— Та й годі? — питається Яків.
— Чого-ж тобі ще?
— Значить, цінуватимуть?
— Ні.
— А як-же воно буде?
— Якось там буде.
— Дай, боже, щоб добре було; ми вашому єноральському слову віру ймемо.
— А з моїм Герасимом, — питаюся, — як воно буде. Усе йому так і одміряють: і хлосту, і червону шапку, й Сибір?..
— Нічого сього не буде, — мовив єнорал, — його зараз випустять з-під замка.
— Хто-ж його випустить?
— Я свого гонця виряжу.
І справді вирядив, спасибіг йому; ми ще й не вернулись, а гонець вже там, Герасима зараз на волю, а громаду велів скликати.
— Ну, — каже той гонець, — признавайтесь, хто давав привід на ту холеру?
Гуня й виступив зараз насамперед і каже:
— Ніхто не давав.
— А хто призводив, щоб ціпами бити?
— Ніхто.
— Хто першим почав?
— Не було першого, усі разом.
— Хто-ж з вас винуватий?
— Нема винуватого, усі винуваті.
Перебрав він отак трохи не все село, усе першого та винуватого стежив. Ну, звісно, усі за Гунею: як він, так і всі ми. Шукав, шукав та й каже до нас:
— Ну, та й завзятий же народ у вас!
— Такі ми вже зроду, — мовив Гуня.
— А скажіть-же, хто з вас бачив, щоб Шагафон плюнув Гуні межи очі?
— Усі, усі бачили! — так і загула громада.
Усі як один. Звісно, за свого брата й бог велів заступитися.
— Треба комусь з вас до князя вдатися, щоб помилував, — каже гонець.
— А в чому нас милувати? — питає Гуня.
— Верблюда занівечили.
— От ви, поздоров боже вас, теж таки на верблюда вернете, а ми його ні сном, ні духом. Який-же то верблюд? То холера!
Всміхнувся той гонець і каже:
— Вже як знаєте, а не заплативши не можна, — чуже добро... і єнорал вам радить через мене, щоб вирядили кого до князя та перепрохали, — і поїхав собі.
Кого-ж би то нам до князя? Вже-ж треба єнорала послухати. Гуня й розкинув головою і каже:
— Вже-ж нікому другому, як отцю Єрофтею!
— Чому се так? — питається отець Єрофтей.
— От чому: коли-б знати, що князь помилує, то воно-б нічого, можна-б і з нас кому, от хоч-би мені, або Хомі, — каже Гуня. — А як-же ні? Що, як управитель наустив? Тоді скаже: "Самі вони призналися, що мого верблюда замордували, нехай-же платять". А отець Єрофтей, начебто з боку, за своїх парахвіян тільки заступається, а не признається.
Усі ми до отця Єрофтея, щоб їхав. Не змагався, — нову ряску на себе і поїхав. Бог йому поміг; усовістив він князя і привіз нам помилування. Зраділи ми тоді. А оттого Шагафона єнорал запровадив десь за Десну. — "Се, — каже йому, — тобі за те, щоб ти не плювався людям межи очі, та ще таким старим". — Еге!... ослобонив нас од Шагафона й од тієї клятої пригоди з холерою, чи з верблюдом... Суще я й досі не тямлю, що воно було: чи холера, чи верблюд? Та нехай вже вона сниться тому, що греблі рве...
1884 р.