Ваніна. При чому тут борт? Моряк від борта [35] ні на ступінь. (Сміється, і всі сміються.) А ви, Маріє Данилівно, як дивитесь на материнство? Вам і книги в руки.
Маруся. І я, і муж, і діти, і материнство одне ціле, а ціле повинно бути вкупі, з нього не можна виділити й малої частини, бо тоді, крім страждань душі, пропадає і святість, і краса, і гармонія сім’ї.
Іван. О, моя люба Марусечко! Ще не багато терпіння, і в тебе буде рента, яка дозволить нам не розрізнятись ніколи.
Хвиля. На старість.
Іван. Що ж робити?
Ваніна. Ой, засиділась! Нерано. Прощайте, дорога Маріє Данилівно, найщасливіша між жінками! Дуже рада, що з вами познайомилась! (Цілуються.) До побачення, Іване Макаровичу! Я не виношу качки [36] і в Симферополі одпочину.
Хвиля. І я з вами.
Ваніна. Будьте здорові, бажаю вам вилічитись від язичного бронхіту.
Хвиля. Я зараз же йду за лікарем. Бере шапку. Може, хоч він дасть мені певне лікарство.
Ваніна. Розумієте? Їй-богу, він хоче йти за мною. Я його боюсь! Придержте його, будь ласка!
Маруся, сміючись. — На віщо ж ви себе лікарем об’явили? Тепер лічіть! Пацієнт, знаєте, настирливий, — не відчепитесь.
Ваніна, капризно — Іване Макаровичу!
Іван. Та він жартує! Платоне, ти ж зостанешся з нами обідати?
Хвиля. Я хворий, я не можу їсти, я йду за лікарем.
Ваніна, заливається сміхом. — До побачення! Я тікаю. Виходить і стоїть у сінях, сміючись.
Хвиля. Я не одстану.
Іван, держить його. — Залиши, що за охота... Оставайся... ти мене ображаєш і... слухай, що ти не бачив баб, чи що?
Хвиля, тихо. — Не можу, брате, овощ хороша [37] і жде, хіба не бачиш?
Іван. Що ж це ви, Людмило Павлівно: тікаєте, стоячи на місці? Певно, самі ждете?
Ваніна, сміється. — А куди ж я від нього втечу? Дожене.
Хвиля, в сінях. — Я з вами до Сімферополя! А поки-що: руль, ліво на борт — в ресторан "Росія"! Ручку! Повний ход!
Ваніна подає йому руку й, заливаючися сміхом, виходять.
Ява ХI.
Іван і Маруся.
Іван. Чорт батька зна що! Дивиться в вікно. Про себе. Тварь! [38] (Мовчить. Потім зітхає. Маруся спокійно складає речі у скриню. Іван барабанить нетерпляче по склу вікна.) Марусю!
Маруся. Що, Ваню?
Іван. А скоро буде обід готовий?
Маруся. Не раніше, як через годину.
Іван. Ху, як довго!... Мені, знаєш, щось їсти хочеться.... Я за сніданком нічого не їв... (Мовчать.) Марусечко!
Маруся. Що, голубчику?
Іван, підходить. — Давай, Марусечко, погуляємо сьогодні з тобою.
Маруся, обніма його. — Давай!
Іван. Ходім у ресторан. У "Росії", знаєш, хороший обід, і шампанського мені скортіло випити з тобою на дорогу, а дома нема.
Маруся. Бог зна, що вигадав! Сьогодні й у нас обід гарний, по твойому заказу. Я не люблю кабацьких [39] обідів, і повітря кабацьке мене завжди нудить!.. Шампанського я не п’ю, а дома є добре вино, яке ти любиш, і я вип’ю за кумпанією, потім одпочинеш. Дивиться йому у вічі. Ваню, ти нахмурився? Чого, серце?
Іван. Ні, ні, моя голубко, чого б же я хмурився?
Маруся. Я хочу зостатись ці кілька годин з тобою сам-на-сам, будь же ласкавий! Обніма його. Було б тобі зоставити Ваніну обідати в нас, і Хвиля б зостався.
Іван. Нехай їй чорт! Ти знаєш, я її ненавиджу! Фойда! [40] Терпіти не можу таких! Ходить по хаті. Нахалка! [41] Ху! Нав’язалась незнайомому мужчині...
Маруся, сміється. — Хіба тебе це ображає? Нехай собі фліртує. Що вона, замужня?
Іван. Не знаю. Я тільки перед кінцем прошлого [42] сезону познайомився.. Вона зі мною раніше не служила... (Мовчать. Іван ходить по хаті, про себе: Падлюка!)
Маруся. Ваню!
Іван, сполоханий. — Я? Ніколи в світі!
Маруся. Що з тобою?
Іван. Нічого, серце, а що?
Маруся. Ти сказав: ,,ніколи в світі!"
Іван. А-а, ха! Думки, знаєш, бродять у голові: не розрізнятися на той сезон із тобою, і вслух зірвалось рішення: "ніколи в світі".
Маруся. Хороше рішення! Може б його зараз і виповнити, Ванюша?
Іван. Зараз?! ... Ні, це дуже раптово: все треба ламать. Цей сезон три переїзди з двома дітьми, в готелю, — і дорого, й тісно. Ні! А на той сезон я устроюсь на одному місці, зарані найду хороше мешкання, й будемо вкупі жити. (Мовчать.)
Маруся. Ваню! По якій причині ви з Ваніною на "ти"?
Іван. Я? Хіба я їй говорив — ,,ти"?
Маруся. Навіть вона сказала тобі "ти" й поправилась потім на "ви".
Іван. Може, може! Звичайні театральні відносини — нібито товариські ... Це погано й справді. Я часто даю собі слово держати себе інакше,— а проклята привичка звертає на старий шлях!... Тобі це неприятно, Марусечко?
Маруся. Ні, не то... А так... Хто його знає, як і сказати! Відносини на "ти" з молодою красивою женщиною ніби свідчать про якусь близькість, і потім — прізвище таке в неї — "Ваніна".
Іван. О, ха, ха, ха! Це річ звичайна: один сезон — Ваніна, другий — Платоніна!... А ти трошки ревнива.
Маруся. Ні, мій любий! Поки я вірю, ніщо мене не тривожить, а потеряю [43] віру — ніщо мені віри не верне! Я нездатна ні на ревність, ні на компроміси! Зрада і смерть для мене одно! Хто мені зрадить, той умірає для мене на-завжди, без повороту.
Іван. Чесно... Чесно... Але жорстоко! Пуританізм вийшов у тираж. [44] Без компромісів жити не можна.
Маруся. Ніяких компромісів не розумію; прямота, чесність, чистота — мій девіз. (Мовчать.)
Іван, підходить до вікна. — Сьогодні буде качати. Глянь, Марусечко, яка краса: море бішено [45] б’є своїми могутніми хвилями об скелі, реве й завиває, — мов сердиться, що нема в нього сили розбити предковічню [46] припону, якою натура одмежила його від землі, і мусить іти на компроміс!.. Іди сюди, Марусечко! (Маруся підходить, Іван обніма її за талію і пригорта до себе.) Марусечко, мені страшно робиться, коли я в’являю собі, яка манюня кузочка [47] чоловік у порівнянні з тією силою, що он так велично розвернулася перед нашими очима й ховається в небесній блакиті... Глянь, який вал горне [48] до берега, ніби хоче розбити свою припону-скелю! Ху! Розбився сам об скелю в манюні краплі, кришталем заблищали краплі на сонці, сяючи квітками радуги... І могутно, і красно, і страшно. (Пригортає Марусю близько до себе й цілує в лоб.)
Маруся. Чого ж страшно? Гарне не страшне, милий... Що з тобою? Ти знервований, увесь тремтиш, очі горять.. ти хворий?
Іван. Ні, моя люба, — я здоровий! А нерви справді піднялися, мов перед виходом на сцену в новій одповідальній ролі ... Я розлучаюся з тобою — це компроміс, а ти не признаєш компромісів, і мене смуток обняв.
Маруся. Це не компроміс!... Це обов’язок, який на нас наклало життя і твоя професія. Ти свято виповняєш свій обов’язок до мене, до сім’ї; я виповняю свій — до тебе, до сім’ї, і цим самим не тілько не обтяжаємо одне другого, а навіть сприяємо розвоєві й нашого щастя й нашого благополуччя в будущині. Ти працюєш, а я, щира твоя помішниця, дома з дітьми пильную наше гніздо й готую тобі спокійний одпочивок. Певність, що ми чесно йдемо поруч до мети, помагає мені лекше переносити скруху, [49] яка часто окутує мене одиноку. Коли ж ізближається час твого приїзду, я оживаю! Тут знову настає весна для мене, і вкупі з тобою я забуваю всі пригоди нашого роздвоєного життя.
Іван, бере її за обидві ручки, дивиться на неї. — Світла, благородна душа в тебе, безцінна Марусечко! Для тебе житейське море не страшне, а я боюсь його.
Маруся. Чого ж, мій милий?
Іван. Там, у житейському морі, де я повинен плавати, як і в морі води, — часто хвилями страшними заливає людей! Воно кидає ними, як малими трісочками, і б’є, й розбиває об ту межу, за яку вони не сміють переходити, а переходять по немощі своїй... [50]
Маруся. Межі — річ свята, на те вони поставлені предковічною мудрістю, щоб здержувати людей від гибелі.
Іван. Ах, моя дорога! Як би ж то для чоловіка були такі міцні й видимі межі, як от скеля для моря ... А коли межі всі в людей духові, [51] їх не видко ... І присплять тебе бажання злі, якими повна наша кров, і підхоплять хвилі, а вал дев’ятий розіб’є життя об межу; як зараз він розбив об скелю воду впрах! Тільки компроміси помагають. (Весело.) Слухай, Марусечко! Невже, коли б я тобі урадив, випадково, без крихти кохання до другої.. а так, по-дурному, оставляючи завжди в своїй душі і в серці твою світлу, благородну істоту, невже ж, питаю, ти б не простила?
Маруся, зі страхом відступає. — Ти мене лякаєш: немов ти зрадив уже і ждеш прощення від мене?
Іван. Ха, ха, ха! О, ні, ні! Це так теоретична розмова.
Маруся, ласкаво. А ти б що сказав, коли б твій друг Хвиля всі шість місяців нашого розлучення займав твоє місце?
Іван. Це інша річ... Це паскудство: формальне обдумане життя однії женщини з двома — фі!
Маруся. Ха, ха, ха! І скільки я не чула розмов про це питання, всі мужчини ведуть до того, що їм усе можна, а женщині — не можна!... Ні, мій милий, чого мені не можна робити без потері чести, того й тобі не можна! Знай: я тобі не зраджу ніколи у світі — клянусь! А коли ти зрадиш, — я порву навік із тобою! (Дзінок.)
Іван. Хто б це? (Йде у прихожу). Відчиняються двері.
Ваніна, сміючись у прихожій: — "Не пускайте його, не пускайте". (Вбігає в кімнату.)
Ява XII.
Ті ж, Ваніна, а потім Хвиля.
(Продовження на наступній сторінці)