За 20 рр. після того, як відаємо з півурядового "Журнала для воспитания" (1859, кн. IX), в Житомирській дітській гімназії, де вчилися діти майже само шляхти та урядників за р. 1858 з 600 гімназистів вибито різками 290. Чого ж, якої шкільної гуманності було сподіватися крепацьким дітям в сільській школі від годованця семінарських ченців! Уживання "Божої сльози" між бурсаками така звичайна річ, що й за нашого часу вона панує: тим паче панує горілка в архієрейських хорах. Таким чином, семінарія і не спроможна була виховати з Богорського нікого більш як не п’яницю-"педагога", у якого наука і різка були синоніми.
Не можна сказати, щоб і нині уживання різок і взагалі кара по тілу були навіки вже похоронені в сільських, найпаче "церковно-приходських" школах в Росії. /49/
VI
Охота і кебета до малярства прокинулися у Тараса Шевченка ще змалку. Де і на чому можна було, він виводив крейдою або вуглем свої "малюнки". Річ певна, що ще в школі і учителі, і товариші школярі помітили за ним малярську кебету. Принаймні не можна було їм не помітити, бо як сам він каже 102:
...Ще в школі
Таки в учителя дяка,
Гарненько вкраду п’ятака
(Бо я, було, трохи не голе,
Таке убоге), та й куплю
Паперу аркуш і зроблю
Маленьку книжечку; хрестами
І везерунками з квітками
Кругом листочки обведу,
Та й списую "Сковороду"
Або "Три царіє со дари".
Та — сам собі у бур’яні,
Щоб не почув хто, не побачив,
Виспівую, було, та плачу.
Тарасові малюнки, що робив він, коли був у школі у Богорського, були "коні і москалі, намальовані на грубому папері сірому". Варфоломій Шевченко 103 бачив їх поприліплюваними на стіні в хаті Гончаренка, шкільного Тарасового товариша. Перебуваючи у Богорського, Тарас спізнався з малярами з сусідніх сіл: Хлипнівки, Тарасівни і Лисянки 104. Опріч великої природної охоти, до малярства вабило Шевченка ще й те, що малярський заробіток, здавалося йому, дасть хліб. Навіть геть пізніше, вже на віку підтоптаному, Тарас був тієї думки, що "живопись його професія, його хліб насущний" 105. Тим-то, покинувши Богорського, він пішов у Лисянку до маляра-дякона, щоб у його вчитися малярству. Дякон 106 приняв його, одначе небавом спостеріг він, що дякон в своєму поводженню, звичаях і правилах мало чим відрізняється від Богорського.
102 Кобзар. — 1876. — Т. II. — С. 105.
103 Правда. — 1876. — [№ 1]. — С 24.
104 Киев[ская] стар[ина]. — 1882. — Кн. IX. — [С. 562].
105 Кобзар. — Т. III (Записки). — С. 40. ([Запис від 1 лип. 1897 р.]).
106 Дияконами тоді у Лисянці були в Михайлівській церкві Климент Яроцький, а в Вознесенській Микита Ковальський. (З клірових відомостей).
Тарас три дні терпеливо носив відрами воду з річки Тікича на /50/гору та на залізному листі розтирав краску мідянку. Се був іспит, і Шевченко не забував про його ніколи.
Переїздячи після того літ через 18 Лисянку, Тарас "довго шукав очима в лісі лисянських груш та яблонь давно і добре відомий йому домик отця диякона Єфрема 107, у котрого, каже він, я давно колись брав першу науку малярства. От[ець] Єфрем, щоб довідатись, чи є у мене хист до сього хитрого діла, загадав мені на залізному листі терти якусь чорнобуру краску. Багацько після того зазнав я дечого, але ніщо так не врізалося до мене в пам’ять, як оцей перший іспит простосердий".
Іспит, очевидно, був нелегкий, бо на четвертий день перебування у лисянського маляра терпець порвався у Тараса; він покинув Лисянку і пішов в село Тарасівку до дяка-маляра, що вславився на цілу околицю мальованням великомученика Микити та Івана Воїна 108. "От до сього Апелеса вдався я, — каже Тарас, — твердо ставши на тому, щоб перетерпіти усі прикрости, які, здавалося мені, неминуче з’єднані з наукою. Загарливо бажав я перейняти у того дяка-маляра хоч частину його штуки малярської. Овва! Апелес уважно подивився на долоню моєї лівши і прикмака відмовив, сказавши, що у мене ні до чого нема кебети, ні до шевства, ні навіть до бондарства" 109. Вже ж защиміло на серці у Тараса з такого присуду, та ще з присуду такого авторитетного маляра. Надія зробитися коли-небудь "хоч абияким малярем" пропала була у його. Зажурений і приголомшений невдачею, вернувся він у Кирилівку під батьківську стріху. Тяжко було йому вертатися ще й тому, що перед ним знов оживали сварки та лайки з мачухою та з дітьми її; але ж що діяти! більш нікуди було хилитися.
Тарас, вернувшись в Кирилівку, перейнявся думкою "стати пастирем стад непорочних", попросту — зробитися пастухом громадської череди, та, "ходячи за чередою, читати свою любу, украдену у Богорського книжку з кунштиками". Але, каже він в своїй автобіографії 110, і се мені не вдалося. Не вдалося, мабуть, назавжди тільки, а якийсь недовгий час він таки спробував пастуховати. Сам він в своїх віршах каже: "Мені тринадцятий минав" (так воно й приводиться саме на р. 1827), "я пас ягнята за селом".
107 Ймення, очевидно, переінакшені. Див.: Поэмы и повести..., с. 448.
108 Кобзар. — 1876. — Т. 1. — С. XVIII.
109 Ibidem.
110 Ibidem.
Та /51/ й старі кирилівці Бондаренко і Петро П[авлович] Шевченко пригадували, що Тарас "брався таки і за підпасача" 111. Звісно, нічого було й гадати, щоб пастухом череди зробився той, кого природа, наділивши так щедро дарами духовими, призначила бути великим пастирем України і її слова і за оці "овці" положити душу свою.
Вигнавши череду навзлісся, чи що, річ певна, Тарас по самій природі своїй невдатен і не спроможен був пильно доглядати за нею: він поринав у книжку з кунштиками або, лежачи під розлогою вербою в холодку, оглядував синє небо, зелену рівнину, ширяв думками понад землею і "любо йому ставало, неначе у Бога" 112. А череда тим часом розходилася на всі боки. Не без того, мабуть, було, що з недогляду яка-будь скотина з череди вскочить у спаш, інша заблудиться. Людям клопіт! Одно слово, Тарас показався "до пастирства стад непорочних" зовсім недотепним. Мабуть, "пастиреву" увагу його, неминуче потрібну біля череди, чимало псовало і перше його, звісно, дитяче цілком, кохання якоїсь кучерявої Оксани (Коваленко О. С. — Ред.). З нею, каже він:
Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились,
А матері на нас дивились
І говорили, що колись
Одружимо їх Не вгадали!
Старі зарані повмирали,
А ми малими розійшлись.
Та вже й не сходились ніколи 113.
111 З усних переказів.
112 Кобзар. — 1876. — Т. II. — С. 110.
113 Ibidem. — Т. І. — С. 245.
Можна гадати (але тільки гадати), що ота Оксана — і була та сама дівчина, що беручи плоскінь, почула, як Тарас плаче біля череди. Тоді ото, як він за селом пас ягнята йому...
Так любо, любо стало
Неначе в Бога,
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу і не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господнє небо і село, /52/
Ягня, здається, веселилось,
І сонце гріло, не пекло.
Але небавом вражіння і почуття перемінилися. Тарасові здалося, що
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята;
Обернувся я на хати,
Нема в мене хати,
Не дав мені Бог нічого!
І хлинули сльози.
Тоді ото та дівчина
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала.
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє... лани, гаї, сади...
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води 114.
114 Ibidem. — Т. II. — С. 111.
З того кохання нічого не вийшло. Але першого кохання, як і перших сліз, видавлених кривдою та несправедливістю, — такі люде, як Шевченко, довіку не забувають. Не забув і Тарас своєї Оксани. Героїню ліпшої своєї поеми "Гайдамаки" він назвав Оксаною. А вже ж річ звичайна, що письменники, найпаче поети, ліпшим і більш любленим діячам своїх творів дають імення таких людей реальних, які найбільш подобалися їм і які в серці їх лишили добрі вражіння і спомини. Минуло після отієї сцени біля ягнят більш, може, 25 років, і Шевченко згадав знов Оксану і каже, перебуваючи в далекій чужині:
А я так мало-небагато
Благав у Бога — тільки хату,
Одну хатиночку в гаю
Та дві тополі біля неї,
Та безталанную мою,
Мою Оксаночку, щоб з нею /53/
Удвох дивитися з гори
На Дніпр широкий, на яри! 115
Минуло літ з десять після написання оцього вірша: скоро Тарас приїхав до рідного села, перед ним воскрес образ Оксани. "Чи жива ота Оксана кучерява, що з нами гралася колись?" — питає він у брата. А брат на те йому...
Помандровала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того? з байстрям вернулась,
Острижена...
Занапастилась, одуріла...
А що за дівчина була,
Так-так що краля! 116
115 Ibidem. — [Т. II. — С. 150].
116 Ibidem. — [Т. І. — С. 236].
VII
(Продовження на наступній сторінці)