41 Копій той (від кого куток Моринець, де стояла хата його, і досі зоветься Копіївщиною) був чоловік ледачий, злодій великий; за се Енгельгардт завдав його чи в Сибір, чи в москалі; а він "не будь дурним, взяв да і втік, назбирав собі ватагу таких голінних молодців, як сам, окукобився з ними десь в лісі (тоді навкруги Моринець були великі, темні ліси, просто самі нетрі непроходимі" (див.: Зоря. — 1892. — № 5). З того кубла і "почав Копій набігати на людей та грабовати робом розбишацьким, по-гайдамацьки з ножем за халявою". Кільки разів серед ночі нападав він і на Григорія Шевченка, за те що взяв його хату. Прийде було серед глухої ночі, стукається в вікно. Шевченко відчинить кватирку, спитає: "Хто і чого тобі треба?", — а той відповідає: "Копій, от хто! з товариством прийшов до тебе в гості. Забрав єси мій грунт і хату, дак тепер годуй нас. Не даси по-чеськи, — так даси по-песьки". Отаким робом Копій чисто об’їв Шевченка; за недовгий час забрав у його дванадцятеро овечат і корову та ще й каже: "Корову з’їмо, хату спалимо і самого тебе замордуємо. Не хочеш сього, дак геть з моєї хати вибирайся". Такий переказ чув я від Петра Микит[овича] Шевченка, від матері його і від Олексія Гончаренка. Опріч того, і моринецький панотець Іван Березницький переслав до мене такий самий переказ, записаний із уст моринецьких стариків. "Мусив послухатися".
42 Див. Метричну випись з книг моринецької церкви, надруковану двічі в "Київській старині. ([1891. — № 2. — С. 315 — 316]) і в "Зорі". — 1891. — № 5. — С. 97 — [98].
Григорій Шевченко, як і всі крепаки, бідовав; але він був стельмах, дещо заробляв і сяк-так перебивався б, коли б був не напосівся на його Копій; а то, коли няти віри народному переказу, Копій, помщаючись за те, що Шевченко живе на його грунті, забрав у його розбишацьким чином і овець, і корову і приневолив покинути його хату.
Батько і тесть Григорія бачили, що Копій руйнує побут їх дітей; тямили, що з таким розбишакою нічого вони не вдіють, і стали на тому, щоб Григорій кидав Моринці і перебирався в Кирилівку. Вони купили йому грунт і хату у Тетерюка за 200 рублів "асигнаціями".
Коли саме Григорій перебрався назад в Кирилівку — запевне не відомо; але, в усякому разі, не пізніш р. 1816; /31/ бо р. 1817 Григорієва родина з сином Тарасом записана вже в книгах не Моринецької, а Кириловської церкви В Кирилівці вже й перебував Тарас перші 15 років свого віку, аж доки не взяли його до панського двору.
II
З усього життя Тараса Шевченка певного фактичного матеріалу про його дитинний і парубоцький вік ми маємо найменш. Матеріалом за сей вік перш за все мусимо брати автобіографічний лист поета до Олександра Оболонського 43 та дрібні споминки його, порозкидувані — що в віршах, що в оповіданнях, писаних мовою російською 44, а що в листах його до приятелів і до кревняків. На жаль, споминки ті короткі, часом невиразні, часом поплутані, а інде і непевні, взагалі ж убогі вони. Шевченко не любив розповідати широко про своє життя, хмарне і тяжке, а коли що й розповідав, так завжди коротко, не доводячи до краю . Коли заходила про се розмова, Шевченко не любив висловлюватись і взагалі в йому знати було скритість 46
Додавши до отого основного матеріалу життєписного деякі споминки Шевченкових кревняків, звістки, переказані деким з старих людей з Кирилівки, що знали Тараса дитиною, перевіримо їх скільки можливо і, згуртовавши все те, розповімо про дитинний вік поета, скільки можна ширше.
Як минали перші 6-7 літ дитинного віку Тараса жодних звісток про се нема. З того, що Тарасові батьки були крепаками, не трудно вгадати, яке вони провадили життя, які були у них обставини матеріальні, які достатки. Батько Тарасів був людина тиха, рахманна, трохи письменна, вмів читати по-церковному. Опріч хліборобства, він стельмаховав, а інколи і чумаковав 47 (властиво фурмановав), але чи багацько ж він заробляв на себе?
43 Народн[ое] чтеніе. — 1860. — Кн. II. — [С. 229 — 236].
44 Поэмы, повести и рассказы Т. Г. Шевченка, писанные на русском языке. — Киев, 1888.
45 Костомаров [М. І. Споминки про Шевченка]. — Кобзар. — Прага, 1876. — С. VII.
46 Русск[ое] слово. — 1861. — Кн. [V. — С. 1 — 39]. (Сей журнал видавав граф Кушелев-Безбородько. По царському приказу "Русское слово" і "Современник" заборонено р. 1866).
47 Див.: Поэмы и повести. С. 130 — [131].
То був час (перша четвертина віку XIX) найвищого розквіту крепацтва і утисків /32/ після втихомирення гайдамаччини і прилучення Правобережної України до Росії. Всі крепаки, роблячи тоді майже день в день на панів, жили злиденно. Нема причини гадати, щоб і Тарасові батьки жили ліпше за інших і не зазнавали злиднів. "Хата 48 їх (в Кирилівці) була убога, стара, але зокола побілена; на ній почорніла солом’яна стріха з чорним димарем. Коло хати на причілку яблуня з краснобокими яблуками, а округ яблуні квітник старшої Тарасової сестри Катерини, "його няньки незабутньої, терпеливої, ніжної". Біля брами стояла верба розлога з засохлим верхів’ям, за вербою клуня (стодола), біля клуні стоги збіжжя, за клунею по косогору йшов сад густий, темний, тихий. За садом левада, за левадою долина, а в долині ручай тихий, що ледві бренів; ручай обсажений вербами, берестами та калиною і закутаний темно-зеленими лопухами". В оцьому ручаю під навислими лопухами купається було "оклецковате, біляве хлоп’я (себто сам Тарас), викупавшись, перебіжить він через долину і леваду, прибіжить в сад, впаде під першою грушею або яблунею і засне спокійним, дійсне незворушеним сном" 49.
Хата Шевченкових батьків, як знати по останкам печища і ін., що я бачив р. 1892, була невеличка, звичайна хата убогого селянина, ступнів 7-8 в довжину, до ступнів шести завширшки. Задля тієї сем’ї, яка була у Григорія Шевченка, хата тісна; на той час, з якого Тарас пам’ятає себе, — в тій хаті, опріч батьків його, жили старші за його сестра Катерина, брат Микита та молодший брат Йосип і сестри Ірина та Марія. Коли не помилився Петро Павлович Шевченко (брат Тарасів в третіх, розповідаючи мені), дак вкупі з родиною Григорія якийсь час жила родина і його батьків. Вся родина Григорія була — малеча, напр[иклад] р. 1820, З якого, можна гадати, Тарас пам’ятав себе, старшому хлопцеві Микиті йшов 13 рік. Значить, на таку родину був один-єдиний робітник-дбаха, батько; та й той, може, щодня на панщині.
48 Ibidem. — С. 659.
49 Ibidem. — Року 1892 я був в Кирилівці і оглядував останок того саду і ручаю. Звісно, через більш ніж 70 років не багацько лишилося з того саду; але знати, що дійсне колись сад був добрий. Місцевість зовсім вірно описав Тарас в "Княгині". Місцевість прекрасна.
Очевидно, що з дітей не могло ще бути ні праці, ні запомоги; всі вони були такого ще віку, що вимагали од батьків єдине — годовання і догляду. І мені здається зовсім певним, /33/ коли Тарас, згадуючи батьківську хату і життя в їй, каже, що там була
"неволя.
Робота тяжкая... Ніколи
І помолитись не дають" 50.
Нужда, неволя та праця тяжка були в Шевченковій хаті такі великі, що поет рівняє хату до пекла. В тій хаті, каже поет, "я мучився колись, мої там сльози пролились" 51.
Панщина забирала у матері час, і тим самим забирала і у неї, і у дітей неминуче потрібний, навіть хоч би один матеріальний догляд. Тим-то Тарас, молодші за його брат і сестри зростали майже без догляду. Нікому було доглядати: єдиною його "нянькою незабутньою, терпеливою, ніжною" була сестра його Катерина, на вісім літ старіша за його. Але ж невеличкого догляду можна сподіватися від дівчини підлітка, та ще коли у неї на руках, опріч Тараса, троє менших за його. За доброго ладу Катерині Григорівні самій ще треба було догляду та матчиного пікловання і научування.
Вже ж коли мати була на панщині, так Катря, опріч догляду за дітьми, мусила доглядати і дбати і про господарство жіноче, і в хаті, і надворі: корову до череди прогнати, з череди зустріти, нагодовати і подоїти; приглянути, може, й за овечатами, і за дробиною. Таким чином, хоч би як вона запопадливо не пікловалася про Тараса, а увесь її догляд не йшов, не можна було йому йти далі того, щоб вранці дитину вмити, розчесати, Богу помолити та сніданням нагодовати. Часом, може, те снідання було тільки й того, що дасть хлопцеві шматок хліба. Таким чином, цілий день Тарас був під доглядом єдине Господа Бога! Ішов він собі з хати, ходив, бігав, вештався де-хотя, бавився собі на волі, як умів і бажав, чи сам, чи з іншими такими, як сам, недоглядними крепацькими дітьми. Ніхто його не спиняв, ніхто не навчав; гуляв він собі на вулиці, на городі, в саду, в леваді; хата їх стояла на краю села, дак, певна річ, ходив він гуляти і в ліс, і в поле. До господи вертався він, звичайно, замурзаний, часом з гулею на лобі, з підбитим оком, часом з різачкою в животі, коли було наїсться глини, а він любив її їсти... Так і за нашого часу зростає по селах без догляду велика сила дітей.
50 Кобзар. — Прага, [1876]. Т. II. — С. 152.
51 Ibidem. /34/
(Продовження на наступній сторінці)