Демид. Ну от, сьогодні і строк мій закінчився!
Карпо. Ще вчора.
Демид. Скажіть мені, Карпе Макаровичу, як вам за час увесь мого тут пробування подобалася моя праця?
Карпо. Не тілько мені, але й батькові, і матері і ви й Іван здавалися дивовижними робітниками! Вірить не хотілось, що це працюють непривичні люде! Тепер ви сміливо можете вести сами мале своє хазяйство, і знанням і працею служити зразком не тільки школярам, але й їх батькам!
Демид. Ну, слава Богу, коли так! Зараз буду писати проект свій у земство про зразкове хазяйство при школі, а тимчасом почну заводитись...
Карпо. Тільки хазяйку треба добру.
Демид. Та я собі наглядів, тілько не знаю, чи піде.
Карпо. Ха, ха, ха! Не знаю, чи піде!... От тобі й парубок!
Демид. Та парубок, здається, не з послідніх, але трапляється частенько, а, може, й найбільше: що нам подобається той, кому не до вподоби ми!
Карпо. Бува! І ще гірше бува: нам треба вола, а подобається кінь, і ми купуємо коня! Тоді один у ярмі опишіться, другий же буде басувать на добрій паші... Так трапляється найбільш з панами... А як ти його спряжеш коня з волом? І Біблія нам таку супрягу забороняє. (Сміється.) Стережіться, щоб з вами так не трапилось.
Демид. А що б сказали ви, як би я вас спитав: чи до пари мені буде ваша сестра, Василина?
Карпо. О... Це вам скоріше знать... А любить вона вас?
Демид. Не знаю, бо я ще не питав.
Карпо. От тобі й маєш! Так ви попереду спитайте!
Демид. А віддадуть?
Карпо. Ех, ви — лемішка, лемішка!
Демид, Я, знаєте, чоловік бідний...
Карпо. Та хороший, розумний!
Демид. Спасибі!
Карпо. Богові дякуйте за це! А,— на мою думку, коли дівчина кохає щиро, то буде все робити так, як хоче чоловік: у сім’ї ж, аби згода — то вже й до пари!
Демид. Багато разів уже можна було признатися, побалакати, та я боявся...
Входить Терешко, Сергій і Тарас.
ЯВА III.
Ті ж, Терешко, Сергій і Тарас Гупаленки.
Терешко. А що? Еге не ждав? Доброго здоровля, з празником!
Сергій. З Покровою — само собою!
Карпо. Спасибі! Будьте й ви здорові з празником! Сідайте!
Терешко. А мати, батько, Василина, дома?
Карпо. Мати й Василина дома, а батько сьогодні раненько поїхали в город з Іваном.
Сергій. Так.
Терешко. А ти знаєш хто це?
Карпо. Ба, не знаю!
Терешко. Сергія Гупаленка не знаєш?
Карпо. Незнайомі, а фамілія відома! Перші хазяїни на всю околицю, тисячу десятин посідають, як же не знать?
Терешко. А цей козарлюга — його небіж, Тарас Гупаленко!
Тарас, увесь час самопевний тон має. — Із Петербурху. Унтер-офіцер конно-ґвардійського полка в запасі. (Подає руку Карпові.)
Карпо. Вернулись на хазяйство?
Сергій. Само собою.
Тарас. Не хотів вертатися — мені й в Петербурзі було добре, та отець і мати просили.
Терешко. А чого ми приїхали, так я тобі зараз скажу: оцей самий козарлюга (показує на Тараса) хоче сватать Василину.
Демид, схоплюється; шукає шапки. — Чи я в шапці сюди прийшов, чи без шапки?
Карпо, усміхаючись. — Не примітив.
Демид. Мабуть, у вас зосталась.
Хутко вийшов.
ЯВА IV.
Ті ж, без Демида.
Терешко, показує на шапку Демидову. — Оце ж, мабуть, його шапка! — Ха, ха! Чого це він зашамотався так, неначе перелякався?
Карпо, усміхаючись. — Не знаю.
Терешко. Щось він давно тут треться; чи не дума теж сватать Василину? Га?
Карпо. Може, то його діло!
Терешко. Чуєш, Тарасе? Не піддайся!
Тарас. А як, пробувши п’ять літ у столиці Петербурзі, — ми суперників не боїмося й за себе встоїмо!
Сергій. Само собою.
Карпо. Давно вернулися додому?
Тарас. Мені здається, більше года, а на провірку виходе — всього три неділі. Ха, ха, ха! Життя в столиці Петербурзі і прирівнять до вашого не можна!... Там усі мають, знаєте, модність і формальнісгь, а тут? Вийма й дивиться на золоті часи. Одно слово — хахландія! Ні з ким кумпанію водить...
Сергій. Само собою.
Терешко. Ну, брате, не кажи! То ти ще не придивився! У нас, у Лубнах, теж учених багато: і прокурор, і ісправник, і директор ґімназії, і архитектор, і... багато людей достойних. Якої ж тобі ще кумпанії?
Тарас. Лубни від нас недалеко... Та й Лубни ваші — не столиця. Нема, як столиця — Петербурх: опера, цирк, своя братія живе в казармі, як у розкішному палаці... Весело! Не те, що у вас, у хахландії! Ха, ха, ха!
Карпо. До Лубен, справді, недалеко, а там біля вас близенько земський начальник живе; він петербурзький.
Тарас. Ага! Та все не було случаю; а тепер прийдеться завести знакомство... Знаєте, дядюшка Сергій, Кулішові воли геть чисто пообтирали наші скирти сіна... Так треба до земського.
Сергій. Само собою.
Карпо. От і кумпанія.
Сергій. Само собою.
Тарас. Нема кращої кумпанії, як образована дама! А де її взять? Кругом подивишся — мужики, хахли, прямо смуток за серце взяв... А тут дядюшка Терешко на той смуток нагодився й каже: "так і так, учена племінниця, вісім класів скінчила"... Ну, я стрімголов сюди! Хочу себе показать і даму серця побачить! А як пробувши п’ять літ у столиці Петербурзі, не думаю, щоб гарбуза піднесли. Ха, ха, ха!
Терешко. Де ж таки!
Сергій. Само собою!
Терешко. А ти, Карпе, як думаєш? Ти ж тут усьому голова.
Карпо. Тут усьому голова — Василина.
Терешко. Та що там Василина! Глянь, який козарлюга!... Усяка дівка тільки побаче — козою за ним поскаче!
Сергій. Само собою.
Тарас. Ха, ха, ха! Хороша примовка: "ІІобаче — козою поскаче!" А що ви думаєте? Бувало; усього бувало... І скакали! Єй-єй, скакали!... Я не хвастаю — катався, як сир у маслі. В Петербурзі образовані дами кругом...
Сергій. Столиця — само собою!
Терешко. Тільки одно, що Василина тебе наукою переважить.
Тарас. Не думаю. Я й сам, дядюшка Терентій, не без науки; формальность розумію і з ученими дамами знакомства мав не раз: у каретах навіть їздив, єй-єй! Бував і в опері, в цирку... Світ бачив, і хоч кому не дам у кашу наплювать, і через те хочу сватать учену; проста дівчина мені не під стать: ніякої формальности нема, куди з нею підеш? У опері засне, в цирку перелякається. Ха, ха, ха! І кліпай очима перед людьми. (Вийма знову часи і кріпко закриває.)
Сергій. Само собою — кліпай!
Терешко. Так, виходить, і тебе вчено? Он як! У нас є унтер-офіцер Крайка — так зовсім простий; а ти, бачу, вчений!
Тарас. З Петербурху, і учебну команду пройшов! Без науки в унтер-офіцери конно-ґвардійського полка не вискочиш...
Терешко. Невже, слухай, ти знаєш: ла-мер, ла-пер?
Тарас. Як?
Терешко. Лa-мер, ла-пер!
Тарас. Щось не пригадаю... (Протягом.) Ла-пер! Ага! Як же, як же, знаю: це ресторація така! Бував, бував!
Терешко. Ні, брате, не туди попав! Це наука!
Тарас. Виходить, в учебній команді її не проходять.
Терешко. То-то що не проходять, а от мій Матюша проходе. (До Карпа.) Біда з тією наукою. Оце недавно був у городі, провідував Матюшу, французьке, брат, учить почав...
Тарас. Французьке? (Дивиться на часи.) Знаю. Мерси?
Терешко. Та ні, яке там мерси! "Ла-мер", "ла-пер", одно слово — наука! І ніяк не потрапиш сказать: неначе так, та не так! Я вже наняв Матюші навчителя, і сам довго сидів біля них. Слухав, слухав, нічого не второпав. Матюша каже: "ла-мер", "ла-пер", "ла-сер"! — Усі сміються. Учитель поправляє, і поправляє, — я ж чую, — так само: "ла-пер", "ла-мер", "ла-сер". Тю, бий вас, сила Божа! Та й Матюша ж так само говорить: "пер, мер"! Ні, кажуть, не так! Матюша аж плакав... Біда!
Карпо. Нічого, згодом налама язика.
Тарас. Налама, налама — це правда! В учебній команді зразу теж сильно важко й незрозуміло, а як язик наламаєш — пішов!
Сергій. Само собою — пішов!
Тарас. А як бувши в столиці Петербурзі...
Вбігає Василина, за нею Демид.
ЯВА V.
Ті ж, Демид і Василина.
Василина. Доброго здоровля, дядюшка! (Цілується з Терешком.)
Тарас, до Сергія. — Настояща — дама серця... підходяща!
Сергій. Само собою!
Василина, до всіх. — З празником. (У цей мент Демид говорить тихо до Карпа.)
Тарас. Унтер-офіцер конно-ґвардійського полка, Тарас Гупаленко, із Петербурха!
Василина робить кніксен і відходить до Карпа. Тиха розмова. Карпо її цілує, а потім Демида. Тим часом:
Тарас, до Сергія. — Ловка, і всі формальности зна!
Сергій. Само собою — зна!
Терешко. А що, хіба не краля?
Тарас. Не ждав таку в хахландії найти... Думав шукать у Петербурзі... Дама настояща, і формальности... і все... неначе в Петербурх попав прямо на Невський!
Терешко. А я ж казав!
Тарас. Дядяшка Терентій, ідіть зразу в атаку, на приступ! (До Сергія.) Настояща дама серця!
Сергій. Само собою — з серцем.
Карпо, до Василини й до Демида. — Ну, Слава Богу, що так сталось! Дуже, дуже рад!
Терешко. А що, Василино, скоро нас покличеш на весілля?
Тарас, до Сергія. — Ловко атакує.
Василина. Ще не знаю.
Терешко. Мабудь, без дядька не обійдеться... Треба буде поклопотать... а?
Василина. А не обійдеться!
(Продовження на наступній сторінці)