Де тільки можна було і які тільки траплялися, — Тарас збирав собі до гурту малюнки. Малюнки ті були, вже ж пак, не які більш, як так звані "лубошні", "суздальської школи", незграбної праці російських "богомазів". Їх назбиралося у Тараса чимало, і вони не давали спокою його молодій душі, стояли йому спокусою. Скоро траплялася хоч трохи зручна /62/ часиночка, Тарас кидав свої, часом недочищені, сковороди і каструлі, покидав пекарню, йшов в сад і там на деревах та на кущах розвішував свою колекцію, любував з своєї галереї малюнків, придбаних інколи "нишком-тишком". Один з біографів Шевченкових повідав, що коли траплялося, що який малюнок вельми вже подобався Тарасові, а придбати його бракувало купила, Тарас купив його "так"... Основа такої звістки, як се відомо, взята з автобіографії поета і річ цілком можлива. Сам Тарас признався нам, що він не спроможен був устоювати проти спокуси придбати собі "нишком-тишком" яку річ чи потрібну в малярстві, чи тільки таку, що нагадувала про малярство: "Іще в учителя-дяка, було, украду "п’ятака", куплю паперу, книжечку зроблю та й списую Сковороду 129. А кидаючи свого учителя-дяка, Тарас не встояв проти спокуси украсти якусь книжечку з гравірованими малюнками. До того ж треба сказати, що у таких натур, як Тарас, звичайно, буває так, що коли зайнялося яке поривання духа, вони доти не вгамовуються, аж доки або не вдоволюють бажання того загарливого, або не запевняться, що вдовольнити його нема жодної можливості. Раюючи та разом з тим і сумуючи в своїй галереї, Тарас брався за олівець і списував сей чи той малюнок. Інколи він так поринав в оглядування своєї колекції або в списування, що зовсім забував про пекарню і про свої обов’язки до неї, забував про невичищену або недочищену посуду; сидить, було, собі в саду, аж доки грізний голос куховара та кого іншого з челяді не покличе його до пекарні. І вже ж дурно не минали йому такі відлучки з пекарні: за них не раз траплялося йому покоштувати з куховарських рук коли не "чубкової", так "духопелика", а то й лозини.
129 [Кобзар. — 1876. — Т. 1.]
Не відомо, який час Тарас перебував на іспиті в Вільшаній? Певна річ, що не більш за півроку; бо Дмитренко взяв його на весні, а під кінець осені того ж року (1829) бачимо його вже в Вільні.
З іспиту того Дмитренко спостеріг тілько свою помилку, побачивши, що для кулінарної штуки Шевченкові бракує кебети. Але ж Тарас хлопець меткий, розвинений і вза галі дотепний; через те Дмитренко, виряджаючи Тараса в гурті з іншими крепацькими дітьми до панського двору, атестував його, більш відповідно Тарасовому хисту, вдат ним на маляра покойового. Нагадаймо собі, що великі пани того часу держали у себе з власних крепаків не тільки слуг і /63/ майстрів, а навіть музик, співаків і акторів. Власні — з крепаків — хори, оркестри, театр, навіть балет були за річ звичайну не тільки на Правобережній, але й на Лівобережній Україні: от хоч би у Трощинського була трупа з крепаків; у Скоропадського хор і оркестр; у Галагана — концерти крепаків, та ще й з неабиякими солістами.
II
Дідич Вільшаної, Кирилівки і ін. Павло Енгельгардт, хоч і був на службі в імператорській гвардії, але більш за все він перебував у Вільні, і жодним чином не можна його брати яко москаля, ледві чи був він і тим, що за нашого часу зоветься "общеруссом", або "истиннорусским" чоловіком. Павло Енгельгардт був коли не зразок, так, в усякому разі, значний репрезентант тієї "мозаїки", що за нашого часу аж кишить її по Україні. З батьків — ніби німець; віри православної; з мови — або поляк, або француз; а служби — "верноподданный" офіцер російський; звичаями — космополіт-дука, пан; яко дідич — володар українських "душ" на українській землі; душею і поводженням з народом і взагалі з людьми, яких вважав нижче за себе, пиндючна "животина в торжковських пантофлях" 130, а з вищими — "амфібія", як мовив про його Брюллов; взагалі ж — "пан як пан". Одначе ж, коли зазирнути на саме дно сієї "мозаїки", коли брати обставини щоденного звичайного життя родинного і громадського, так спостережемо, що в Енгельгардта було найбільш звичаїв, прищеплених польською культурою і цивілізацією: спостережемо в йому ополяченого "русского немца". Усі впливові обставини того часу були округи його такі, що не тільки сприяли, а навіть вимагали ополячення. Тоді ледві минуло тридцять літ з того часу, як безправ’я маси народної звалило Польщу в могилу, викопану руками панів польських, і Правобережна Україна відійшла до Росії.
130 Художник. — С. 19 [(Кобзар. — Т. III)].
Одначе ж правобережне панство через те не перестало бути панством польським і жити, як і до того жило, культурою і цивілізацією європейсько-польською. Нічим культурним Росія не могла привабити до себе панства правобережного. На Правобережжі освіта і культура були геть старійші і багацько вище, ніж в Росії великій. Поміж шляхтою останньої траплялося під кінець XVIII віку чимало /64/ людей з високою освітою, але ж над масою "дворянства" ледві займалося ще на світ культури і цивілізації, та й то не власної національної, а завезеної з Заходу. Польща хоч і позбулася самостійності державної, але поляки не позбулися культури і освіти національної. Росія не спроможна була підбити їх під ту культуру і освіту, яку сама мала; навпаки — хотя не хотя — велика сила росіян переймалася культурою і цивілізацією поляків. Так воно було не тільки за часів Енгельгардта, але й геть пізніш, наприклад, навіть у самому Києві панувала і культура польська, і мова польська. В сьому разі я здамся на таких свідків, як Костомарів і Солтановський: першого з них ніхто не назове полонофілом; а про останнього ніхто не скаже, що він не полякофоб. "Мовою інтелігентною по цілому краю (Правобережжю) була мова польська, навіть хрестяни мусили засвоювати її. Інакше, — каже далі Костомарів 131, — і не могло бути там, де маса народу (українського) православного була заневолена польськими панами — латинської релігії... Поляки приходили до університету (в Києві) з освітою, більшою ніж "русские". Се вже залежало не від науки шкільної, а від первісного виховання родинного. Українська молодіж лівобережна, опріч кількох, наділених видатним хистом, визначалася тупістю, лінощами і апатією до праці духової".
Так було в першій половині рр. 40-х, коли Костомарів учителював на Волині, а потім професорував у Києві. Минуло мало ще не 20 років і, як повідає в своїх записках Солтановський 132, що учителював теж на Волині і на Поділлі, "в школах учили по-польськи. По тих родинах, що поприїздили з Московщини, звичайною мовою в бесіді — була мова польська. Православні слуги теж говорили по-польськи ".
131 Литератур[ное] наследие [Н. И. Костомарова. — СПб. — 1890]. — С. 66.
132 Киевск[ая] стар[ина]. — 1892. — Кн. V. — С. 234.
Таким чином, зовсім натурально, що в кінці 20 і з початку 30 рр. нашого віку, в домашньому побуті Енгельгардта панували звичаї польських, а не російських панів; а через те і перебував він більш по містах з культурою польською.
Звичаєм польських панів було держати "покоєвих козачків". Сей звичай, каже Шевченко, вигадали цивілізатори задніпрянської України — поляки, а пани інших національностей перейняли від них оцю "вигадку, — без слова — розумну. В краю, колись козацькому (і, додам я, вільному), /65/ приручити козака змалку се те саме, що в Лапландії підбити оленя бистроногого під волю чоловіка... Козачки, опріч лакейських услуг, панам на втіху грали веселі пісні двузначні, скомпоновані народною музою з лиха під п’яну руку, і пускалися перед панами, як кажуть поляки: "сюди-туди навприсюди" 133.
Оцього звичаю тримався і Павло Енгельгардт, і коли Шевченка привели до його у Вільну, він знехтував думку Дмитренка і повернув Тараса на козачка!..
Обов’язки і праця козачків не були вельми великі, але задля душі живої були занадто нудні, осоружні.
Обов’язком козачка Тараса головним чином було сидіти мовчки в кутку прихожої, доки не почує панського голосу з приказом: подати панові люльку, що стояла біля його ж, або налити йому в шклянку води. Годі було сподіватися, щоб непосидяща Тарасова вдача покірливо підлягла панській волі і мовчки сиділа нерухомо або рушала автоматично! Се б було все одно, що сподіватися, що приборкане орленя забуде про широку вольную волю ширяти під хмарами та, сидячи в клітці, що зветься "прихожею", зробиться покірливим ягням-саморухом! І дійсне, натура Тарасова не витерпіла! "З прирожденного мені неслухнянства, — каже Шевченко, — я зрушав панську волю і, сидячи в прихожій, тихесенько співав сумні пісні гайдамацькі та списував нишком малюнки суздальської школи, що оздобляли панські покої. Малюнки олівцем, що — признатися — украв у конторщика". Але ж за оцю неслухняність, певніш мовити: за слухняність голосу незримої сили, — доводилося Тарасові гірко розплачуватися.
(Продовження на наступній сторінці)