— Спочину,— сказав Копач, сів на траві і, закурюючи папіроску, спитав у Горовенка.— Чув, яка колотнеча іде у нас?
— Ні, кажи яка? Може, з Свистуном знов полаявся?..
— Якби то се, то ще б байдуже; а як таки ти не чув сього, учора вночі...
— Що вночі? — Горовенка наче що кольнуло в серце...
— Ти знаєш генерала Капитова?
— Знаю... але не знайомий з ним... '
— І Ревуна знаєш?
— Ну, знаю; та що таке, кажи швидше.
— Ну, так от-то. Сьогодня сиджу собі, обідаю; приїздить Капитов. "Ходім,— каже,— в другу хату".
Пішли. "Учора,— став нищечком говорити Капитов,— трусили Ревуна, забрали всі його папери і його самого... я почув про се в клубі; зараз згадав, що Ревун приятель Горовенка... Я,— каже Капитов,— хоч і не знайомий Горовенка, а все-таки, знаєте, теє..., Сьогодня вранці до жандарма та слово по слову навів річ на Ревуна і випитав, які там папери забрали і що в них є. Се та те, каже... є, каже, лист і нашого вчителя Горовенка... Так от я, казав Капитов, отеє до вас: перекажіть се все Горовенкові... може б, йому не гріх обчиститися..." От нащо я тебе шукав.,, як твоя про се думка?
Горовенко кріпко стиснув Копачеву руку і промовив:
— Спасибі і тобі і Капитову, велике спасибіг.— Лице його стало блідим.
— А що то за лист твій? — питав Копач,
— Сам того добре не пригадую, але запевне знаю, що нічого там такого не могло бути.
— Одначе тепер не вгадаєш, за що б'ють, за що милують; що можна, чого не можна... може б, ти оглядівся дома,— радив Копач.
— Дома?., та дома в мене нічогісінько... а проте не мішає... береженного бог береже. Ходім.
Пішли... Копач бачив, що Горовенко неспокійний, більш не розпитував його і, перейшовши сад, попрощався з ним, обіцяючи уночі довідатись у Горовенка "на всякий случай".
— Добре, приходь!., не завадиш,— відповів Горовенко і швидше простував додому. Він не боявся за себе, але він розумів, що Ревун чоловік "неблагонадежный", що у Ревуна знайшли його лист; значить, сього доволі, щоб признати (така тогді логіка панувала в Росії), що і він, Горовенко, мислить заодно з Ревуном, що і він — чоловік "неблагонадежный", що треба і його потрусити. Видима річ, що така логіка примушувала чесних людей, щоб один оберігав другого, щоб ніхто не держав у себе ніяких листів від своїх знайомих і приятелів. І, здається, що ніколи ще в Росії не горіло стілько листів, як у той час! Кожен, хто мав у себе який лист, яку писульку, хоч капельку "скоромну", палив її! От через що стривожився і Горовенко: він боявся, щоб через його, через те, що, часом, у його знайдуть чию писульку, не нашкодити другим, а ще більш тривожила його думка про матір. Треба було якось бережно вияснити їй, що, часом, опівночі можуть і до їх завернуть непрошені гості: жандарми, поліція, почнуть трусити, перевернуть усе догори ногами, нароблять колотнечі, стануть розписувати, зазирати в глубину душі і там своїми брудними пучками ковиряти його "святу святих". Мати — людина стара, певно злякається несподіваних гостей, не вдержиться, заплаче або ще і проситиме, сама не знаючи чого, наробить сорому; жалко буде і її, і на її. Матері Горовенко не застав дома: була вона в церкві на всенощній; діло було під Трійцю. "Ну, от і добре, що нема матусі дома",— подумав Горовенко, зачинився у себе в кабінеті, відчинив грубку і прийнявся перебирати в шухлядках папери і палити у грубці. Через годину в цілій Горовенковій квартирі не було жадного листу.
Вернулась мати, сіли за чай. Лице у Горовенчихи було незвичайно бліде.
— Матусю! ви втомилися, стоячи в церкві? — спитав Юрко.
— Ні... хіба що?
— Такі ви бліді...
— Негарне, синку, чула в церкві... Може, і ти про се чув... Ревуна взяли вчора, а сьогодня повезли. Наша дякониха сама бачила, як везли...
— Чув і я про се... Така тепер пора... ніхто тепер не безпечний... От, може, і до мене прийдуть трусити...— Горовенко пильно глянув на матір. Він ждав, що по сім слові вона вжахнеться, а замісто того вона тілько зітхнула і спокійно сказала:
— Ще щось погане, синку, чула та, може, краще б не казати...
— Кажіть, мамо, все, що чули: тепер нічого гарного не слід сподіватись...
— Дякониха казала... може, вона і бреше, що у Ревуна якийсь твій лист забрали...
— Чув і я про се... дарма...
— Добре, як так, а то коли тебе...
— Ні, ні, не тривожтесь, ненечко... Мене не заберуть... за що? Нащо я їм? Хіба у їх і без мене не тісно в тюрмах? Про се нічого і гадати... а потрусити, може, і потрусять...
— Байдуже! нехай трусять...
Горовенкові полегшало: він радів, що мати довідалась про все не від його і що з розмови її видно вже, що вона готова зустріти все лихо.
— Ішли б ви, нене, спати...
— І ще трошки посиджу з тобою... Так слухай, Юрасю, не заберуть тебе? — не втерпіла ще, розпитала мати.
— Кажу, що не сподіваюсь... а проте усі ми під богом...
— Та за що ж? за що? Що ти їм заподіяв?
— Нічого, а доводилось і мені говорити грішними устами, що погано жити, що так жити — гірш ніж у каторзі.
— Овва! так що ж тут! Хіба се гріх сказати? Хто ж сього не знає, хто ж про се не говорить! Он послухав би ти, що і сьогодня, виходячи з церкви, верзли люде! Нащо вже тиха і смирна і стара людина Марина Івановна, вдова протопопа, а і вона те ж саме говорить, що усім гидко жити, що поліція та урядники людей обиджають... що великі податки, що тяжко платити усякі налоги... Та про се тілько німий не говорить...
— Так-то так, але на се не вважають...
Стара прийнялася перемивати і складувати в шахву посуду, потім поціловала сина, зачинилась у себе в хаті і, спустившись навколішки перед образом охтирської богоматері, молилася не словами, а сльозами. Щось подзвонило... Стара здригнула.
— Юрасю! се вони? — спитала вона, прочинивши трошки двері.
— Навряд вони, се, мабуть, Копач; вони так рано не ходять.
— А що, не було гостей? — спитав, входячи, Копач.
— Поки що, бог милував,— відповів Горовенко.
— Певно, що і не буде.
— Я сам такої думки... чого вони прийдуть? Сам посуди! Знайшли лист, хто його зна який: може, там тілько і всього: "що жив, здоров і благополучен..." Але нехай трусять, облизня піймають... не те що листи, навіть візитні картки всі попалив у грубі...
— І добре зробив. Готов, значить!..— шутковав Копач.
— Готов-то, готов, а все ж так бридко, так бридко, як нагадаєш про сю трусеницю.
— Що і казати... та час вже нам привикнути.
— Не можна до сього паскудства привикнути.
— Тебе ніколи не трусили?
— Бог милував...
— Так треба, щоб і ти покоштував сих кислиць...
— Отеє в лее, певно, вони,— промовив Горовенко, почувши, що хтось знов задзвонив, і, взявши дрожачою рукою свічку, пішов відмикати двері, а Копач сів на канапі і став курити. Справді, ввійшов Петраш, а за ним жандармський офіцер, поліція і увесь той синкліт, якого потребують "парадні" обставини в таких случаях.
Жандармський офіцер Петров був чоловік літ п'ятдесяти, коренастий, присадковатий, широкоплечий: голова кругла, як кавун, низько обстрижена; потилиця, особливо підборіддя, незвичайно широкі; а чоло таке узьке, що, здається, природа уділила під чоло стілько місця, скілько треба тілько на те, щоб відрізнити густі, широкі, щетиноваті брови від волосся на голові. Чертки лиця дрібні, але мініатюрні — зливались в одну купку, на котрій стриміли вуси, мов крила у кажана, і котра зоветься лицем, на тім лиці нічого не можна розпізнати: маса якась та й годі! Так само, як в шклянці з водою: знаєш, що ся маса води зложилась з крапельок, але не відрізниш одної краплі від другої, не скажеш, де кінчається одна і де починається друга. Груди у Петрова вип'ялись, немов зверх їх, там, під мундиром, було чогось намощено... Такі груди я бачив тілько в Берліні, у прусських офіцерів: дивлячись на їх, здавалось мені, що в тих грудях замісто легких вставлено скриньку з машиною, способною вдихати і видихати і промовляти тілько ті слова, котрі нагвіздковано в скриньці. Грудям Петрова відповідав і голос його: сухий, рипучий, мов колеса у коповозі, зате ж гучний, рівний, твердий. Слухаючи його, чуєш в йому велику, міцну силу, силу, котра способна, не змигнувши оком, роздавити чоловіка. Блідо-зелені, котячі, гострі очі Петрова бігали в орбітах мов іскри... Пучки на руках товсті, жилаві, міцні. Ходить Петров повагом, ступає твердо, немов хоче усякому сказати: подивись на мене — яка я сила. Петраш протяг Горовенкові руку і промовив:
— Вибачте... не по своїй охоті.
Горовенко нічого не сказав, тілько кивнув головою. Петров сказав, чого вони прийшли.
— Сього не треба і казати,— відповів дрожачим голосом Горовенко, силкуючись не показати і виду, що діється у його в душі і в серцю.— Видно птицю по польоту. Звісно, чого жандарми ходять уночі — трусити... Ну і трусіть,— додав він; гордо і звисока глянув на Петрова, на Петраша і сів рядом з Копачем.
(Продовження на наступній сторінці)