— Та се давня і смішна річ. Літ десять, коли не більше, назад; се в Ломакові було, зустрів я дівчину, дочку одного старого вчителя; здалось мені, що вона якраз підходить до мого ідеалу... Ну і завелись у нас любощі... отсею, знаєте, молодою, дурною любов'ю, що тілько раз так і люблять; сліпо, хоч, може, і блаженно. Любились ми з півроку. Здавалось, помремо — коли не поберемось; аж ось прийшли в Ломаків гусари. Тиждень-другий, моя люба і одружилась з гусарином; та ще наче на глум упросила мене дружбовати...
— І ви пішли?
— Пішов. Мучився, трохи не плакав на вінчанні... і жаль, і досада брала... Що ж ви думаєте? Через день — наче я її зроду і не знав, де те і кохання ділось... аж самому смішно стало. З тих пір моє серце належало цілком одній матері... Наче в йому повна чаша була налита любов'ю, до самого верху, так що вже там ні одна крапля не помістилась би.
Наталя мовчала, тілько дивилась на Горовенка; але по її погляду видко було, що в голові у неї ходить якась глибока думка. Далій вона спитала:
— Кого ж ви обвинувачуєте за то, що ваша люба проміняла вас на гусарина?
— Нікого, ні її, ні себе; або усіх. Любов, по-моєму, то стежка, котра повинна вести людей до щастя. Яке ж у нас, у рабів, може бути щастя? Ми ще не навчилися поважати чоловіка, шанувати його волю, його бажання бути щасливим. От і розбирайте, хто тут винен?
Ну, тепер за вами черга, розказуйте про себе.
— Наскучить вам слухати...
— Се вже моє діло... Умовились — треба слово додержати.
— Матері своєї я не зазнаю,— почала Наталя.— Себе зазнаю з дев'яти літ. Татусь мій був судовиком: не знаю, чому йому не таланила служба; літ двадцять сидів він все на одному місті; давали йому хрести, чини, аж поти, поки не дали такого чину, з яким мусив він залишити службу. Зі мною ніколи йому за службою було видатися; доглядала мене до дванадцяти літ проста нянька, проста селяночка. Росла я без товариства і до десяти літ не вміла і слова інак промовити, як по-українськи. На десятому літі мене стали вчить; ходив вчитель, і сей інак не говорив ні зі мною, ні з татусем, як по-українськи. Через два роки батько взяв до мене бонну, німкеню, і віддав в гімназію. Походила, може, з рік чи що; татусь вийшов в одставку, пенсію йому дали таку, що з нею можна жити тілько в такому місті, як Глупів... От ми і переїхали сюди... Тут ще рік походила я до прогімназії... на тім і скінчилась моя освіта — що більш знаю, так або з книжок, або від татуся.
— А хто ж вас музиці вчив?
— Почала німкеня, а отут, у Глупові, брали вчителя: два роки ходив, а потім сказав, що я вже краще його знаю грати, кинув... я сама потім доучувалась. От і все... самі бачите, як живемо: аби день до вечора. Тягтись нам за багатирями глупівськими ні з чого. Про запас татусь нічогісінько не назбирав: чи не вмів, чи не хотів, чи ні з чого було — про се не знаю; знаю, що плату за службу він брав невелику і з неї багацько гатив на книжки... Не знаю, чим би спогадати мені свою першу молодість!.. Татусь мене любить, тілько якось по-своєму; ніколи я не чула від його лихого слова, не бачила докірливого погляду; хоч часто бачила його сердитого, суворого... Йому не подобалось, що я часто не сиділа дома, гостьовала... але ж — судіть самі,— що мені було робити? Сидиш було дома, нудишся... Коли б не книжки, нудьга загризла б мене; може б, завела кудись далеко... в таке місто, що цур його і казати... Книжки спасли мене, але ж книжки не живі люде! І від книжок не легко мені було: книжки будили в душі боротьбу, піднімали бажання іншого життя; вони забирали усі мої сили, усі мої гадки, мрії. Начитаєшся, нагадаєшся почнеш наче очунювати і чуєш, ніби ти в чаду; чуєш — жадобу, потребу щастя і любові, потребу, котрої нема сили вдовольнити, котра мучить тебе. Любити, любити і щоб тебе любили — от яку основу життя виносила я з книжок. Любов вславлялась всюди, що я читала; любов ставилась (так я розуміла тоді) яко самий найвищий закон, котрим жили люде — того життя, яким я впивалася з книжок. Але хіба те життя було моїм життям? Ні, у тім житті не було моєї частки, я не жила тим життям, я тілько мріла їм. Ся думка сердила мене, дратовала, доводила часом до злості. Часом мені заздрило навіть на татуся: люблю я його щиро, а все-таки заздрила. Заздрість шептала мені: "Він жив, він любив, він знав радощі, а в мене нічогісінько!" Округ мене пустиня, в котрій мені тісно, душно; от-от задушусь, мов у теплі, і я бігла з дому у Глупів, гостьовала у глупівців. З кожним роком більш і більш давила мене, гнітила отся пустиня, часом здавалось, що я замерзла, одеревіла, вмерла, і сама дивилась на свої похорони. Тяжке життя було... а далій ще погіршало. Минуло мені двадцять два роки... ніхто мене не сватав. Мені, дурній, здалося тоді, що за се на мене татусь косо дивиться, дивлячись, як я марнію, як улітає його надія добути зятя. Мені здалось, що я повинна вийти заміж. Але заміж коли іти, так іти кохаючи, я хотіла кохати, я бажала, щоб і мене кохали. Я не хочу, не хотіла вмерти, не спізнавши любові; а замужество без щирої, глибокої любові, по-моєму, смерть. "Хто ж винен, що я досі нікого не полюбила?" — питала я саму себе. Сама я, бо я ні до кого ще і досі, ні разу не обернулась з ласкою, з ніжним дівоцьким привітом.
З ким доводилось стрічатись, показалось мені, що я держала себе гордо, холодно; ніби біля мене були не такі ж живі люде, як я сама, а якісь, не то дерев'яні, кукли; не то хоч і люде, та без душі, без серця, не такі, яких я бачила в книжках... От не гордуй я, гадалось мені, може б, і мене покохали досі... Може б... Але тут уставало друге питання: чи є в мене хоч що-небудь таке, за що б можна мене полюбити? Не молода вже я справді, з "дівочих" літ виросла, але ж хіба мої літа вже такі старі, що не можна і любити мене? Сама я добре знаю, що я не красавиця (Горовенко поглядів на її і довго не зводив очей з неї), але ж знаю і те, що я не машкара яка... А що до душі, до серця — сама знов знаю, що вони не злі. Освіта моя не велика, правда, та задля Глупова і її вволі буде... От і вдарилась я шукати жениха... І дивне диво! Як я не неволила себе, до нікого з глупівців не лежало моє серце! А літа минали... Що ж ви думаєте, торік вподобався мені такий чоловік, що тепер аж бридко згадати... Я закохалась!.. Вгадайте в кого?
— Трудно... та я тут нікого і не знаю.
— Ні, ви його знаєте...
— Чи вже ж таки в Ганусенка?
— Вгадали...
— А він? — спитав Горовенко якимсь зляканим поглядом.
— Він... він посватався... я одмовила.
— Чудно,— промовив Горовенко, і в очах його блиснув промінь веселості.
— Ні, не чудно, бо я тілько один день кохала його так, що в той день він був для мене і богом, і батьком, усім на світі... Я тоді не знала, чи він кохає мене, чи ні... На другий день я почала розбирати Ганусенка... на третій... Та що і казати... Став він мені смішним... Тим і скінчилось наше кохання...
— Давно він сватав вас?
— Ні, нещодавно. Ви вже були у Глухові. Горовенко глянув у вікно:
— Еге! вже світ надворі... забалакались ми...
— І не зчулись, коли і ніч минула.
Вони розійшлись, і кожний думав свою думку.
"От кого я люблю, так люблю! — думала Наталя.— Яка б я була щаслива, коли б він мене полюбив... От се той чоловік, про яких я читала..." — і вона заснула повна мрії, повна надії...
"Пропащий я чоловік,— думав Горовенко,— що я діятиму? Вибрати чувство, заказати серцю не любити, нема сили... тягне до неї... чувство бере розум... а втекти від неї — куди? У Глупів — даремна річ... вернусь... коли б куди далеко, далеко... так з чим же? Але і так не можна жити? До чого воно дійде? Сам себе мучитиму, тілько... що, коли б вона мене кохала, так де! Нічого і сподіватись на се... Та хіба мені тепер можна про любощі дбати? Хіба се моя задача?.. Ні! ні! я повинен кріпитися. Мушу боротися... нехай серце горить, перегорить, попеліє; чувство не вічне; розум переживе його... Трудна річ таке бороття, але ж і я не парубок... волосся посивіло".
V
Скоро якось послі свят приїхав до Галкіна Лиштва обідати і посмаковати настоянки. Після чарки, другої він розказав, що бачився сьогодні з ісправником і чув від його, що прийшла якась нова бумага про Горовенка. У Наталі серце то тьохкало, то завмирало.
— Може, ослобонили? — сказав Галкін.
— Де там! Може, чи не дальш куди засилають,— відповів Горовенко.
Наталя поблідла.
— Може, ще і прибіжить сьогодня,— сказав Галкін.
— Ні, я питав: каже завтра, а то і послізавтра.
— Коли так, так мусить бути пусте щось,— промовив Галкін.
— А я думаю навпаки,— озвався Горовенко,— певно, що дальше кудись зашлють; тим він і не іде до мене зараз, щоб спершу усе приготовити, а тоді приїде, скаже: сідайте, коні вам готові, і годі...
— Сього не може бути! — вирвалось з Наталчиних грудей мимо її волі.
Лиштва глянув на її, а Галкін зрозумів, від чого у його дочки вирвалися ті слова.
— Цить,— промовив він,— но так нічого вгадувати, а ось, пообідавши, ми з Василем Федоровичем поїдемо у Глупів, він підведе мене до ісправника, а я в його усе розпитаю. Таїться він не стане.
(Продовження на наступній сторінці)