60 Василь Губський — син кирилівського попа Івана Губського, родився і зріс у Кирилівці і до р. 1795 був тут дяком, а того року його висвячено на попа в Кирилівку ж таки. Поповав він до р. 1819. Тоді, очевидно, Тарас був ще такий малий, що про науку його не може бути й речі. В кінці грудня р. 1819 київська консисторія заборонила Василю Губському поповати і "отрешила його в заштат". Приводом до сього сталося, як розповів Прокопу Шевченку старий Петро Павлович Шевченко, те, що кирилівські попи от. Василь та от. Терентій (Помазанський) після одного похорону на кладовищі, не поскидавши ще риз (фелонів), завелись за одну молодицю "малмужку" ("погана була жінка") битися прилюдно. До того ж Терентій не згірш, як і от. Василій, любив добре випивати. Певна річ, що Губський, опинившись "в заштаті" за такий неморальний вчинок, мусив довго ждати, щоб йому дали деінде другу парафію; але ж треба було якось хліб заробляти. Цілком діло можливе, що він пристав до кирилівських дяків, а може, і в церкві правив за дяка, і учителював в церковній школі. Що оцей Губський і був отой Совгир, про якого оповідає Шевченко в "Княгині", запевняє мене і та вдача Совгиря, яку змалював нам Тарас у "Княгині" на с. 662. (З неоголошеного листа до мене Прокопа Шевченка, писаного 21 вересня р. 1893, і з архівних справок у книгах київської духовної консисторії).
Тарасів /38/ брат в третіх і майже одноліток з ним Петро Павлович Шевченко 61 подав мені через Прокопа Шевченка звістку, що Тарасів дід Іван віддав його в школу до дяка Рубана. Є у д. Чалого ще одна звістка, що Шевченко від Богорського перейшов в школу до попа Нестеровського 62. Проти сієї звістки змагався от Петро Лебединець 63, кажучи, що Шевченко у Нестеровського не вчився і не міг учитися, бо отець Іван Нестеровський був такий вже старий, що не спроможен був учити дітей. Мені запевне відомо, що Нестеровському тоді, як його 23 березіля року 1819 прислано попом у Кирилівку, ішов 45 рік, а се ще не такий вік, щоб старість не давала учити дітей.
Усі оці три хоч і не однакові звістки я беру яко зовсім певні і, знаючи, що у Кирилівці була одна тільки школа, стою за те, що там одночасно учителювали і Губський, і Рубан під доглядом отця Нестеровського; значить, про всіх їх можна сказати, що вони були першими учителями Тараса.
В школі оцих учителів і перебував Тарас, доки консисторія не прислала з Києва нового дяка Богорського. Богорського прислано р. 1824 64; Тарас каже, що він у Совгиря вивчив Псалтир. Задля такої науки в тодішніх школах треба було два роки. З сього без помилки можна вивести, що до школи Тарас першим разом пішов р. 1822, значить, на дев’ятому році свого віку, ще за життя матері. Вже ж все одно, хто був той Совгир, чи Губський, чи Рубан, а погляньмо, що то була за школа, як у тій школі проважено науку і як тоді жилося Тарасові.
Кирилівська школа церковна була звичайна хата біля церкви на майдані 65, обідрана, не обмазана, шибки у вікнах повибивані; від сусідніх хат вона відрізнялася тільки тим, що була більша за їх, стояла на майдані, на одшибі, без двору. А на кирилівський шинок не походила тільки тому, що більш за його була неохайна, нечепурна і більш за його запущена.
61 Неоголошений лист Прокопа 21 вересня р. 1893. ([ІЛ. — Ф. 77. — № 127. — Арк. 9 — 10, зв.]).
62 Жизнь и произведения Шевченка. — С. 13.
63 Киев[ская] стар[ина]. — 1882. — Кн. IX. — С. 563.
64 Справка з церковних клірових відомостей.
65 На Україні колись трохи чи не в кожному селі була при церкві школа, — звичайна хата, часто на дві половини; в одній жили дяки (причт церковний), а в другій була школа.
Тут жили і дяки, в Кирилівці їх було два, і у кож-/39/ного були свої школярі 66. Через усю школу стояв довгий стіл, за ним і вчилися разом усі школярі. Кому не ставало місця, той сідав просто на долівці. Кожен школяр повинен був піти в сусідний сад Грицька П’яного і там крадькома нарізати вишневих різок, принести їх у школу, ждучи, доки тими різками учитель виб’є його. Не битим лишався тільки той школяр, до якого не доходила черга через те, що учитель утомиться було б’ючи і ляже спочивати.
Науку починали звичайно з "Аз, буки, віді, глаголь" і, вивчивши азбуку, починали складати слова. "Поскладавши було "тлю-тля", — каже Шевченко 67, — вийду я з школи на вулицю, гляну на яр, а там мої щасливі ровесники грають собі на соломі біля клуні, не знаючи, що є на світі і дяк, і школа. Дивлюся, було, я на них та й думаю: чому я такий безталанний, нащо мене сердешного мордують над букварем отим клятим? Махну рукою та драла через цвинтар в яр до отих щасливих ровесників в теплу солому і тільки що почну барахтатись, аж ось ідуть два "псалтирники"; беруть мене під плечі, ведуть в школу, а в школі... самі знаєте, що чинять школярам за утікання". Звісно .. різки зараз від Совгиря. "Совгир той зростом був високий, широкоплечий, дивився б запорожцем, коли б не був зизооким. (За те його і продражнили — сліпим). Вдачі він був суворої. "Більш за все не подобалося Тарасові те, що, було, як прийде субота дак він своїм звичаєм і почне усіх нас годовати березовою кашею. Та й се б ще дарма, — така каша була у нас річ звичайна, — лихо в тому, що, було, б’є і наказує, щоб сам ти лежав, не кричав, а "не борзяся" виразно читав "помни день субботний". Було, як дійде черга до мене, так я вже не прошу помиловання, а благаю тільки, щоб він змилосердився та звелів ради суботи святої придержати мене хоч трохи. Він, було, й змилосердиться, і звелить придержати та вже так випарить мене, що ліпше б було не благати мені милосердія"
66 Правда. — 1876. — № 1. — С. 23.
67 Поэмы и повести ("Княгиня"). — С. [661] — 662.
Не диво, що Тарас часом тікав із школи. Одначе до науки він брався жваво; скінчив Псалтир, постановив, старосвіцьким звичаєм, кашу братії і на другий день взявся був вчити ся письму; аж тут саме прислали нового дяка Богорського. Совгир спершу комизився, не хотів пускати в школу нового дяка, але небавом мусив покоритися: зібрав в торбу свою мизерію, взяв патерицю, взяв зшиток з синього паперу з /40/ псальмами Сковороди і рушив шукати собі іншої школи. Небавом і школярі, наче ті вівці від вовка, розбіглися з школи, бо новий дяк "був п’яниця паче всіх п’яниць на світі". І я, каже Шевченко, найтерпеливіший з школярів, теж покинув школу, забравши свій каламар з крейдою і таблицю 68.
IV
З того часу починає лиха доля ходити нерозлучно з Тарасом.
Ще раніш, ніж покинув він Совгиреву школу, ледві минуло йому 9½ літ, як "матір добрую його, ще молодую, нужда та праця звалили в могилу": 20 серпня р. 1823 69 неня його — дійсне, ще молода, померла на 32 році свого віку. "Помре батько, — каже народна мудрость, — дитина — півсиротини, а помре мати — дитина кругом сиротина". Отож, як померла Катерина Шевченчиха, на руках удівця Григорія лишилося таких сиріт п’ятеро: Микита на 12, Тарас на 10, Ірина на 8, Марія на 4 і Йосип на 2 році. Старійша доня їх Катерина, Тарасова дбаха-люблениця, ще за життя матері, саме 29 січня р. 1823 70 одружилася з Красицьким і перебралася жити до Красицьких в село Зелену Діброву.
Коли в Тараса не стало ні матері, ні сестри-няньки, то вже ж лишився він без жодного догляду, та ще й сам мусив доглядати менших сестер і брата. Очевидно, що такій малечі не можна було лишатися і надалі без догляду жіночого; треба було, щоб Григорій примірковав чимсь запомогти лихому побиту і своєму, і своїх дітей. Взяти наймичку — нічим платити. Вдовіти хоч на кого тяжко, а вдовіти зневоленому крепакові з дрібними дітьми — і не сказати, як тяжко! Усі умови життя, і хатнього, і родинного, усі обставини вимагали, щоб Григорій побрався вдруге. На Україні — тим паче того часу, — звичайно удовець береться з удовою; з дівчат "хіба вже яка остання" згодиться одружитися з удівцем, найпаче, коли у його, отак як у Григорія було, ціла низка дрібних дітей.
68 Ibidem. — С. 664.
69 Метр[ичні книги] кирил[івської] церкви за р. 1823 про померших, № 6. [Насправді — на 40-му році].
70 Метр[ичні книги] кирил[івської] церкви, 1823, № 4. Вінчав от. Григорій Кошиця (Кошиць. — Ред.). /41/
Порадившись з батьком Іваном, Григорій взяв з Моринець вдову Оксану Терещенчиху з трьома дітьми. В удови, сказано, два норови. Оксана віком була ровесниця Григорію, вдачі суворої, сварливої. В родину свого другого чоловіка не принесла вона кохання тихого да життя спокійного; не заступила вона сиротам Шевченка рідної матері. Навпаки — з нею прийшла така сварка, така колотнеча, що справді, в хаті стало "неначе в пеклі". "Хто хоч здалека, — каже Тарас 71, — бачив мачуху і зведенят, той, значить, бачив пекло в його торжестві найогидливішому. Не було години, щоб між зведенятами (дітьми Шевченка і Терещенка) не було сварки, бійки і сліз! Не минало години, щоб Тарасів батько і мачуха не лаялись, не сварились. Мачуха зненавиділа Тараса за те, що він духопелив тендітного сина її Степана. Степан був трохи чи не на два роки молодший за Тараса, хлоп’я легкосиле і попсоване морально — як се зараз бачитимемо. Раз якось отсей Степан спричинився тяжкій несправедливості над Тарасом, тяжкому мордованню його.
(Продовження на наступній сторінці)