Тепер, здавалося Тарасові, — край ділу. Тепер тільки швидше б збудувати хату. Але ж будувати нову вже запізно, на зиму не встигне. Почув він, що якась попадя в Пекарях продає хату. Він радить Варфоломеєві купити ту хату, перевезти і поставити. "А навесні нехай би сестра Ірина з меншим сином перевезлася в ту хату та й хазяйнувала". Через три дні — 25 серпня він посилає до Варфоломея новий план хати і просить окопувати леваду і купувати ліс. "Добре б було, каже він, коли б сестра Ірина перевезлася на мій грунт рано навесні, а літом ми з жінкою прибудемо"
Одно слово Тарас був певен, що справа з купівлею землі /529/ дійшла вже до краю, зовсім скінчена. Та не так воно дійсно було. У Варфоломея зайшла тяганина з землеміром, як знати се з листа Тарасового 5 жовтня. Але прецінь вже й тяганина та, здавалося, уладжена. Перегодом здавалось, що перешкода зникла і жодної якої-будь причини нема. З останніх 5 листів до Варфоломея бачимо, що про землю вже нема клопоту. Варфоломей вдається до його вже з своїми особистими справами: то треба йому кредиту, бо він має думку крамарювати книжками та чаєм: то просить Тараса купити в Петербурзі задля його ремінну свиту з відлогою, то поклопотатись за дітей його, щоб прийняли одного в ту, другого в другу школу, і в останній справі написати в Київ до Се лецького, що був тоді, здається, віце-губернатором. Тарас усе те охоче справляє, опріч останнього, бо щодо Селецького, так 23 грудня він писав Варфоломеєві так: "я лучче тричі чорта в... поцілую, як маю писати отому поганому Селецькому. Я тобі вже писав: як будеш у Києві, порадься з Чалим та з Сошенком, вони тебе на все добре наставлять" 1109.
1109 Правда. — 1875. — [№ 24] — С. 971.
Ось той другий план
Тим часом сіпака землемір щось крутив, і Тарас в листі /530/ 22 січня 1861 радить Варфоломеєві: "заткни пельку отому клятому землемірові", попросту сказавши — радив дати хабаря. З того ж листа бачимо, що справа з землею ще не доведена до краю, а се бентежило нашого Кобзаря, тоді вже безнадійно хорого! Він просить Варфоломея: "роби швидше з тим сердешним грунтом та зараз же і напиши мені, щоб я знав, що з собою робити: чи їхати весною в Канев, чи ні"1110. За тиждень, 29 січня, в своєму останньому листі до Варфоломея знов він просить, "кінчати швидше в Каневі, та написати, як скінчиш, щоб я знав, що робити з собою навесні" 1111.
Але ж! лиха доля в сьому разі тяжко поглумилася з безталанного страдальника. Вона не дала йому дожити до весни і живому приїхати в нову хату на той грунт. Навесні на той самий грунт біля Канева прибула хата-домовина з кістками Тарасовими.
Таким чином майже за цілих два роки з усіх Тарасових заходів і клопотів придбати собі оселю біля Дніпра, нічого не вийшло. Ні в споминках Варфоломея 1112, ні де інде мені не довелося знайти певної звістки про те: на чому саме Тарасова смерть застала справу про придбання задля його землі біля Канева, на тій Чернечій горі, де він тепер спочиває? На превеликий жаль, Варфоломей Шевченко не розповів того, що ліпше за всіх, а може, тільки один він і відав, і повинен був широко розповісти, розказати усі подробиці, що не дали придбати Тарасові грунт на Чернечій горі. Варфоломей тільки й сказав, що скрізь, де знаходив він грунти, траплялася одна та сама головна притичина: "Треба спитати генерал-губернатора, чи можна Шевченкові купувати землю"? 1113
Добре! Але ж чи питався хто? Чи питалася канівська міська рада? І коли питалася, так що відповів на те генерал-губернатор ?
Ми знаємо, що Шевченко ніколи не був позбавлений прав горожанських, значить, ні за ким і не було права ані заборонити йому куповати землю, ані дозволити те, що й не було заборонене, значить, і питатися про дозвіл у генерал-губернатора не треба було.
1110 Правда. — 1872. — [№ 24]. — С. 972.
1111 Ibidem.
1112 Ibidem. — 1876. — [№ 2]. — С. 64 — 69.
1113 Ibidem. — С. 66. /531/
II
Разом з бажанням завести власне кишло на Україні огортає Шевченка друге ще більш палке, загарливе бажання одружитися. Ми вже відаємо, що се бажання цілий вік не покидало його: починаючи змалку, він голубив його, жив їм до останку.
Відаємо, що потреба життя родинного у Шевченка глибока, зростала вона і міцніла разом з його літами. Ще коли він був, так би мовити, на порозі віку парубочого, коли йому "тринадцятий минав", він сподівався одружитися колись з тією Оксаною, з якою "укупочці собі росли" і "маленькими собі любились" 1114. Але ж вони "малими розійшлись, та вже й не сходились ніколи". Тараса "по волі і неволі носило всюди", а тим часом Оксана, "ота маленька, кучерява, помандровала за москалями та й пропала".
Відомо, що Шевченко, як був молодим парубком, покохав "любу чорнооку Дуню Гашковську". Кріпацька неволя не дала йому одружитися з нею...
Року 1843 він покохав доню кирилівського попа Григорія Кошиці, молоденьку Федосію. І вона його кохала: жадали вони побратися, та не було на те волі батьків Федосії.
З того часу, аж до р. 1854, коли Шевченко "високо, чисто, всім серцем, всею благородною душею покохав паню Ускову" 1115, ми не маємо жодної, хоч трохи певної звістки, щоб він кого-небудь кохав глибоко, серйозно. Правда, у споминках Чужбинського 1116 стріваємо звістки, що першими роками знайомості з ним (виходить, що р. 1844 — 5) Шевченко аж тричі поривався коханням раз до якоїсь молодиці, але ненадовго: "Славна молодичка, — казав він Чужбинському, — здається, й забудеш про неї, а побачишся з нею, так тебе до неї й потягне". Вдруге на короткий час поривався він до якоїсь красуні в Києві, що тоді (1846) причаровувала до себе всіх. Згадує Чужбинський ще про одне поривання Шевченка до якоїсь зарученої вже гарненької селянської панночки, але додає, що всі ті поривання не були серйозні, і він "за увесь час своєї знайомості з Шевченком не помітив, щоб поет хоч раз єдиний був закоханий серйозно: жіноче товариство він любив і поривався, але завжди ненадовго" 1117.
1114 Кобзарь. — Т. І. — С. 235.
1115 Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. III. — С. 612.
1116 Воспоминання о Шевченке, 1861. — С. 32 — 35.
1117 Ibidem. /532/
Останню рису ми спостерігаємо за Шевченком цілий вік його: вдача його в відносинах до жіноцтва — швидко займатися коханням і швидко гаснути. Глибока, палка перейнятливість і тут, як і взагалі, була ознакою його вдачі й темпераменту.
Ускову він покохав глибоко, але теж ненадовго. В жовтні 1854 "Агата" була задля його "суща Божа благодать", а в квітні р. 1855 "його єдина моральна опора" стає "людиною без життя, порожнечею" і наступає розчарування і край коханню 1118.
1118 Киев[ская] ст[арина]. — 1883. — Кн. І. — С. 173.
Кохання в Нижньому Новгороді до Піунівни було, може, й палке, глибоке, але протяглося воно у поета, як бачили ми, менш двох місяців.
Поривання до Довгополенківни і Полусмаківни, як побачимо, не мали в собі й сліду серйозного глибокого кохання. Се була тільки остання іскра, певніш сказати — теплий ще попіл великого, палкого, але змученого і перегорілого вже серця. Останні два сватання його, говорячи правду, були властиво потребою не кохання, а єдине потребою спекатися самітності. Шевченко тямив, що сили його духово-моральні зруйновані, що вони гаснуть, але він не хотів сам собі признатися в тому, сам себе дурив і гадав, що коли він побереться, так спекається того лиха, руїни, якого жодним чином спекатися вже не можна було. Він гадав, що коли чиїсь "плечі молодії", людини молодої, свіжої, бадьорої "підопруть його старі плечі", так дух його, серце, увесь духово-моральний організм його теж помолодіє, набереться свіжості, бадьорості: він, зовсім натурально, жадаючи спочинку і спокою, шукав саме того, чого вже не було в йому самому. Він гадав, що молоде подружжя з свого свіжого серця переллє в його старе серце росу молодості, омолодить його, освіжить! Овва! помилка стара як світ!
Спостерігаючи усі відомі нам випадки Тарасового кохання, не можна не помітити, що часом якого-будь дрібного вчинку, зробленого любленою їм женщиною, такого вчинку, що здавався йому не моральним, досить було на те, щоб кохання його дійшло до берега, розбилось і згасло.
В сьому разі недодержання свого слова найбільш вражало поета і відтручувало його. Київську красуню він кидає за те, що вона не додержала обіцянки, кликавши його до себе. На Піунівну він лютує страшенно теж за недодер-/533/жання свого слова. Ускова розчаровує його тим, що грає в карти.
Важно б було довідатися, які саме женщини подобалися Шевченкові? Та, на превеликий жаль, на се вельми бракує нам матеріалу. Чужбинський не списав нам хоч би рисами загальними ні єдиного патрета з того жіноцтва, щодо якого він спостерігав у Шевченка поривання серця, тільки й повідав, що "Шевченко любив женщини живої вдачі, щоб женщина була палка, загарлива, щоб під нею земля горіла на три сажні".
Коли в останніх словах розуміти силу жвавості й енергії, то такою, говорено мені, і була Федосія Кошицівна; Харитина Довгополенківна "молодою була проворна та жвава, наче та дзига" 1119. Трохи такою здається мені і Піунівна, але таким вимаганням ледві чи відповідала Полусмаківна.
Що подобалося Шевченкові з жіночої краси фізичної? Задля відповіді можна крихтами назбирати матеріалу.
(Продовження на наступній сторінці)