Стемніло. Горовенко сидів в своїй хаті, перебирав "на всякий случай" папери в шухлядці і думав: "Було б не гірше, коли б куди мене відсіль заслали, хоч би в який там Челябінськ абощо. Разом би відрізав усе.,. Коли т р е .6 а буде, все одно і в Челябінську, як і в Глупові, не вдержать мене... аби тілько приказ, аби звеліли іти... а переїзд теперечки з Глупова відірвав би мене від Наталки; вже що б там не було, а легше, швидше загоїться рана, коли я щодня не буду розвереджувати її. Рипнули двері, ввійшла Наталка. Горовенко пішов до неї навстрічу: він здивовався, сього ніколи не було, щоб вона заходила до його в кімнату.
— Вибачте,— промовила вона,— може, я помішала вам?
— Ні, ні... нічого... я нічого не робив...
— Я на годиночку. Мені треба щось сказати вам... я маю до вас велике і важке діло.
Горовенко не знав, що і подумати і спитав:
— Діло? До мене?
— До вас...— відповіла вона, дивлячись на долівку,— у мене просьба є до вас. чи ви не відмовите, чого проситиму? — Вона глянула йому в очі.— Не відмовите, кажіть?
"Чого вона може просити у мене?" — дивувався Горовенко.
— Коли від мене залежить, так не відмовлю.
— Від вас, цілком від вас... тілько від вас, більш ні від кого... так не відмовите? — в довгому погляді її видно було і прохання, і бажання, і надію, і страх, і молитву.
— Кажіть що? Що від мене — я усе, усе зроблю, аби в моїй силі було.
— Я мушу просити... я не можу не просити вас...— Слова якось не ішли у неї з уст... груди ЇЇ високо піднімались, наче вона видавлювала з них слова.— Ви, може, здивуєтесь, чого я попрошу... але я не можу, інак... мене душить... отут,— вона вказала на серце... голос її дрижав, лице поблідло. "Що з нею?" — подумав Горовенко і промовив:
— Ви стривожені чимсь? Сядьте отут, заспокойтесь, розкажіть мені спокійно... Я клянуся зробити задля вас усе... усе... що скажете...
Наталка заридала.
— Боже! чого ж ви плачете? — говорив Юрко.-^— Заспокойтесь... не плачте.
— Е!.. — промовила вона, махнувши хусточкою.— Що буде, те буде... справді, сі сльози не в пору... де вони взялися?..— Вона швидше, якось нервово витерла сльози, оборудовала сама собою і, взявши Горовенка за руку, сказала.— Ніколи і не треба говорити вам передмови... коли вам чудно покажеться те, що я скажу,— ви тілько не смійтесь... не ображайте мене...— Горовенко хотів щось говорити.— Тривайте, цитьте, не перебивайте, а то я ніколи не скажу... мені трудно застановлюватись... швидше треба все сказати... коли вас зашлють куди з Глухова — чи згодитесь, щоб я за вами їхала туди...
— Ви? за мною? Наталю? чого?
— Я, я... за вами... хоч на край світа... чого?., чого?.. Господи! та того,... того, що без вас мені не жити... того, що я вас люблю...
Розум потух у Горовенка... в очах у його потемніло...
— Що ж... кажіть? Згодитесь?..
— Наталю! Наталю! чи ви подумали про се?
— Що ж тут думати, Юрасю? Я твоя, твоя! Без тебе я не можу жити...
Вона кинулась до його на шию і кріпко обвила її своїми руками.
— Я твоя тілом і душею чи навік, чи на годину, чи тілько на отсю одну хвилину.
Горовенко нічого не бачив, нічого не чув, він тілько вп'явся устами в Наталчині уста і, заплющивши очі, ціловав її. Він чув якесь нове життя; він впав у те небесне раювання, коли увесь світ з його людьми, неправдою, болотом, самосиллям і утисками щезає, провалюється в якусь безодню; а над усім організмом чоловіка орудує м'яке, тихе чувство задовольнення, раювання і чоловік увесь піддається сьому новому чувству і боїться, щоб воно не скінчилося... Жалко йому розлучитися з сим раюванням... Іноді так жалко буває нам прокинутись після сну, в котрому ми пережили ясні, чудові години!.. Горовенко забув увесь світ, він жив тілько сією годиною; він забув чи не знав, що такі години купуються дорогою ціною: за одну таку годину доводиться переживати довгі роки негоди, роки журливі а тяжкі. Він тихо, пильно водив свій гарячий погляд на рожевому лиці Наталі, наче хотів завчити, добре запримітити кожну чертку сього лиця, кожен вираз його — кожен промінь сяєва її очей. Наче він боявся, що такого лиця він ніколи вдруге не бачитиме, і силковався навіки залишити в своїй пам'яті милий, дорогий образ сього лиця, яким воно є тепер, в отсю святу, неземну годину неземного життя... І Наталя дивилась на його, і вій їй здавався якимсь другим, не тим звичайним, а кращим. Обидвоє вони дивились не червоніючи, не соромлячись: щось незвичайне, міцне обгорнуло їх; наче вони вперше зустрілись і кожен держався кріпко один за другого, боячись, щоб ся "перша" стріча не сталася останньою. Вони зрозуміли, чули, як їх душі переливалися одна в другу... їм здавалось, що вони — не вони, що янголи з неба; що се не Горовенко і Галківна зрушають вечірну тишу кімнати своїми поцілунками, а що се пісня янголів, небесна музика, а вони її слухають, не наслухаються.
Минуло кілька годин такого раювання... В вікно дивився місяць, зорі... Наталка глянула на їх і перша заговорила:
— Юрасю! вони дивились на нас... вони наші свідки... вони розмовляють про нас...
Надворі заскрипіли сани. Наталя прожогом вискочила на рундук, підбігла до саней і, не даючи Галкіну вилізти з них, питала:
— А що, татусю! що? засилають його?
— Ні, ні... добрі вісті.
— Ослобонили?
— Де там! Від губернатора прийшли якісь гроші Горовенкові, от і усе...
— Слава тобі господи! І я ж вам, татусю, скажу добрі вісті: я люблю Юрася, він мене любить... ми любимось і поберемось...
Вона швидко поціловала батька в сиву бороду і стрілою понеслася до Горовенка, вона вже не чула, як Галкін відповів услід їй:
— Я се давно, доню, бачу і знаю, що ви любитесь. Наталя вбігла в кімнату Горовенка, взяла його лице в обидві руки, поціловала і швидко проговорила:
— Нікуди тебе не засилають, Юрасю! Гроші тобі якісь прийшли... Я сказала татові усе... що ми любимось, чуєш? — вона знов поціловала його і вибігла з хати. Вона в сю годину походила на малу дитину, котрій подаровано нову іграшку.
— Татусю, татусю! швидше роздягайтесь та ідіть сюди,— і Наталя потягла за руку Галкіна до Горовенка.
— Ну, кажіть тепер, чи подобається вам такий зять? Подобається?
— Кращого і не сподівався...
— Так благословіть же нас.
Галкін глянув на неї і на Горовенка. Останній стояв наче вкопаний і мовчав.
— Чого ж ти, Юрасю, мовчиш? — говорила Наталя.
— Щастя не дає говорити,— збрехав Горовенко: справді його душила думка, що він ще гірше затяг петлю.
Галкін розповів йому, що ісправник одержав від губернатора триста п'ятдесят карбованців, котрі прийшли в Ломаків з редакції, а з Ломакова переслали їх до Н. губернатора, сей же переслав до глупівського ісправника, щоби віддав їх Горовенкові. "Що ж от я тепер натворив,— думав Горовенко,— тепер гроші є, тепер би можна перебратись від Галкіна на другу кватиру та, втихомирячись трошки, взяться б за роботу, а я якраз в сю годину взяв та й пришив себе... гвіздком прибив до отсього міста! Як же тепер? Хіба, взявши гроші, та ноги на плечі з Глупова? Але куди? За чим? Та й як же, не спитавшись там? Але я віддав їм усього себе, сказав, що вони не звеліли б, куди б не послали, а я завсігди готов... а тут вони кинуться до мене, а мене в Глупові нема... але ж хіба не можна звістити їх, де я... в Глупові у їх діла нема..." А в друге ухо хтось йому шептав: "А Наталя? Як же з нею? Нащо ж ти ціловав її?.. Хіба тобі не жалко її покинуть? Хіба чесно буде так? Хіба не підло буде втекти, не сказавши їй ні слова? Вона просила тебе взяти її з собою на край світа, в заслання; вона ради тебе готова була обректи себе на тяжке життя десь на півночі, в неволі і не як дружина вінчана, а як полюбовниця. Вона віддавала себе на наругу людям, на глум, на сміх; вона для тебе жертвовала усім, усім на світі; вона саму себе віддала тобі; і поїхавши з тобою твоєю полюбовницею — виставила б на глум і на сміховище сиву голову свого батька!.. А ти?! Погадай про се".
Горовенко стис обома руками свою голову.
— Благословіть же нас, тату! — говорила Наталя. Горовенко притис до себе старого Галкіна і не міг ні слова промовити. Галкін зложив нахрест руки і перехрестив ними дочку і Горовенка.
— Чи будете ж ви щасливі? — спитав Галкін.
— Коли беремося, так сподіваємось на щастя...— відповіла Наталя.
— Добре, коли так... дай боже, дай боже, вам щастя... Але ж, коли, крий боже, постигне вас яке нещастя, не виноватые мене...
— Ні, ні не вовік, татусю,— відповіла Наталя, впиваючись в старе чоло.— Коли ж ми звінчаємось? — спитала вона.
— Про мене, хоч зараз, хоч завтра, хоч ніколи; не всі ж ті вінчаються, що вірненько кохаються,— відповів Галкін.
— А ти, Юрасю! як? — допитувалась Наталя, переходячи від батька до його: вона уся тепер була одні нерви, одно чувство.
— Як ти, так і я,— відповів Юрко і сам собі подумав: "Чи не помилявся я часом, гадаючи, що Галкін шпигун? Чи може ж такий шпигуном бути чоловік, котрий має такий погляд на вінчання? Чудний для мене чоловік отсей Галкін... ніяк не розкушу я його".
Лишившись удвох з Горовенком, Галкін помовчав кілька хвилин, а потім обізвався до його:
(Продовження на наступній сторінці)