Михайло. Як можна? Я потім зберусь і приїду до вас, або ви приїдете до мене, та й побачимось...
Тетяна. Дивно якось! Не знаю, що й сказать! Може, воно й добре, а тільки щось у мене до такої моди серце не лежить. Весілля в дорозі, на поїзді! Ні людей, ні музик — це не весілля!
Макар. Пам’ятаєш, стара, як ми весілля справляли ?
Тетяна. Два тижні. Покійний тато аж заслабли.
Макар. Людей, як комашні; ґвалт, співи, музика тне; зпершу молодь, а потім старі такі танці затинали, що землі в коліно вибили на подвіррі. Згадав і наче помолодчав сам. (Цілує Тетяну.)
Тетяна, сміючись. — Отакої! Мало не сорок літ, як побрались, а він цілуватись!
Михайло. Ха, ха, ха! Так ми справимо знову ваше золоте весілля. (Позіхає.)
Тетяна. Може б одпочив, сину? Там у Явдохи гарно, a-ні мушки, — і холодок.
Михайло. Ні, мамо, вже не рано, скоро й вечір.
Входить Терешко.
ЯВА III.
Т і ж і Терешко.
Терешко. Здорові були! З неділею, сестро!
Тетяна. О, брат Терешко. (Цілуються.) Де ти взявся?
Терешко. Навмисне приїхав. Здоров, Макарю! (Цілуються.) Чув ще позавчора, що приїдуть учені племенники, взяв свого Матюшу, та й поїхав, щоб побачитись! А це ж, певно, Михайло ?
Михайло. Я, дядюшка!
Терешко. Пан, справжній пан, страшно й підступать! Поцілуємся, чи що?
Михайло. А як же? Я для вас не пан. (Цілуються.)
Терешко. І пахне паном. Їй-Богу! Вуси пахнуть наче мнятою, чи любистком.
Михайло. Ха, ха, ха!
Терешко. Гарний! А мундир — бач який!... Ну, вже і я своїх меньшеньких учу, може, і мені Бог пошле щастя діждатись такого пана! Матюша перейшов у перший клас! Бідовий! Там, брате, чита, заслухатись! Оце недавно читав у чайнім домі трезвости, та так йому плескали, що ой, ой! У нас село величезне, так трезвість театр поставила, і самі наші парубки, і чоловіки, які помолодчі, роблять представлення. Все йде за приводом нашого писаря: він перше служив у театрі, а тепер писарем, так зна це діло. Скоро все містечко буде представлять!... І нічого, розважають; оце зімою підеш — ніч довга, а там і не оглянешся: трохи послухаєш, трохи поспиш, диви — і півні заспівали!
Михайло. Це добре, дуже добре, що в селі є театр; корисна розвага!
Терешко. Одно погано, що менше стали прясти і ткать: як представлення, то вже і ткачі, і пряхи там!
Макар, сміється. — Прядуть!... Туди нашого Івана недостає...
Терешко. Вернувся? І що ж, дослужився до якого чина?
Макар. Старший писарь.
Терешко. Слава Богу й за це! Все ж не простий мужик. Писарь, брате, тепер важна птиця. От забалакався, а коні стоять нерозпряжені, і Матюша сидить на возі. Я зараз.
Іде.
Макар. Стрівай, я звелю, щоб робітники розпрягли, а Матюша нехай іде в хату!
Виходить.
Тетяна. А я вам дам пообідать.
Терешко. Спасибі, сестро! Я такий, що й сам би сказав, як би їсти хотів. Ми з Матюшею, в Балабанівці, в мого кума, добре пообідали. Коней попас і пообідав.
Виходить.
ЯВА IV.
Тетяна і Михайло.
Тетяна. Що ж би я своїй невістці подарувала? Так усе на-скоро, що й не придумаєш; та я, сину, й не знаю: що можна подарувати знатній, та ще й багатій панночці?
Михайло. Краще, мамо, нічого. Бо подарунок треба зробити не менше, як у сто карбованців, а де ви їх візьмете, коли от і мені треба дати, і тому, і другому... Нехай уже колись те зробите, як менше буде розходу.
Тетяна. Ні, сину, не можна так. Мені покійний батько Макарів, ваш дід, як я йшла під вінець, подарував самими червінцями сто карбованців. Так вони й лежать у мене; то я тобі, сину, віддам, а ти від мене подаруєш їх своїй... як її звуть?
Михайло. Наташа... Наталка!
Тетяна. Еге, еге! Наташі! Подаруєш їй, щоб вона знала, яка в тебе приязна мати; хоч і проста, а обіход, мовляв, знає.
Михайло, цілує в обидві руки. — Спасибі, мамочко! Це мені дуже приятно, і Наташа буде он яка рада.
ЯВА V.
Ті ж, Макар, Терешко і Матюша.
Терешко, тягне за руку Матюшу. — Та не соромся! Іди, йди, Матюша! Що ж, що він ґуберський учитель ? Нічого! А все-таки двоюрідний браті тобі. (Вводить.) От глянь! Бач, який мундир? Такий і в тебе буде. Будеш учитись — будеш паном! Тільки не цурайся, сукин-син, батька. Ну! Здоровкайся!
Матюша незґрабно, по дитячому, зпершу одводить, а потім приставля праву ногу до лівої. Михайло цілується з ним.
Терешко. Уштивий, поштивий, — вже й воно на щось закандзюбилось: бач, як ногу приставив... Сказано — наука! Одно мені боязько: отак учиш, учиш, сучої пари, дітей, з посліднього, а потім дивись, вийде такий супис, як Білоконенко! Ти знаєш, Макаре, Білоконя?
Макар. Сидора?
Терешко. Еге! Син його тепер, брате, у війську, ротмістер, шкадроном командує! Не абищо, а все ж таки син! Білоконь же на нього скільки потратив! Одного коня купив за 300 рублів. І що ж би ти думав? Поїхав старий до нього аж у Варшаву, так що ж? Він його, супостат, не приняв! Були гості, охвицери, так аж поки не розійшлись гості, старий сидів на кухні з денщиками. А? Ну, вже б я не подивився, що він ротмістер!
Михайло. Скотина!
Терешко. А тож! Твар нечувственна! Посоромився батька принять при всіх, а? Ти мені, вилупок, гляди! Я, брате, сердитий і палений! Я не Білоконь! Вернувся додому, і давай хлипать, що син дуже запанів. Кислиця дурна! Я б його при всіх охвицерах... Нехай би тільки одважився зневажити мене! Хто тебе родив? Я! Хто тебе вивчив? Я! Хто тебе ротмістером зробив? Я! Та за чуба, та в морду! Отак їх треба учить, щоб проти роду носа не драли! Чуєш?
Михайло. Хто соромиться простоти свого батька, чи матері, простоти свого роду, — такого не варт і чоловіком назвати!...
Терешко. Чуєш? Бач, он мундир який, ґуберський учитель, — це тобі не яканебудь свиня, а поштивий до батька, неньки! Гляди мені!
Матюша. І я буду поштивий, от побачите!
Терешко, ніжно. — Ах, ти каналія! Та я знаю, що ти гарний хлопчина; це так говориться, що, бач, які є виродки!... А як він читає? Чудово! А ну, прочитай, Матюша, напам’ять "Гуси!"
Матюша. Та я зіб’юся!
Терешко. Ну, ну, сміливо!
Вбіга Василина.
ЯВА VI.
Ті ж, і Василина, а потім Іван, Петро й Демид.
Василина, до Михайла. — Можна?
Михайло. Ідіть, ідіть!
Терешко. Перебили.
Василина. От як би ти, Михайле, почув, як наш Іван співає. (Побачила Терешка.) Здається, дядько Терешко.
Терешко. Уже й здається! Та він же, він, не який лисий чорт! Бач, як виросла за рік! Дівка хоч сьогодні заміж! (Цілується.) Діждала, сестро?...
Тетяна. Слава Богу! (Утира сльози.)
Терешко. Чого ж плакать? Танцюй, радій! Ех, ти! А це мій Матюшка, Василино. (Матюша так само ногу приставляє й цілується з Василиною.) Це твоя сестра, двоюрідна сестра. Бач, яка панянка вийшла, а все через те, що вчилась. Ну, читай же "Гуси". (Входить Іван, Демид і Петро.) Помішали знову!
ЯВА VIІ
Ті ж, Іван, Демид і Петро.
Усі. А! Дядько Терешко! (Цілуються.)
Терешко, показує на Демида. — А це ж чий? Може... (Підморгує до Василини.) Га? Ха, ха, ха!
Демид. Та ви мене знаєте, учитель, Демид.
Терешко. Паньків?
Демид. Еге!
Терешко. Знаю, знаю. Здоров будь. (Цілується.) А й бравий козарлюга! Може, неправда, Василино? (Василина соромиться й ховається за спину матері.) Отак! То й учені соромливі; а я думав, що тільки наші дівки раків печуть. Ну, ну — не буду. Що ж, Іване, добра московська каша ?
Іван. Добра, дядьку, тільки дома краща.
Терешко. А звісно! (Цілується з Петром.) Прокурор, чи хто ти будеш?
Петро. Ще не знаю, ще тільки поїду на службу.
Макар. Кандидат прав.
Терешко. Еге, еге, розумію... Я й сам, брат, кандидат на старшину, а ти, виходить, кандидат на прокурора!
Макар. Всі права має!
Михайло. Ну, заспівайте що-небудь! Я так люблю українські пісні!... І я підтягну.
Терешко. І я люблю! У нас у трезвости чудово співають по нотному! Писарь наш ловко ноту знає, ну й муштрує.
Петро. Іване, заспівай! — Чудово співає!...
Василина. Співай, Іване!
Іван. Підтягуйте, то й я буду.
Василина. Сам, сам!
Іван. Гуртом краще.
Терешко. Гуртом.
Усі співають. Іван виділяється, або заспівує, або співає соло, якщо актор має голос.
Пісня:
Ой що ж бо та й за ворон,
Що по морю крякає
й. т. д.
Михайло, стоїть проти Йвана. По скінченю пісні Михайло почина аплодувати. Терешко теж, Матюша з ним.
Терешко. Так і в нас у трезвости ляпають; і Матюші теж ляпали. Матюша! Катай "Гуси!"
Михайло. Ну, брате Йване, ти талант. Колись ти дражнив соловейка, а тепер сам як соловейко співаєш. І скажи, на милость, де в тебе голос узявся?
Іван. Який там голос?
Михайло, Талант, талант!
Іван. То так здається: хата мала — і голос великий. Талант — це видумка. Нема кращих — ти будеш гарний. Я в салдацькому театрі грав, так усе офіцерство в один голос кричало: "талант, талант!" Само собою, що я краще грав від наших москаликів — ну й талант. І так усе на світі.
Михайло. Ні, знаєш, як там ні говори, а талант зразу видко. Серед усіх чуєш... Теплота голоса... Якась... така... як би сказати?... іскра! Щиро раю тобі на сцену.
Іван. Боюся!
Макар. Здавна комедіянщик, і боїшся?
Тетяна. Вже коли Михайло каже, то він зна.
Терешко. А зна, от він послухає мого Матюшу...
(Продовження на наступній сторінці)