— У мене і в самого се мулить в голові,— відповів йому Гомонович.— Ви ж знаєте, що моя жінка вчилась у Горовен-чихи. Не інак, що Горовенко завітає до нас... Ну жінці і нічого, а мені якось ніяково знайомитись з таким чоловіком... Я ж стою на варті — коло дітей, я директор, а тут спізнався з полі-тичеським. Пухно зараз донесе... кинуть із служби, а я чоловік убогий, живу тілько службою; зовсім не те, що ви... Ви чоловік незалежний, вам можна.
— Якраз! подивляться вони і мені в зуби!.. Так запроторять, що і...
— А ходім до Пухна, що він порадить. Пухно всміхався і говорив:
— Воля ваша, панове, як знаєте; се не моє діло... Я мушу тілько пильнувати, щоб Горовенко не розповсюджував соціалізму та не втік з Глупова.
Одначе даремне глупівці сподівались. Минув тиждень і другий, Горовенко ні до кого з них і очей не показував.
— Се він соромиться,— говорила Пащенчиха,— тим і не іде до нас. Чудний він, чого ж тут соромиться, він нічого не вкрав, се всі ми знаємо.
— Се правда!., та воно і лучче, що він не приходить, спокійній для нас...
Цікавість дратовала глупівців: їх кортіло "хоч би одним оком" побачити Горовенка, хоч би одно слово почути його.
— Я зроду-звіку не бачила соціалістів,— говорила поштмейстерша головисі.— Які то вони з себе? Чи такі, як і всі люде?
— Кажуть,— такі патлаті, нечоси, веречковаті, а як заговорять, так наче в бочку,— відповідала головиха.
— Цікаво б, цікаво побачити його...
— Що і казати, але де його побачити? Я двічі вже умисне ради його була в соборі, думала там його побачу; ні! не був... вони всі, кажуть, в бога не вірують і в церкву не ходять.
— До Галкіна треба поїхать.
— Була, цілий вечір просиділа; так не вийшов же з своєї хати; такий грубий, неотеса; дама приїхала, а він і не вийшов.
— Такі вони і всі... А що ж Галківна каже про його?
— Вона хвалить його...
Минув ще тиждень чи два... Горовенка ніхто не дожидавсь до себе. Почали глупівці вчащати до Галкіна, щоб подивитися на соціаліста; а соціаліст, мов на зло їм, не виходив з своєї хати. І бідній Наталці не було спокою: хто тілько стрічався з нею, кожен розпитував про Горовенка. В кінець обридло Наталці се розпитування і вона стала менше їздити в гості. Глупівці прийнялись тоді за неї точити язики.
— Бач, яка стала домосідна,— говорили про неї,— то, було, ніколи дома не сидить, не відіб'єшся від неї і вдень, і вночі, а тепер і калачем її не виманиш з дому.
— Соціаліст причарував її до себе,— відповідала Пухниха,— вони усі чарівники, зробить і її соціалісткою.
— А вже ж приверне...
— Не знаю, чи приверне він її до соціалістів, чи ні,— говорила головина невістка, ланка земського лікаря,— а чула, що вона його до себе привернула вже.
— Знайшло доброї.. Засланець, голодранець, в батьки їй годиться.
— Що ж, коли кращого нікого нема... Та й сама то вона не велика цяця! Слава тобі господи! за тридцять певно вже перехилило... Шкода вже перебирати...
— Та вона і не перебирала, бо ніким було перебирати.
— От же скажу вам, невелика користь і з такого чоловіка! По-моєму, як за Горовенка, так краще дівовати.
— Як для кого... для неї, може, і буде користь... заміжжям не то що дівкою, все-таки своя воля.
Від дочки глупівці добирались до батька і перебирали його по усім суставам.
— Глядіть лишень і сам Галкін чи не до соціалістів верне, вже не даром з ним знюхався Горовенко.
— Де там знюхався! Кажуть вони по тижню один до другого і не говорять.
— Не диво, не диво! — говорив голова.— Галкін сам... о!..
— Що: о? — питали у голови.
— А те, що, бачте, він або лає усіх, або звірем дивиться... Усі в його ледачі люде, один він світлий та божий...
— І до всього йому діло є, і все у його не так як слід... і все погано... усі злодії... один він чесний...
— Гм! чесний,— промовляв ніби нехотя голова,— чесний... а чим він живе?
— Ну, се звісно чим... пенсією.
— Велика там пенсія! Двісті карб.
— На двох стане...
— Якраз! подивіться ви, як він живе! які вина п'є, як дочка одягається... оксамити... шовки, золото... себто то все на ту злиденну пенсію! — роздратовував голова.
— Значить, хабарів налупив на службі.
— Я про се не чув,— відповідав голова,— говорять, що він служив становим, а тут трудно без хабарів. Чув, що в його грошей велика сила.
— Та вже ж коли так розкошує, так видно, що є гроші; тим-то він усіма і гордує.
— Так-от і догордовався, що дочка сидить невістою Христовою... ніхто і не бере...
— Горовенко візьме... чи ж не пара буде? — пускав крізь зуби свою нібито іронію голова.
Пересудам кінця не було. Треба-таки і те сказати, що Галкін залив глупівцям за шкуру сала і не даром вони говорили, що "Галкін без мила голить". Він не вельми-то придержував свій язик і шутками — шутками та так різав правду в очі, що глупівці вельми недолюблювали його.
— Чи ви зроду такий правдивий чоловік? — спитав його якось протопоп.
— Не скажу про те, яким я був як родився, а з тих пір, як зазнаю себе, так все однаковим, тілько що поки служив, так мусив мовчати, як і всі раби...
— То-то, бачте!., отже і вважайте на те, що ви живете поміж людьми, а не між анголами. Люде усюди люде і треба згоджуватись з їх слабостями... Не все ж те переймати, що по воді біжить,— напучував протопоп.
— А чом же не можна сказать слабому чоловікові, що він слабий, і вказати, на що він слабує?
— Коли питають — так і кажіть, а коли вас ніхто не просить лічити, так не шийтесь у лікарі.
— На світі прямим шляхом ні до чого не прийдеш,— вставляв своє слово банкір-ліберал.
— А манівцями якраз у банк прийдеш до самої каси,— різнув Галкін. Банкір замовк, але з того часу став самим злим ворогом Галкіна.
Галкін найбільш не переносив проповіді про компроміси. По його думці, велика частина людського зла і нещастя лежала в компромісах. Вигадуючи компроміси, люде дальш і дальш відходили від моральних ідеалів, без котрих, по думці Галкіна, неможлива ніяка політична свобода. "Нащо злодіям політична воля? В пітьмах, без світла краще, смілій красти". Він стояв на тім, що у сучасній громаді більша потреба чується в моральнім вихованню: "Маємо ми політичні ідеали, а моральних нема і без них навіки будемо рабами".
Не любили глупівці Галкіна, не любив і він їх і не дуже вчащав до їх в гості.
— Чого ж ви тут живете? — питали у його.
— Треба ж десь жити! Мені зо сімдесят, обридло таборовати по-циганськи, треба десь осістись... Я і сів у Глупові; бо тут жити дешево... Коли б у мене була більша пенсія, певно, що не в Глупові я б жив.
З усіх глупівців, котрі перебували за сей час у Галкіна, тілько двом поталанило так, що коли вони сиділи у Галкіна, так Горовенко не збіг у свою хату, а сидів з ними; і потім кожен раз виходив, коли вони приїздили. То були — мировий суддя Василь Лиштва і вчитель з прогімназії Лука Ганусенко. Дві причини було, котрі притягували до Ганусенка Горовенкову цікавість: раз, самий вид вчителя; а вдруге, Горовенкові здавалось, що Ганусенко закоханий у Наталку. До того ж Ганусенко видавав себе за українофіла, поета, ідеаліста. Чудний був Ганусенко з виду: маленького росту, худощавий, юркий, неначе в'юн, на голові риже рідке кучеряве волосся, маленькі голубі витришковаті очі; ніс — наче хто картоплину приліпив. Уся його постать здавалась дітською, наче недоробленою; наче у її чогось недоставало; наче розвій його тіла чогось злякався та і застив, закляк і дальше не пішов. Дивлячись на Ганусенка, не можна було повірити, що йому минуло вже тридцять літ, таким він здавався молодим, наче недолітком.
— Він у нас останній з естетиків і ідеалістів,— сміявся над ним Лиштва.
— А що ж! я не ховаюсь з сим, я гордую тим, що я естетик, ідеаліст, і кажу вам, що коли б в нас було більше естетиків і ідеалістів, то б наше українське питання — го-го! як би вгору пішло! А то що в нас є? Нічогісінько нема: науки нема...
— Зате вчених багато,— піддав Галкін, але Ганусенко не зрозумів сеї іронії і говорив:
— Поезії нема, письменство наше усе в торбочку влізе...
— Зате письменників — так хоч греблю вигатити стане,— знов не втерпів Галкін.
— Де ж ті поети? — гарячився Ганусенко.
— А от хоч би той, що твори його ви до мене приносили! Як його, забув вже. Та ви знаєте його: чим же справді не поет він? Я і досі пам'ятую його "стихи":
На греблі стукіт говіркий,
Десь стогін чути пугачів,
На стежці таємний парубок прудкий
У думах думливих про життя собаче
Захищає співочу струну.
Горовенко і Лиштва покотились з реготу, а Галкін і не всміхнувся; він говорив:
— Чим же се не поезія! Хоч куди! Та у вашого поета є ще краще: забув тілько я у його оті "стихи", що починаються так: "Розпережись, спусти очкур, Іване".
Ганусенко почервонів з досади і промовив:
(Продовження на наступній сторінці)