Уся ватага непрошених гостей перебігла в кабінет; в чужому добрі Петров копався наче в своєму: кожну книжку, всякий зшиток він перегортував листок за листком... Книжок у Горовенка стояло три повних шахви; щоб переглянути їх, треба було доволі часу. Після книжок пішла робота біля мебелі; заглядували під пружини, розпорювали ножем зверху обшивку... зазирнули на грубу, в грубу; полізли на горище... завернули в спальню Горовенчихи, розпороли напірнач. Всередину напірнача полізли руки поліціантов, ті самі руки, що, може, не далій як сьогодня вранці лазили в помийницю. Горовенко чув, що у його коло серця в'ється холодна гадина... він зціпив зуби... Від напірнача перейшли до кишень і "просили" Горовенка вивернути усі свої кишені... Горовенко затрусився, заскреготів зубами... холодний піт великими краплями виступив у його на чолі... Горовенко не встояв і став хилитися... Копач піддержав його...
— Пити... води...— промовив Горовенко. Петраш підніс йому миттю шклянку з водою. Горовенко проковтнув усю воду з шклянки і спустився на канапу. Тим часом з одного боку рука Петрова, а з другого — поліцмейстрова шарили в Горовенкових кишенях... Горовенку здавалося, що по його тілу лазять гадюки і жаби... Надворі вже було світло, як скінчилась трусениця... Написали протокол, що нічого не знайшли, підписали, попрощались з Горовенком, попросили, щоб вибачив, що потурбовали його, і пішли...
— Юрочку! сину мій любий! ти тут! ти зо мною,— скрикнула мати, кинувшись обнімати сина, як тілько зачинились за "гостьми" двері. Нерви старої кріпились усю ніч; тепер вони більше не видержали, та Горовенчиха не мала вже і сили вдержувати їх... З старих очей полилися гарячі сльози, почулось ридання... Юрко прочуняв і, припавши до змоченого сльозами нениного лиця, заплакав і собі... Копач сидів мовчки, мов дух притаїв, боячись нічим не потривожити, нічим не зрушити тої тяжкої, але великої і святої сцени; живого свідка тих глибоко драматичних годин, котрі нерозумно творить жорстока і черства рука скаменілого жандармського серця.
Минуло кілька хвилин; крім хлипання і сліз, нічого в хаті не чутно було. Перший промінь ранкового сонця зирнув у вікно: сльози матері і сина засвітились самоцвітами.
— Годі, ненечко! годі,— проговорив Юрко,— годі, голубонько!., заспокойтесь... Ідіть ляжте.
Копач подав старій шклянку з водою.
— Ви тут!.. Господи! я і забула про вас. вибачте мої сльози... За що вже ви справляли з нами всеношну? — спитала вона у Копача.
— За те, щоб не ходив уночі з дому,— відповів усміхаючись Копач. Горовенко взяв його руку, кріпко-кріпко стиснув і промовив:
— Спасибіг тобі.
Копач почув, що Горовенкова рука незвичайно холодна.
— Ну, тепер час спочити... втомились, хоч нічого і не робили,— сказав Горовенко.
— Признатися: втомились більше, ніж ті, що робили,— відказав Копач.
— Ідіть, матусю, спочиньте!.. Та й ти, Гнате, не ходив би додому, а тут спочив.
— Я й сам так гадаю; не піду, ноги не донесуть, дрожать від доброго життя... От життя!.. Якої ж більшої ще треба наруги над чоловіком, над його гніздом? Якої кращої пропаганди і запомоги треба соціалістам, як не отакі сцени, яку ми видержали, як не отакі ночі, яку ми пережили?! А міліони то їх тепер твориться скрізь по Росії!
Мати перехрестила сина і пішла спочити. Копач ліг на канапі, не роздягавшись; ліг і Горовенко, але він не спав: його давило щось в горлі і в серці; з плечей почало морозити, здавлювало в грудях... Цілий рій думок — одна слідом другої — обгортали його; трусениця викликала цілий ряд сцен, сліз, наруги... "Ну, може, се нічого! Потрусили, вивернули кишені, незважаючи на те, що тим самим вивертають усю твою душу, потрусили і пішли; а он Ревун!., де він тепер? Певно, в сирій, темній і вонючій тюрмі!.." — Перед Горовенком стала довга лава Ревунів. "Замість того,— думав він,— щоб отсі молоді, міцні сили Ревунів скористовати на громадське добро — гноять їх в тюрмах, по фортецях, в Сибірі на мочарах під землею... Гинуть люде, мов собаки, на шибениці!.. А за що? Скільки гине за одно необережне слово; часом за те тілько, що чесна, молода, не спаскуджена ще лакейством натура не витерпить і про чорне скаже, що воно не біле, а чорне!.. Часом за те просто, що один вид або погляд не вподобався поліції!.. І гинуть люде, гинуть! Беруть, везуть, і ніхто не спитає, куди, за що?.. Та й кому питати? Кому клопотатися про се?.. Кому заступиться?.. І поки отсю нашу молодіж гарячу, як усяка чесна молодіж, засилають, куди попало; поки зашивають громаді уста, поки кують в пута слово, зло — велике зло росте і росте, як бур'ян. Росте воно бистро, глибоко пускає коріння... Де в світі гаряча молодіж за необережне, але правдиве слово карається так тяжко, як у нас? Нігде в світі настоящі злодії, проходимці не окрадують так казну і громаду, як у нас, і нігде вони не впиваються таким спокоєм, як у нас".— І от Ревуни більш і більш лізуть в очі Горовенкові... Заплющив він очі, перед ним нова лава: матері, жінки, сестри, брати, діти плачуть — ридають... Розплющить — ще гірше! Живі люде по коліна в воді вергають під землею грязюку, з котрої по крапелькам вибирають золото і срібло на користь банкірам і іншим легальним злодіям...
Мороз більш і більш хапає Горовенка за плечі і трусить його, немов приказує йому: "Цить! годі тобі про се думати!., не смій, а то заморожу до смерті!" Горовенко встав, взяв з шахви кожух, вкрився ним, закутався з головою... неначе потепліло... от він і нагрівся... вже аж душно стало. Він опустив кожух додолу. Не помагає: духота, спека у хаті. Горовенко відчинив вікно. Знадвору потягало свіжим ранковим по-вітром, а Горовенкові все-таки душно; голова наче в огні, на губах виступила смага. Він встав напитися води: ступив... ой! що се? ноги не слухають, не хочуть держати його, згинаються... він спустився на долівку... "Погане щось",— подумав він і попитався знов підвестись: не бере, нема сили; він переліз в другу хату, підліз до канапи і стиха промовив до Копача:
— Ігнате, ти спиш чи ні?
— Ні,— відповів Копач, повернувся до нього лицем і здивовався, побачивши Горовенка на долівці.— Що се з тобою, Юрко?
— Погане щось, мабуть, гарячка буде... та цить, не гомони, щоб не розбудити старої; поможи мені лягти на ліжко.
Копач уложив Горовенка в постіль.
— Дай, братіку, води,— і він прожогом випив повну шклянку води.
— До лікаря треба, Юрасю, трудно тобі, ти гориш увесь, ослаб.
— Душно дуже в хаті, але тривай з лікарем, поспієш ще... нехай мати встане, а я тим часом засну; може, пересплю... нерви, бач, розгулялися...
— Добре, добре, засни, а я посиджу, не відійду вже від тебе; все одно не засну вже. Та нащо вікно ти відчинив?
— Душно вельми.
— Душно, а треба зачинити.
Лице у Горовенка ще більш горіло, аж паше від нього; очі стали широкі, незвичайно блискучі.
— Нема у тебе градусника? — спитав Копач.
— Нема, та без градусника видно, в яку велику жару кинуло мене; а тут,— він показав на груди,— так і пече, так і пече; огнем палить... дай води!.. Ох! голова починає боліти.
Горовенко приложив руку до чола.
— Ні, в голові жару нема,— промовив він до Копача,— ось попробуй.
Приложив свою руку Копач; чоло горіло.
— Є, та не вельми великий.
Перед обідом прийшов Харченко. Взяв живчик, перелічів — 102; поставив градусник — 40,2.
— Що се з тобою, Юрасю? — спитав він.
— Хіба не чув?.. Трусили... зроду, звіку не сподівався, щоб від трусениці та так мене самого затрусило... щоб так глубоко вразила вона мене. Я перше не розумів її ваги, тепер тілько постиг, як вона морально придавляє чоловіка, гнітить його... як вона...— Юрко закашлявся.
— Ану,— сказав лікар,— стисни мою руку. Юрко став тиснути; сили нема, кудись вилетіла.
— Годі,— промовив Харченко,— не силкуйся даремно... Питимеш то, що я випишу, а завтра побачимо.
— Тиф у мене?
— Де там той тиф. Не верзи невідь-чого. То нічого страшного, заспокоїшся і все минеться.
— Добре, коли так, а то знаєш: послі завтрого у мене восьмикласникам екзамен... як же без мене?..
— І підеш собі,— заспокоював недужого Харченко.
Не встав Горовенко ні другого, ні четвертого дня. На другий день він став більш кашляти; на очах стояли сльози; четвертого дня тіло його обсипало, він оглух. Під вечір він не пізнав вже ні матері, ні Копача, ні Харченка. Лежав він з розплющеними очима, з нерухомим поглядом, кашляв, горів і твердив нісенітницю: "Он жандарми! трусять... Ревуна ведуть на шибеницю... Виженіть ката... Шевченко в Сибір".
Минуло десять днів. Чи треба говорити, як вистраждала, що винесла мати за сі дні, не відходячи від недужого сина, над котрим висіла смерть? Дивно тілько, де в тому старому тілі набралось тілько сили, щоб витерпіти десять тяжких, безсонних ночей?!
Одинадцятого дня недужому полегшало... На другий день Харченко прийшов щойно світ, Горовенко пізнав його... Градусник показав 38.
— Тепер житиме! — шепнув Харченко старій.
— Не вмре? Не вмре? — скрикнула Горовенчиха і впала навколішки перед образом.
IX
(Продовження на наступній сторінці)