Сижу я собі в хаті під вікном, кватирку причинила, та лиштву в сорочку вшиваю; коли-ж летить верховець прямо до нас у двір; зирнула я — аж то наш громадський підпасич Онопрійко.
— А чого ти, Онопрійку?
Він засапався, духу не переведе; ледве промовляє:
— Людей, дядино, скликайте. Помочи давайте, біда!
Я перелякалася; думка, чи не посадив кого бугай на роги. У нас тоді в череді такий навіжений бугай був.
— Яка там біда? — питаюся.
— І не сказати, яка! Холеру в житі застукали.
— Яку холеру? Чи ти, Онопрійку, при собі? чи не привидилося вам знічев'я?
— Ні, дядиночко, не привидилося, а таки настояща холера... отам під Роговим гаєм у житі лежить. Там ми її й застукали, та що перелякалися — і господи!.. Така-ж бо вона, гаспидська, страшна-престрашна. Вже дядько Терешко на що відважний, або Павло — який голінний, а і в них трохи-трохи душі не повискакували з тіла, як вздріли її. Швидче, дядиночко! Помочи давайте!... там така! така! Нехай її батько скрутиться! Не тямлю, як ми й не повмирали з жаху.
— Та що ти, Онопрійку! — кажу я, — казна-що верзеш? Чого-б таки понесло холеру в жита, та ще в наші? Нехай-би вона об'явилася на могилках, то ще нічого, а то в житах! Чудне щось! Дивись лишень, чи не брешеш ти?
— З якої речи мені брехати?
— Де-ж ти бачив холеру? Як ти знаєш, яка вона з себе? може вовк?
— Отеє ще! Неначе я маленький, — не тямлю де холера, а де вовк! наче зроду не чув від людей, яка холера! — змагається Онопрійко.
— Ану-ж яка вона?
— Точнісенько така, як баба Одарка повідають, що колись ходила та людей душила.
— Така?
— Така самісінька! Та на що-ж вам: і дядько Терешко, — вже-ж він тямить, — не помилився; а ви невідь що кажете: "вовк"! Такі-б то вже з нас дурні, що втрьох не розберемо, де вовк, а де не вовк! Сказано вам — холера! Помочи швидче давайте!
Зумилася я; не знаю, що й діяти!
— Біжи, — кажу Онопрійкові, — чи нема кого в розправі.
— Був вже я там — нікогісінько! Один стійчик Савка, та він так хропе на всі заставки, що страшно й підступитися. Ой коли-б же вона не втекла!
— Біс її, кажу, не візьме. Як-же ви її застукали? Яка вона з себе?
— Господи! яка та яка! така, які всі холери: руда-руда, та велика і страшна. Застукали ми її кумедно. Пригнали череду до водопою. Напилася скотина й полягла біля озера; ми під березу в холодок обідати. Чи їли, чи не їли — дядько Терешко ліг спочивати; а ми з Павлом на скотину позираємо, біля нас і Жучка, і Вовк, і Васюк лежать, повисолоплювавши язики; душно й їм; а Панько пішов у жито волошок нарвати. Згодя бачимо — Панько навзаводи дрепоче! Прибіг — лиця на йому нема, упав та й стогне:
— Ох лишенько! рятуйте-ж мене!
— Що ти, Паньку: на живіт?
— Не на живіт... з переполоху, — злякався вельми...
— Чого? може вовк?
— Наче вовка зроду не бачив! — і так Панько труситься, аж зубами клацає.
— Та кажи-ж, що там таке?
— Холера!.. Ото прийшов я в жито, чи перейшов я з пів гоней, тільки що ступив на межу, аж щось засопе... Я зирк — і не стямився! Холера лежить... я тоді назад щодуху. Не тямлю, як мене й ноги донесли.
Тоді ми збудили дядька Терешка, побрали ґерлиґи та по Панька: "веди, де вона?" Йдемо, дядько попереду, ми за ним і ґерлиґи напоготові. Прийшли. Лежить вона, на цілу стальку простяглася. Ми як побачили, так і обмерли! Дядько як дремене навтікача, ми за ним, прибігли до тирла. Дядько на мене: "Біжи, що духу є, в село, — нехай помочи дають!" — та на коняку мене, так наохляб, і підмостить нічого не дав. От я й прибіг. Швидче, дядино, помочи!
Думала я, гадала — нічого не пригадала; кажу Онопрійкові: — Буди стійчика, та вдвох і ґвалтуйте людей.
— Може-б у дзвона вдарити? — каже Онопрійко. Я йому на те: — Тю-тю, дурний! схаменися! Де се видано?
Метнулися вони по селу; чоловіка може з двадцять відважилося йти на холеру. Хто пішки, а хто верхи; хто з косою, хто з сокирою; той з вилами, той з рогачем; налигачів понабирали: голіруч ніхто не відважився.
Згодя усе село висипало на майдан; цікаво, яка то та гаспидська холера. Так як о полудні, чуємо — галас; дивимося — ведуть її. Батечку мій! зроду-віку такого не бачила! Залигали її за шию двома арканами: ведуть з обох боків по два чоловіка. А вона, клята, на чотирьох ногах, хвостом аж землю мете, голова овеча, ріг не видно, зате-ж на хребті, господи! аж два горби — такі, як копиці, завбільшки! А з себе — гидота, гидота: руда, оберемковата, наче та ступа — ледве поступає. Як ступить, немов товкачем в сукновальні гупне; волосся у неї пасмами пообвисало, таке брудне, і вся вона така неохайна, бридка, — гидко дивитися на неї! Привели в розправу, зараз під повітку її, прип'яли до сохи, ворота на каблучку, шість чоловіка вартових біля воріт. Люди стоять, дивляться, хрестяться та клянуть її, а я кажу до людей:
— Коли-б швидче верталися Герасим та отець Єрофтей, а то що нам з нею діяти?
— За село та в огонь! — каже одно.
— На огонь живої не можна, утече; треба спершу на суху осику; три дні повисить, тоді й на огонь, та й попіл навпаки сонця розвіять, — радить друге. А третє каже: живцем закопати на розпутті. Знов хто каже — в воду її, а хтось — щоб в округ вести. Всяке по своєму.
— Ні, — кажу я, — як собі хочете, а без Герасима я ні на що не згожусь.
Отак радимося, а вона — ота холера — як почне з-під повітки не то ревіти, не то стогнати, та так сумно, що аж волос на голові дибом стає. Отсе зітхне так, що аж луна на все село покотиться, а тоді як ревоне, як ригоне, як застогне, мов той бугай в очереті! Як скриготне зубами — наче голе каміння в млині під великий вітер. Потім, клята так розлютилася, що з пащі у неї аж пухир викинуло. Пухир не малий, так — щоб не збрехати — так з добрий питунець завбільшки. І ну вона з того пухиря піною пускати, та бризькати; так клубками й пре, й пре! тобто на людей хотіла, та зась — не дістане! Вона з тієї піни і не сказати яка пішла. Не дай боже, на кого-б з людей та піна попала, тут би йому й капут зараз. Бачить вона, що ніяк на людей не добризне, її ще гірш за серце взяло. Давай вона брикатися, землю бити під собою; аркани рве, соху гризе, страх один! Бачуть люди — погано, треба якось спинити, а то вона й повітку рознесе, тоді усе село лоском уколошкає. Як репнув у неї пухир, піна вся вибігла, тоді ми послали двох чоловіка в повітку; вони її з двох боків давай періщити батогами. Не бере! Скільки не втюжили, а вона байдуже; звісно, шкура товста, — все одно, що на бубону. Годі батувати пугами, а нуте за ціпи. Як приступили, — бачить вона, що непереливки; що се вже не муху проганяють, зараз пом'якшала, втихомирилась, замовкла й лягла, — шовковою стала. Люди порозходилися, а вартових заставили про всяк случай.
Вже й світ бог дав, вже й сонечко геть-геть підбилося, час би й обідати, а Герасима нема з міста. "Шкода, — думаю, — борщ мій перепріє. Хіба обідати самій? Ні, піду спершу, визирну, чи не іде він та за одним заходом заверну і на холеру кину оком, що то з нею?". Не встигла з сіней вийти, а стійчик сусіль мені на зустріч, трохи з ніг мене не збив.
— Дядиночко! йдіть раду давайте, холера опряглася (здохла).
— Чи вже?
— Їй же богу!
— Не брешеш?
— Вбий мене хрест святий!
— Не божись так дурно, бо все одно не пійму віри. Який чортів батько видав, щоб медвідь щебетав!
— Отже опряглася.
— Та вона прикинулася, удає так, думає, що випустимо. Де ти чував, щоб холера здихала? На таких смерти нема!
На сім слові чую, — торохтять колеса: Герасим! От і добре, саме впору. Я йому зараз усе як на долоні виложила. "Нехай-же, — каже він, — ніде не дінеться, а ке лишень спершу чого перекусити — їсти, аж шкура болить"...
По обіді зараз туди; людей усе село: і велике і мале — усі там. Лежить вона, справді не дише; попробували — холоднісенька. Давай знову голови клопотати, що з нею діяти? Як на те, отець Єрофтей зостався ще на два дні у місті. Коли-б він був, дав-би раду, на те-ж він і піп; може-б закляв, чи инше що, про те вже він знає, — коли-ж нема! Бідкуємося, а хтось з людей і каже:
— Чого ви їй віри ймете? Вона прикинулася, а ви й справді. Хіба не тямите, що чортяки на все здатні. Треба ось як: коли є в кого ніж, нехай піде та черконе її по череву — хрест на хрест. Отоді й буде видно, що й до чого.
Онопрійко, підпасач, зараз ніж з пахви; одним духом як різне туди і сюди — так з неї усі тельбухи і випустив. Батечку! Яка воня пішла на все село — хоч тікай! Тут наші й давай правити.
— На що різав?
— А на що радив?
— Я радив черкнуть тільки, а ти що?
— Я й черкнув, — більш нічого!
— Добре черкнув — і тельбухи вискочили!
— То не я: я не хотів, ніж склизнув.
Звелись, сваряться; Онопрійко, хоч мале хлоп'я, та хитре... Воня йде та йде, така густа, хоч сокиру повісь.
(Продовження на наступній сторінці)