(досадно стало, що як же це вони не дізналися про це)
— Ну, хто пойме віри!.. От драма... Тож нам чулося вночі... Та куди ж він, простіть на слові, до вітру ходив?
С е р е д у л ь ш а
— У віконечко.
Т а р а с о в н а
— Цить!.. У потайне віконечко, в горілочок...
С у с і д и
— Це в той, що полуплений?
Т а р а с о в н а
— У той саме... Ще як Любунею ходила, то купила.
С у с і д и
(звели плечима)
— Хм... То ж щоранку дивишся...
— Горщок на паркані... А й не туди, що то ж М а л а х і й Минович у чулані замурований...
— Сидить...
Т а р а с о в н а
— Вже як зайшла непа... Пам'ятаєте, сусідоньки, кумові дозволили торгувать іконами?
— Аякже! Вперше за всю революцію ладану купили...
С е р е д у л ь ш а
— Аж тоді папочка розмурувався...
Т а р а с о в н а
— Цить!.. І краще б він замурований довіку сидів, як тепер, книжок большовицьких начитавшись, із дому тіка-а-а...
4
Тут убігла Л ю б у н я, молодша дочка. Кошика додолу, руки до серця:
— Ви тут плачете, ви тут тужите, а не знаєте, що вже папонька з виконкому вийшли.
Йокнула Т а р а с о в н а.
Мене поцілували, а самі раді та веселі...
Т а р а с о в н а
— Пашпорта узяв?
— Не знаю... Пішли до начраймила. А я в церкву заскочила, мамонько, навколішки впала, помолилася:
Боже, кажу. Боже, не дай мені щастя-долі, тільки дай, щоб папонька вдома зосталися! Підлогу поцілувала (а сама плаче та показує, як вона це робила). Чи гаразд, що я так зробила, мамонько?
Т а р а с о в н а
— Гаразд, моя доню... А баси? Баси?
— Зараз прийдуть.
С у с і д и
— Молебня найняли, чи що?
Л ю б у н я
— Ні, це хрещений казали покликати баса й тенора з хору, щоб папоньку співами впинити... Ой, я й забула!.. Мамонько! Мокій Якович сказав, що найбільш любить папонька не "милость мира", а "вскую мя отринув еси".".
Т а р а с о в н а
(заметушилась)
— Так про це ж зараз треба хрещеному... (До старшої). Біжи нагукай!
С т а р ш а
— Та як же їх нагукаєш, коли вони... заскочили!
5
Та й прикусила язика, бо повагом увіходив к у м. Знесилений.
Т а р а с о в н а (як до Бога)
— Хіба ж можна так довго... коли таке горе, таке горе, куме!
К у м
(не пускаючи руки з живота)
— Спокійно!., На крилах прилетів би, кумо, коли ж чуєте. (І по паузі, як всі дослухатися стали, додав). Чуєте, як булькотить?.. Ху... Так, каєте, тіка?
Т а р а с о в н а
— Вже вийшов з виконкому.
К у м
(авторитетно)
— Знаю.
Л ю б у н я
— Мене поцілували, а самі раді та веселі.
К у м
(авторитетніше )
— І про це знаю.
Т а р а с о в н а
— Подавсь до начраймила.
К у м
(непереможно авторитетно)
— І це мені не секрет.
Т а р а с о в н а
— То за що ж, куме, така мені драма? За віщо?
К у м
(глибокодумно показав угору пальцем)
— Тілько Той знає.
С у с і д и
(примовились)
— А правда, правда... Тільки Той знає, за віщо.
К у м
(до сусід)
— Здоровенькі були!
С у с і д и
— Здрастуйте й вам!
К у м
— От яких мук зазнаєм. Тіка од нас кум, а куди — то й сам, ма'ть, не зна.
Т а р а с о в н а
— Карти в одну душу — дорога.
К у м
— Знаю й про це і кажу: хай вже на гробки дорога йому ляже, тільки не туди...
Т а р а с о в н а, д о ч к и й с у с і д и
— Господи, куди? Куди, хрещений? Куди?
К у м
(до клітки. Журно похитав головою)
— Здрастуй, пташонько! Сумуєш? Печалуєшся й ти, що тіка твій хазяїн? (Обернувся до сусід). Не дурно ж у пісні співається: "канареєчка так жалібно пойоть"... (Тоді став драматичний весь і возговорив). Слухайте, кумо, і ви, хрещениці, й ви, с у с і д и! Довідався оце я, що виконком не в силах заборонити кумові нашому тікати...
Т а р а с о в н а
(хитнулась. Тоді до кума, до всіх)
— Дзвенить... в ухах... тонюсінько ж отак дзвенить...
К у м
(побачив, що Л ю б у н я якось чудно дивиться, не рухається — до неї)
— А ти ще держишся, хрещенице?
Л ю б у н я
— Як була революція, хрещений, то всі пили воду й цокотіли зубами... Одна я отак стояла і всю революцію як "страсті" вистояла. Тільки отут (показала на щелепи) боліло... А тепер тут болить (на щелепи), і тут болить (взялася за серце), і в колінках болить, болить...
К у м
— І навіть начраймил сказав мені, еге... Нема, ка, в Радянської влади такого закону, щоб забороняв тікати з дому, тим паче, ка, немалолітньому вашому кумові.
Т а р а с о в н а, д о ч к и, с у с і д и
— Куме! Що ж тепер робити?
— Хрещений, порадьте!
— Така ж драма, така драма!
К у м
— Спокійно!.. От тепер ви вповні зрозуміли, од чого живіт, нерви і все чисто в світі... Через кума!.. Басів покликали?
Л ю б у н я
— Зараз, сказали.
К у м
— Слухайте ж ще раз!.. Спокійно — себто, не плакати, тим паче в непритоміє не падати, аж поки не скажу — це раз...
С у с і д и
— Слухайте! Слухайте!
К у м
— Канарку сюди! Ближче до столу!.. Отак... Засвітіть лампадика!
Т а р а с о в н а й д о ч к и
— Розіб'є, куме!
— Папонька вже не вірять у лампадик.
К у м
— А я кажу — засвітіть!.. Ладан є?
Т а р а с о в н а
— Є... Отам достань, доню, отам на божниці!..
К у м
— Накадіть, щоб на нерви йому вдарило. То дарма, що сьогодні він проти релігії. 27 год людина любила канарок, щоб ладаном пахло, у співах церковних кохалась — і щоб даром оце все минулось йому? Це — два...
С у с і д и
(хитали, вихитували головами)
— А так, так!
— Авжеж, так!
К у м
— От що, — которую курку найбільш любив кум?
Т а р а с о в н а
— Жовтяву, золотий чубок.
К у м
— Убийте жовтяву!
Т а р а с о в н а
— Та що ви, куме! Таку курку!...
К у м
— Убить, кажу! І хай прибіжить котора з дівчат... Ну, от ти, Любуню!.. Ні, ти гратимеш на фісгармонії... Ти, Віруню!.. Прибіжи з куркою й кричи, що немов сусіда Тухля убив курку кийком по голові...
Т а р а с о в н а
— Це ж курка — нема ціни, куме.
К у м
— Отут-то й воно! Убить кілком, щоб око вискочило, щоб розтривожився він!.. Може, бог дасть, почне позиватись за курку, як колись до війни позивавсь він три роки за півня...
С у с і д и
— А справді — це спосіб розумний... Біжи котора.
Т а р а с о в н а
— Вірунько, біжи!
Всі
(разом на Віруню і сама вона на себе)
— Біжи, біжи! (Побігла).
К у м
— Це — тільки три... Чотири, спокійно, — я оце йшов і на природу дивився... І знаєте, що я помітив (по паузі). Помітив, що вже й природа не та, що за старого режиму була (по паузі). А чого так?.. А того, що попсували комуністи й природу... Отак запитаннями самими заплутаю кума — не втече... Недавно в райсельбуді центральний оратор виступав, дак я його запитаннями, немов каміннями отак... От і б а с и.
6
Тільки х о р и с т и у двері, а вже кожне їм дорогу дає.
Т е н о р, заїка, привітавшись, як почав:
— Чу-чу-чув, що...
Та, спасибі, б а с підхопив:
— Тікають М а л а х і й Минович?
К у м
— Не так тяжко було б, якби він помер добровільно, навіть сьогодні. Сорок сім років, подумайте, сім'я, честь честю, і тут тобі на — тіка.
Т е н о р і б а с
(здивувалися)
— А ку-ку-ку...
— Куди, інтересно, тіка?
К у м
— Іду, каже, куме. Куди, питаюся? Послі, ка, одкриюся.
Т е н о р і б а с
— Чу-чу-чудно!
— Чудно!
К у м
— Заболіло, защеміло мені серце, немов кропивою він ударив. Все життя приятелювали, сказать би, в серці одне в одного ночували, і от тобі на — тіка, і от тобі на! — сьогодні тіка.
Т е н о р
— А чи-чи не краще на його подіє — ра-ра... (заспівав). "Разбойника благоразумного во єдинім часе..."
К у м
— Ні, ні Тільки "милость мира" Дехтярьова! Милость мира найбільш він вподобав. Рибу, було, ловимо, а він "милость мира" тихенько співа. Сам казав — умліваю, ка, видіння божественні бачу, як зачую цей спів...
7
С т а р ш а
(на дверях)
— Папонька!.. Папонька йдуть!
Знялася тривога. Зарухались всі:
— Далеко?
— До двору доходять.
— Куме! Як же тепер?
— Може, починати? (б а с).
(Продовження на наступній сторінці)