З давніх-давен стоїть громада наша,
Права цехів ще Вітовт урядив.
Ч і п
І що ж тепер товаришам казати?
Де взять часу, де сили, щоб оту
Невільницьку роботу поробить!
К а п у с т а
Де взять часу, щоб тисячу чобіт
До покрови пошити воєводі!
Б а л а б у х а
Та що чобіт! А кожухів п'ятсот
Пошити на дурницю! Добре діло!
К о л я н д р а
А триста свит для драбів! А штанів
Півтисячі!
М е л е ш к о
Та з вас хоча роботу
Вигнічує проклятий дерилюд!
А з ковалів залізо вимагає,
Щоб тисячу сокир йому скувать!
Ч і п
Знущання це!
Ш п а к
А діжки для капусти,
А бочки та барила для вина!
Ч і п
Терпіли все, здається. Цілий рік
На замок безустанку працювали.
Окопи всі насипали кругом,
Городні будували, мури, вежі.
То хоч тепер дай дихати людям!
Ні — знов працюй на того воєводу,
Неначе ми не цехи, не майстри,
А панськії невільники якісь!
В с і
Знущання це! Насильство!
К о л я н д р а
Та хоч би
Увечері могли ми працювати,
А то дивись — і те роби, і те
А світла і не думай засвітить!
Ч і п
Еге, еге! Покинь свою роботу,
Роби на замок — а коли ж робить?
Коли робить, як ночі стали темні,
А світло заборонено світить!
П е р е д е р і й
Нечуване, нелюдське то знущання!
Щоб городянин вільний був не властен
В своїй же хаті світло засвітить!
К о л я н д р а
Та ще яке знущання! Цілу ніч
По місту ходять осмники, шукають,
Чи не горить де в хаті каганець.
Ч і п
В усі щілини дивляться, крізь двері,
І кожну ніч збирають щедру дань
Від каганців для пана свойого.
К о л я н д р а
Та ще яку! Дванадцять кіп грошей
Беруть вони за кожний каганець.
Це вже не жарт.
Пр і с я
Приходили учора
В заулок наш, до кушніра Журби,
Застукали вогонь, забрали смушки
І кушніра самого повели...
2 д і в ч и н а
Були і в нас, та я ще віддаля
Побачила і встигла загасить.
К о л я н д р а
Драпіжники!
І н ш і
Гнобителі! Кати!
Ч і п
Не діжде ж він, щоб ми йому робили!
П є р е д е р і й
Доволі вже наругу цю терпіть!
Ч і п
Хай світло дасть!
В с і
Не діжде він, щоб знов
Ми як раби на замок працювали
Та як кроти сиділи без вогню!
ІV
З глибини сцени, з-за рогу св. Симеона, виходить Гільда, молода, прекрасна пані, пишно вдягнена в оксамитну сукню, з перлами у волоссі, і Ульріка, її служниця. Юрба шанобливо дає їм дорогу.
К о з е л і у с
(поштиво уклоняється).
Г о л о с и
Дивись, дивись! Дружина воєводи!
Дружина воєводи. Ач яка...
Красуня, що й казати. Чеська лялька...
К о з е л і у с
Моя пошана найяснішій пані!
Раптом зліва чути звуки ловецьких сурм. Обидві жінки зупиняються посеред дороги.
Д і в ч а т а
Музика! Сурми!
Близько вже! З-за брами!
Кидаються до брами і дивляться вниз на Подольє.
Д і в ч а т а
Собаки, вершники!
Дивись, дивись — іще!
Всі в золоті. А зброя — аж горить.
А ферязі1 які золототкані,
А рицарі мальовані які!
Дивись, дивись — сюди вже повернули.
1 Ф е р я з ь — рицарський одяг,
К о з е л і у с
(що теж дивиться).
Це найясніший пан наш воєвода
Вертається з Дівочої гори,
Де бавився шляхетським полюванням
На кабанів та на газель лісових.
У л ь р і к а
(до Гільди).
Доводиться нам повернутись, пані:
Ловецькі чути сурми — це наш пан
Вертається додому.
Г і л ь д а
Менше з тим.
Ти думаєш, що пану воєводі
Не все їдно, чи дома я, чи ні?
Ба — ось якби, вернувшись з полювання,
Якого пса недолічився він,
Або, ще гірше, кінь який загинув,
То інша річ. А жінка — це пусте.
Ходім мерщій, ми, може, ще поспієм
Хоч манівцем мисливців обминуть.
У л ь р і к а
Спізнились, люба пані. Всі вже тут.
V
Дівчата з криком кидаються врозтіч. З-за брами виїжджає, блискучий похід. Попереду ловчі із смиком псів, далі пан Воєвода, Ольшанський, Кезгайло і ще кілька рицарів. Несуть кабана, кількох газелей. Воєвода хмурого, вигляд у, з довгими, вже посивілими вусами.
Городяни скидають шапки.
Воєвода, побачивши Гільду, зупиняється. До Гільди.
В о є в о д а
Насправді, несподівана то честь,
Клянусь вогнем, що найясніша пані
Призволила назустріч вийти нам.
Г і л ь д а
(до Воєводи).
Не варта я, о мій ласкавий пане,
Хвали за зустріч випадкову цю.
Не відала, коли ти повернешся,
А йшла своїм звичаєм на Подольє,
Щоб земляків провідати.
В о є в о д а
Га, знов
Оті купці моравські та міщани!
Не в перший раз я бачу, що моїй
Дружині більш сподібне товариство
Міщан, купців та різних слюсарів,
Ніж рицарів шляхетних.
Г і л ь д а
Може й так .
Людей ніде я чесних— не цураюсь,
І не моя вина, що земляки
Мої живуть не в замку.
В о є в о д а
(іронічно).
Що ж — не дивно,
Що пані пориває так туди,
В болото це, до чорного народу —
То, мабуть, голос крові...
Г і л ь д а
(згорда).
Може й так.
І роду свойого я не соромлюсь —
То славний рід майстрів і зброярів.
І слухати застольні ваші співи
Я встигну ще сьогодні...
Ідуть з Ульрікою до брами.
В о є в о д а
(злісно крізь зуби).
Слюсарівна!
Рушайте далі! Гей, сурміть, роги!
Ч і п
Гнобителі! Чи довго ще на вас
Ми мусимо до поту працювати?
Щоб ви отак пишалися весь вік
Та курявою очі нам сліпили...
Похід рушає далі до замку. Роги. Тим часом Ольшанський, що не зводив очей з Меланки, сплигнув з коня і підійшов до Козеліуса.
О л ь ш а н с ь к и й
Послухай, дяче! Чи не знаєш ти
Ту дівчину? Яка ж краса чудова!
Кажи ж бо, хто вона? Якого роду?
І де живе! Відкіль така краса!
Неначе та шипшина чи троянда,
Що по ярах цих київських цвіте!
К о з е л і у с
Зовуть її Меланкою, мій княже,
І хата то її. Я все тобі
Дорогою до замку розповім.
О л ь ш а н с ь к и й
(палко).
Та що троянда! Вся вона палає,
Як заграва, як світова зоря!
Чи бачив ти, коли насуне хмара
І оловом укриє небозвід,
Кидає сонце промінь свій блискучий
На білий мур — і мур тоді горить,
Як золото на хмарі чорно-синій...
Так і її палають ніжні лиця
Під хмаронькою брів тих соболевих,
А блискавки тим часом вже мигтять
В її очах сумних і разом гнівних.
Яка ж краса і грізна і чарівна!
Любов'ю, гвалтом, мертву чи живу,
А я тебе здобуду і візьму!
Ідуть обидва в глибину. Ольшанський весь час озирається на Меланку.
VІ
З-за брами входить Іван Свічка, молодий, вродливий майстер, і зараз же поривається до Меланки. Цеховики оточують його.
В с і
Здоров був. Свічко! Га, нарешті ти!
Де ти подівсь? Тут скоїлось таке,
Що дихати нема куди цехам!
С в і ч к а
Добривечір, товариші! Здорові!
Що тут таке, Меласю?
М е л а н к а
О мій любий!
Яка ж я рада бачити тебе.
Рух у юрбі. Гомін.
П р і с я
Поїхали до замку!
2 д і в ч и н а
Як той пан
Дивився на Меласю пильно.
П р і с я
Справді!
Все озиравсь, аж поки зник з очей.
С в і ч к а
Який то пан?
М е л а н к а
Багато їх було.
Верталися юрбою з полювання.
Поїхали до замку...
К о л я н д р а
Ну, тепер
На цілу ніч піде бенкетування!
Засвітиться весь замок од вогнів,
І до зорі дрижатиме гора
Від сурм гучних та від пісень рицарських.
К а п у с т а
Та гавкання собачого...
С в і ч к а
І ось,
В той самий час, коли там на горі
Пани вельможні гучно бенкетують
При громі сурм та полум'ї свічок,-
Ми в темряві примушені томитись
Без світла, в темних хатах, як кроти...
Ч і п
Якби ще так! А то ж працюй на нього,
Коли він там гуляє на горі!
Ти чув, яку сьогодні воєвода
На всі цехи роботу урядив?
До покрови зроби і те, і те,
І кожухи, і чоботи, і свити;
Сокири, бочки, діжки, казани!
А світла, як і перше, не дає!
Коли ж тоді робити, будь він прокляті
Та доки ж це терпіти!
К о л я н д р а
Та хоч би
Насправді був такий закон про світло!
А то ж свавілля, примха воєводи,
Щоб гроші брать.
П е р е д е р і й
Дванадцять вже років,
Як грамоту прислав великий князь,
Де скасував безглузду заборону.
І світло дав палити вільно всім.
А де вона, та грамота? Її
Безсоромно загарбав воєвода
І сім років тримає під замком
Всі наші привілеї, надання
І вільності всіх київських міщан.
С в і ч к а
І сім років безмовне наше місто,
І темно скрізь, і сім років нема
Ні гулянок, ні зборів цехових...
І сім років не чути вечорниць.
І сім років не сміють навіть цехи
Своїх свічок врочистих засвітить!
П е р е д е р і й
Тоді, мені здається, що зі мною
Осліпло ціле місто, і нехай
Лиш каганці засяють по хатах —
То і мої прозріють бідні очі,
Що я колись без світла попсував.
К а п у с т а
Та ще які були чудові очі...
А майстер же який славетний був.
По всій землі — і в Кракові і в Львові
Твої оздоби знали золоті...
П е р е д е р і й
Всю душу я вкладав в свої оздоби,
До присмерку, до темряви сидів
(Продовження на наступній сторінці)