— Годі вам, — гукнув Герасим, — усе село запоганите! Ще, не дай боже, пошесть піде, тоді вам катніх рук не минуть! Зараз давайте заступи, копайте біля неї яму, глибоку, в чоловіка.
Кинулись, духом викопали — туди її, засипали й осиковим кілком проткнули... Не втече...
Гаразд. Еге! гаразд, та не зовсім ще. Думали-б ви — й квит? Як-раз саме тільки з сього й починається напасть. У князя К. був тоді за управителя чи німець, чи ляшок; він і присікався до нас за ту холеру. "То каже, не холера, а наш верблюд; ми його тільки що вивезли з Таврії, а ви на що його занівечили? Тепер платіть за його тисячу асигнацій". Тоді усе було на асигнації. "Не заплатите, каже, доброхіть, я до єнорала, до Кисіля, до самого царя дійду, сікуцію наведу на вас, усе село спустошу"...
Ми тоді об поли руками: — отсе так ускочили, аж в халявах плющить!... Старий дід Яків Гуня слухав того управителя, слухав, та й каже до нього:
— Ви, пане, так вельми не страхайте нас, а то з переполоху усі розбіжимося, та як побіжимо, то щоб часом не добігли й ми до царя! Ще не вгадали, за кого цар руку потягне, — чи за нас, чи за вас. Ви, паночку, ліпше не бризькайтесь, а так скажіть: коли та холера ваша була, так яка вона на масть?
— Не холера, а верблюд, — каже той, — половий, ну?
— Не нукайте, — змагається Яків, — на мені не поїдете, — старий я. Отже, щоб ви тямили, так ми полового буйвола і в вічі не бачили, побіг він половою доріжкою, там його й шукайте!
Управитель аж піниться та до Якова:
— Не бачили, не бачили, а закопали що? га?
— Холеру закопали, — так вам же яке до того діло? Що вона вам дядиною, чи сестриною доводиться?
Управитель аж кипить, а люди зараз його на глузи: "Холерин брат, холерин небіж!" — скаляться проти його. Він тоді на свою бідку, чкурнув — аж земля загула.
Балакаємо ми, шуткуємо, а в душі щось у мене хмариться; чую, що воно тут без чогось не обійдеться. Розповіли отцю Єрофтею; він покрутив сивою бородою, та й каже: "Щось воно не ладаном пахне!"
Журюся я за всіх; вже-ж, думаю, кому-кому, а Герасимові перепаде на горіхи; хоч він тут й не причастен, — у селі тоді не був, — та бачте, старшина; скажуть: його недогляд, не пильнував. Винен — не винен, а пішов з довгою рукою — приймай і тістом...
За тиждень, чи що — принесло окружного: лютий такий, наче вовк після Водохрища.
— Що ви, сякі-такі, накоїли? — гукає на громаду.
— Що-ж ми накоїли? — обізвався Гуня. — Здається, нічого такого. Усе тихо у нас, про бунт не чутно. — І стоїть собі; свитка у його на опашку, шапку зняв, та на ціпок її; шапка у його добра була, смушева, сива, така самісінька, як у отця Єрофтея. Схилився Гуня обома руками на ціпок, ноги розкарячив; сива чуприна у його має по вітру.
Окружний як затупотить на рундуці проти Якова, та на його наче в маточину:
— Нічого?
— Нічого, пане.
— Верблюда хто вбив?
— Верблюда, кажете?
— Еге!
— Не били ми; може хто і вбив, а ми про те не відомі, — нічого й брехати.
— Як не вбили? а хто-ж?
— Про те невідомі.
— Не били?
— І не думали сього; навіть не тямимо, про якого се ви верблюда?
— Про того, що в житах заняли.
— Хіба то верблюд був?
— А то-ж хто?
— Бач! а управитель казав, що то буйвол; не в одно, значить, брешуть.
— Я вам кажу, що то верблюд! — гукає Шагафон.
— Ні, пане, воля ваша, а то не верблюд...
— А що-ж?
— Хіба-ж верблюди такі? То не верблюд!
— Так кажи, що? — тупотить окружний, а Гуня собі повагом:
— Не верблюд.
— Ти бачив верблюда?
— Де-б я його бачив!
— Не бачив, так і не огризайся. Убили чужого верблюда, та ще й змагаються!
— Не вбивали! Холеру застукали — се правда, а про верблюда й не чули: се напасть на нас, недовідоме щось...
Розгнівався окружний та на Гуню:
— Мовчи, стара собако!
— Коли-б я, паночку, був собакою, — мовив Гуня, — то-б по-собачи гавкав; а то от вік прожив, а все по-людськи балакаю, хоч трохи й не так голосно, як ви, поздоров боже вас!..
Окружний плюх йому межи очі. Гуня тоді до його:
— Чи се од Кисіля, чи з власної вашої, пане, ласки?
— Мовчи! — гукає окружний.
— Та воно й те сказати: хто мовчить, той двох навчить, — мовив Гуня, шапку на очі — й пішов до господи.
Тоді той Шагафон як напався на Герасима, як напався: от-от би заїхав по мармизі, та дзуськи! Не достане — старшину бить не можна! Зате-ж як почав пекти словами і в батька, і в матір: — "Я тобі й те, я тобі й се! Я тебе скину, я тебе в холодну, я тебе під різки, я тобі червону шапку, себто в салдати, я тебе в Сибір на саме дно!"
Господи мій, боженьку! Сього-ж би й на десятьох стало, а він усе Герасимові насулив. Гукав, гукав, нарешті втомився, печінки мабуть заболіли, — осівся та й каже:
— От вам тиждень строку. Тисячу асигнацій знесіть за верблюда, а не знесете — усе село пограбую й поціную. А ти, старшина, зараз в холодну на цілий тиждень!
Закинув Герасима в холодну; старшиною на той час зробив когось иншого. Горенько нам тяжке, лишенько нам важке! Що нам почати, що нам чинити? На все село сум найшов; ходимо наче в хмарі. Де нам таку силу асигнацій зібрати? Ми зроду-віку стільки їх не бачили. Хоч усе село заріж — не збереш...
Бідкуємось, а я найгірше. Сами подумайте, чого він тільки Герасимові не насулив: і плати, і в холодній сиди, і хлосту, й червону шапку, і в Сибір... Тужу... Заступнице наша, свята покрівонько! За що отсе на нас така напасть? Пропащі ми навіки!
Пішла до Гуні, взяла його та отця Єрофтея: давайте раду й пораду!
Гуня каже: — Воно точно, що не мед, та ще нехай лишень попробує цінувати, може й руки повсихають йому.
— Овва! — кажу я, — хіба йому що; захоче — поцінує, і Герасима запроторить. Диковина хіба йому!..
— Дурна ти, молодице! — каже Гуня. — Звісно, не диковина, що собака не кована, от нехай він підкує, — ото буде диковина...
— Схоче й підкує, — кажу я.
— Навряд! Циган брався, так ухналі не йдуть. А ми от як: завтра чуть світ на коней та прямо до самого єнорала. Усе йому й виложимо, нехай сам розбере, чи Яків Гуня собака, чи чоловік. Се напуск на нас. Холеру в житі заняли, а він верблюда якогось править! От як!.. Чуєш?
— Чую, дядьку! Та як його в світі — страшно й подумати: єнорал!
— А хіба що! Вже коли він замісць Герасима кіньми правив, то для тебе й поготів... Єнорал! Що ж? і єнорал той царський, і шелихвіст той царський, і ми не инші... Не на те їх приставлено, щоб людей кривдити... Бач, "собака" — каже! Тривай-же! тисяча асигнацій! який ласий на ковбаси... Отак, молодице, вранці й гайда! почуємо, що скаже єнорал.
— Добре, — кажу, — як добре, а як ні?
— Тоді своїм мозком розкинемо, позичати не підемо... Бач, матері його стонадцять копанок чортів лисих, в старі очі плюється! Бога на душі нема у його, — плював-би на його увесь мир! Ми коли що — й до Кисіля втрапимо, і до царя не заблудимо... Я бачив і царицю, й царя!... Такі-ж, як і всі люди... А він плюється! Дивись лишень, щоб матня ціла була!.. Сказано: не тягни вельми, супоня лусне...
Завзятий був дід Яків Гуня, земля йому пером! Так було й дитини малої не обидить, а займи його, так і не одкараскаєшся: доти пектиме, доки його на версі буде. Завзятий був! Ніхто на йому не поїде було, а з виду такий тихий та рахманний!
Поїхали й отця Єрофтея взяли, — він на дорогу й молебінь одслужив. Ой, та й страшно мені було, як приїхали ми до того єнорала, господи, як страшно! Звісно, ніколи я в таких бувальцях не бувала; не знаю як стати, що сказати. Довго нас не пускали до єнорала; усе або спить, або їсть, або ніколи йому. Ми його серед улиці взяли та й перестріли і все йому як слід. Яків повідає, отець Єрофтей піддає, а я тільки плачу.
Благий такий та ввічливий той єнорал, повів нас у ту свою палату, а там у його тих писак повнісінька хата — аж кишить, наче мухи в Спасівку... Усе вони пишуть, пишуть — так що тільки й чутно — дзз... Скоро ми ввійшли з єноралом у ту палату, усі писаки в струнки, кланяються і йому, і нам. Поставив він нас — мене і Гуню — побіч себе, а отця Єрофтея посадовив.
— Ну, — каже, — розказуйте: яку ви там холеру застукали?
Яків йому усе дочиста, як ножем по маслу, і все більш на те верне, що той Шагафон за одно з управителем, та ще й найгірше, що плюнув йому межи очі. Тут вже й отець Єрофтей вступився: "У нас, — каже, — зроду-віку такого не видано, не чувано!" Тоді я за Гарасима: "За що, — кажу, — йому усе оте?"
— Тривайте-ж, — каже на нас єнорал, — коли він вам так, так я йому ось як! — та в дзвоника й задзвонив. Зараз перед ним сіпачка наче з води вродився. Єнорал велів йому списувати за нами. Ми говоримо, а той списує; усе списав і вичитав нам. Єнорал тоді питається у нас: — "Чи так?"
— Так, — кажемо, — усе вірно списано.
— Коли так, то йдіть з богом до господи.
(Продовження на наступній сторінці)