила язика. Тоді обернулась та до Малахія). Будь ласка, ведіть її тепер ви! Будь ласка! Я маю собі заробіток… (До комендантів). Нарешті, я просю защити од таких і подібних натяків, та ще де — у Раднаркомі, Матильдо! (Демонстративно одійшла).
М а т ильда
— Я теж! (Одійшла).
П а р у б о к
— Це ж наклеп! Провокація! (Одійшов).
Д і д о к
— Ну да ж... (Подибав і собі).
Г а л і ф е
— І за що?.. (Одійшов).
З
А вже входив у комендатуру кум, небритий, суворий. За ним боязно ступала з дорожнім клуночком Л ю б у н я.
К у м
— Спокійно! Він тут! (Не хапаючись, мовчки дійшов до Малахія, став, подивився на його. поминув, повернувся. знов підійшов).
П е р ш и й к о м е н д а н т
— Ви в якій справі, товаришу" прийшли? До кого?
К у м
(Суворо глянув на к о м е н д а н т а, одійшов од Малахія, постояв, пождав, чи не озоветься він, чи не усміхнеться він, тоді втретє підійшов)
— Хоч здрастуй, куме, коли мовчиш, і я мовчу! (До к о м е н д а н т і в і до всіх). Га?.. Трохи під машину не попали, і за це така стріча!
Л ю б у н я
(боязно наблизилась)
— Папонько! Мамонька... (Затремтіли губи, не могла далі вимовитись).
К у м
— Спокійно!.. Ну що ж, куме!.. Кланялась тобі жона твоя, а моя кума...
Л ю б у н я (перемоглася)
проклену, Любуньо, як без папоньки
— Казали вернешся...
К у м
— Спокійно! Кланялась, ридала, ще й переказала, що має три доньки: Віру, Надію, Любов (до всіх), мої хрещениці. (До Малахія). Віру та Надію вдома залишає, а Любов до тебе посилає.
М а л а х і й
(Продовження на наступній сторінці)