Час ішов собі: громадка українців збиралась щотижня, а роботою ніякою себе не проявила. Правда, Харченко написав добру книжку "Про догляд за дітьми", а Горовенко зложив книжечку "Про Київську давнину", але ті книжечки побрали "передивитися" — першу Свистун, а другу Шварцман і пере-дивлювались поти, поки десь вони і погубились... Горовенко почав потроху відставати від громади, зате більш і більш здружуватись з Харченком і Копачем, а особливо з молодим парубком Качкою, засланим з Києва в Ломаків на догляд поліції. Качка був чоловік вельми вбогий і мусив жити тілько на ті шість карбованців, що видавали йому з каси: приватні вроки, служба були заказані для його. Жив він на самому кінці міста, у якогось коваля, укупі з його сім'єю; їв те, що і ковалева сім'я, і за се платив йому п'ять карбованців, заходив щодня робити до його в кузню і вчитися ковальству.
— Колись-таки ослобонять мене, випустять на волю: сяду собі де-небудь в селі, заведу кузню,— говорив Качка Горовенкові.— Отут то я буду з народом раз у раз, працюватиму для його. Та погадай тілько: кому не треба коваля? Без коваля ніхто не обійдеться... чи заступ налагодить, чи косу зварить, чи сокиру насталить — все до коваля... отут то я гартую сокиру і розмовляю з людьми — знаєш, як і про що... а далій покажу їм, як добре завести громадську кузню, громадський шинок (коли не можна вже без шинку), громадську крамницю, а далій громадські землі... усе громадське і нічиє... Гарно!..
Горовенко слухав такі щирі речі і всміхався, глядячи, який широкий рум'янець покриває Каччині щоки...
— От — лихо тілько: прив'язався гаспидський кашель, ніяк не відкараскаюсь від його,— додавав Горовенкові. Довгодливий такий сей кашель, чого вже Харченко йому не робить, а нічого не вдіє...
— Ти залишив би на який час кузню та спочив, а то щодня з огню та на холод, звісно, від його і застуга, і кашель... Ось послухай мене,— вговорював його Горовенко.
— Добре речеш, та в громаду не беруть,— відмовляв шуткуючи Качка Горовенкові.— А що ж я робитиму? Сидіти без діла... нудьга візьме...
— Читатимеш.
— Я і тепер читаю.
Наступила холодна осінь; пішли тумани; Качка став більше кашляти; появилась пропасниця і звалила його з ніг.
Горовенко попитався вговорити Качку перебратися на кращу кватиру.
— Гм! чим же я платитиму? — відповів Качка.
— Я позичу грошей. Качка махнув рукою:
— Годі про се; хіба ж я мало і так напозичався у тебе за два роки?! Подумай кілько! А коли я віддам?
— Колись віддаш.
— Колись!! колись! погана отеє річ — колись.
— Між товаришами...— почав Юрко.
— Що між товаришами? Набрав єм 200 карбованців, так не віддавать їх, но ще набирати? А дзуськи!.. Коли б ще і в тебе була зайвина, а то...
— У мене є голова і руки.
— Годі, годі про се,— сердився Качка-А недуг ішов все швидше...
В суботу на кутю зібралися українці до Копача. На дворі вже більш тижня стояв туман.
— Що се нема нашого рицаря,— промовив з іронією Свистун, мірячи на Горовенка.
— Мабуть, сидить у Качки... знаєте, Качка доходить; не сьогодні, завтра,— відповів Харченко.
Аж ось згода трохи прийшов і Горовенко. По лицю його видно було, що він приніс недобрі вісті.
— Finis? — спитав у його Харченко.
— Вмер,— відповів він і швидше сів в кутку, щоб ні з ким не розмовляти: сльози душили його; він нізащо і не прийшов би сьогодні, коли б не пообіцяв Копачеві прийти до його на кутю з матір'ю.
— Треба, панове, складчину зробити та громадою, гучно поховати Качку...— сказав Свистун.
— Нащо та гучність,-— промовив Харченко,— "земля єси, в землю й одідеши".
— По-моєму, не слід...
— Непремінно, безпремінно треба,— доводив Свистун.— Нехай люде бачуть, що єсть же такі люде і в Ломакові, що шанують і не цураються засланців...
— Коли вони мертві? — пустив крізь зуби Копач.
— Ні, і живих, і мертвих не цураються...— відповів Свистун.
— Складчину! Складчину... і всі підемо за труною... Се буде демонстрація, хоч невеликий протест живих людей,— промовив Шварцман.
Горовенко не витерпів.
— Нащо, панове, така складчина? Поховати Качку є на що і без складчини, треба було складуватись, поки він був живий, поки можна було витягти його з сирої кватирі, не допустити до сухотки... ото б річ добра була, а тепер йому все одно...
— Йому все одно,— перебив Шварцман,— та нам не все одно: ми повинні протестувати...
— Овва! комусь то нужен той протест... Кажу ж вам — треба було вступатись за живого.
— Легко сказати: вступатися, помагати... Як його поможеш! Таківський був Качка: нехай би хто підступив до його з грішми!.. Так би межи очі і швиргонув...
— Можна б так зробити, щоб не швиргонув,— спокійно вже сказав Горовенко.
— Цікаво мені — яким се побитом? — з насмішком спита Шварцман.
— Та хоч би, приміром, так: дали б ви йому яку роботу, переписувати і платили б по коповику з аркуша...
— А хіба ви не знаєте,— огризнувся нотаріус,— що я не маю на се права, дізнались би жандарми, так би і мене спровадили туди, куди Макар телят не ганяв. Легко других дорікати, а спитали б попереду себе: чим ви запомогли Качці?..
Горовенко нічого не відповів і замовк.
До самого кінця вечора він не промовив ні слова, і про складчину вже ніхто більш не згадував.
За труною Качки ішла ковалева сім'я, Горовенко з матір'ю, Харченко та Копач.
Зустріти Новий рік зібрались у судії Копальницького; народу зійшлось чимало, бо на Різдво поприїздили студенти з Києва і з Харкова.
— Ох, панове! важна новина є,— заговорив один приїжджий студент.
— Ануте яка? яка? — загомоніло разом кілька голосів.
— Ось нате, подивіться та прочитайте.— 3 сим словом студент витяг з-за пазухи великий аркуш паперу, розгорнув, показав і став читати. То була "золота грамота", зазив до різні... Прочитавши, молодий безвусий парубок глянув округ себе: усі мовчали, спустивши очі вниз.
— Яка у вас, панове, думка про сю річ? — допитувався студент.
— Мене вирядили до вас з Петербурга, щоб ви запомогли розпустити в народі...
— Отсю дурницю? — перебив його Харченко.
— Отсі грамоти,— відповів студент, почервонівши і притискаючи на слові "грамоти".
— Ха, ха, ха! — реготався Харченко.— От знайшли де богу молиться!.. Не знаю, як хто: а про мене — так нам треба поли врізати та втікати від сього...
— Певно не всі так гадають. Єсть, може, такі, котрим остобісіла опіка урядників...
— Остобісіла вона і мені, та тілько не визволитись нам з неї "золотими грамотами"...
— Коли ж так, так треба працювати усім, щоб звергнути опіку...
— Певно, що треба, та кажу ж вам, що тілько не "золотими грамотами"...
— А чим же? Треба ж щось робити...
— Треба! Треба, щоб народ розплющив очі, подивився округ себе, хто його обдирає...— вмішався Свистун.
— То-то ж і є: треба оберігати народ від експлуатації жидів і павуків, від грабування урядників і панів,—'Доводив парубок.
Зав'язалась гаряча спірка. Вмішався і Горовенко.
— Ярмо, опіка, неволя, убожество і темнота народа,— заговорив він,— се, панове, така річ, що всі ми її знаємо; та не знаємо тілько одного — від чого воно се так сталося і чим воно держиться...
— Шинками держиться,— гукнув Свистун.
— Ні, ні! не шинками, а нашим громадським розладдям; нашою розню з народом, нашою апатією... коли хочете — нашою темнотою моральною. Гляньте навкруг: що таке з себе хоч би Ломаків — одні темніші ночі, другі грабують, обкрадують...
— От тим-то і треба розпустити "золоті грамоти" 58,— радісно перебив Горовенка приїжджий.
— Не "грамоти" ваші, а світ треба розпустити в народі; моральне виховання треба дати нашій інтелігенції.
— Що, що? інтелігенції? — разом заговорило кілька голосів...
Горовенко проговорив вдруге:
— Морального цементу між нами нема...
— Хіба де позичити... що ж! не боронимо тому, в кого нема сього цементу,— перебив Шварцман і глянув на Горовенка.
— Та не про се річ...— заговорила Свистуниха.— Питання прямо стоїть: чи нам взятися за отсі "грамоти", чи ні?
— Я хочу ще щось сказати, довести свою річ до кінця...
— Буде, буде,— закричали одні.
— Ні, нехай договорює; треба дослухати чоловіка,— говорили другі.
Прийнялись спорити: чи договорювати Горовенкові до кінця, чи годі?.. Горовенко, щоб скінчити спірку, зрікся свого слова і замовк. Годинник продзвонив дванадцяту. Горовенко поздоровив швидше з Новим годом господаря і других і пішов з матір'ю додому...
"Нехай собі,— думав він про себе,— що хочуть роблять... я їх не пересилю, а тілько нерви свої розворушу".
(Продовження на наступній сторінці)