Макар. Та бреше він: де б він достав, як воно дороге?
Іван. От ви вже, тату, не вірите, що я курив добрі цигарки. Не забувайте, що я старший писарь!... Як наші поверталися з Китаю через Одесу, так мені привіз гостинця мій приятель.
Петро. А чом ти не поїхав у Китай? Побачив би світа!
Іван. Не захотів.
Михайло. Чого так? Грошей би привіз.
Іван. Я не люблю чужого.
Макар. Він любе спать.
Іван. Хто спить, той не грішить.
Михайло. І то правда. Заспівати б. А-а! Іване! Зацвірчи, брате, цвіркуном! Після такого обіду приятно посміятись і згадати дитячі літа.
Петро. Ні, свисни соловейком!
Іван. Забув уже всі штуки.
Михайло. Невже забув? Жаль!
Іван. Давня річ!
Петро. А як з театра виводили за те, що цвіркуном кричав, — забув?
Карпо, сміється. — Про це недавно згадували.
Іван. Ні, я цього не забув і не забуду... А от мені цікаво: чи ви з Михайлом пам’ятаєте, як вас обох виводили з церкви за вуха?
Михайло. Коли?
Тетяна. Бог зна, що вигадав!... Ніколи я не повірю, щоб Михайла, або Петра — виводили з церкви, та ще за вуха!
Іван, сміється. — От же, їй-Богу, виводили!
Тетяна. Не вірю!
Макар. Вигадки!
Іван. Він же, тату, тоді не був учителем, а дитиною. Петре, невже й ти забув?
Петро, сміється. — А виводили.
Михайло. Чорт зна що!... Може, Петра й виводили, тільки не мене.
Петро. Обох вивели! Пам’ятаєш, ми були раз на страсті, я тобі показав трубочиста, що стояв у церкві, як з кагли виліз. Ти розсміявся, вхопив себе за носа, щоб не вибухнув сміх, — та надувся, рука сприснула з носа, і ти кикнув на всю церкву, а я й собі!... Де не взявся кучерявий сторож, пам’ятаєш?
Іван. Живжа брівжа, собача карівжа, ашіна, радова, кошки, ношки, собачі торошки! (Сміється!)
Михайло. Дурацькі слова!
Петро. Ха, ха, ха! І видумають! Так цей самий, кучерявий, узяв нас одного і другого за вуха й так, як пару бичків, співаючи разом із хором "разбойника", — вивів з церкви!
Михайло. Нічого подібного... Нарешті, це зовсім лишні згадки. Охота! Мама може пригадати ще й не такі випадки, коли ми спали в колисці... Зовсім лишнє!...
Макар. А все Іван!
Тетяна. Може б ти заснув, сину?
Михайло. Ні, посиджу з вами, мені дуже приятно побесідувати зі своїми; Бог його знає, коли побачимось, а я думаю завтра їхати.
Макар. Як?
Тетяна. Що ти? Оце вигадав! Два годи не бачились, а на третій увійшов у хату, поздоровкався й назад... Ми ж на тебе ще не надивилися.
Макар. Посидь, сину, з нами!
Михайло. Я рад душею... Я б сидів біля вас, може, все життя, якби не так склались мої діла...
Карпо. Які там у тебе діла! Екзамени покінчив, і гуляй до Августа. [3]
Михайло. Другі діла. Як будете знати причину, то ви й самі скажете: їдь, сину!... Я б просив, щоб тут зостались тільки тато, мама, Карпо й Явдоха.
Явдоха. Вибачайте, мені треба навідатись до дітей.
Пішла.
Іван. А ми ходім усі в леваду, там поляжемо під великою старою вербою, поспіваєм. Я люблю цю вербу; вона давня-давня і так нахилилася до води, мов вітається з нею, а як зашумить своїм листом — наче шепче воді любовні речі.
Петро. Ого! Та ти поет!
Михайло. Через пів години приходьте сюди, та заспіваємо; я вже давно чув спів.
Василина. Гаразд.
Ідуть, до Демида: — Ви торік гарно співали.
Демид. І тепер співаю — і на скрипці граю.
Василина. А заграєте на скрипці?
Демид. Я буду в вас довго, то ще й надоїм.
Карпо. Ніколи йому буде грати.
Василина. А в неділю!
Карпо. Хіба.
Вийшли.
ЯВА II.
Михайло, Карпо, Макар і Тетяна.
Михайло. У вас, мамо, неначе сльози на очах! Чого це? Заспокойтесь. (Цілує її.)
Тетяна. І від радощів, сину, і від печалі, що хутко так від’їздиш... Тілько один Карпо з онуками, спасибі, біля нас!
Михайло. Бачите, мамо, от у Карпа є діти, онуки ваші, і ви радієте... І я хочу, щоб і в мене були діти... Треба мені женитися... А через те, я повинен зараз вас покинути, бо в мене є молода, і треба її навідати.
Тетяна. Молода є? Ти хочеш женитись? Слава Богу!
Макар. Нехай Бог благословить!
Тетяна. І пошле тобі щастя. (Цілує його.) А хто ж твоя дівчина, сину? Де вона, сину? Чия вона, якого роду?
Михайло. Дівчина гарна, інтеліґентна, скінчила Смольний Інститут [4] з шіфром.
Тетяна, втираючи сльози. — Господи! Господи!... Які є дівчата!
Макар. З шіфром? Що ж то, сину?
Михайло. Особий знак достоїнства.
Макар. Достойна, виходить! Дай Господи, дай Господи!
Михайло. Дочка полковника — Наталія Сорокотисячникова.
Макар. І придане добре.
Карпо. Це, тату, прізвище таке.
Макар. А!... Ну, знаєш, воно не даремно таке прізвище — Сорокотисячні! Мабуть, багата?...
Михайло. Я не знаю, тату.
Макар. А чом же не розпитав? Розпитай, сину!... Там хоч вона й достойна, а все, знаєш, придане не вадить! Ти ж не аби-хто — скоро Генералом будеш!
Михайло. Вона одна дочка, що є — то її.
Макар. Ага! Одна? Ну, це добре. Вже як одна, то, звісно, все їй достанеться.
Тетяна. Чорнява, сину?
Михайло. Чорнява, мамо, а очі сині: як намальована!
Тетяна. То ти ж її привезеш до нас, покажеш? А може б ми зі старим поїхали на оглядини: так годиться. Вони б нас побачили, а ми їх...
Михайло. Далеко це, мамо! Вони тепер за кордоном, на Рівієрі... Батько її лічить очі — бояться, щоб не осліп.
Тетяна. Ото, нехай Бог бороне!
Карпо. Так ти аж туди поїдеш?
Михайло. Треба їхати. Не можна інакше. Ми умовилися з Наталею Петровною там побачитись... Тепер розумієш: не поїхати — вийде: фе! Хамство! А поїхати — грошей треба! У мене є небагато: я зберіг, скільки міг... А, вернувшись, треба, мешкання гарне, повара... Хоч на перше врем’я; знаєш — рідня: наш директор — дядько, та й батько — полковник!... Потім можна буде перевести на демократичну ногу, а зразу... Та воно і для карієри... Теж... Ти все розумієш, що там тобі розказувати...
Карпо. Та я одно розумію, що тобі грошей треба.
Михайло, провів пальцем по горлу. До зарізу!
Макар. Хіба не можна, сину, тут їх підождать? На віщо терять гроші по чужих краях?
Михайло. Не приходиться; слово дав, що приїду, і вони там ждуть! Як же так? Скажуть: хвастун, мужик, бідняк і... розумієте... справді, вийде по свинськи...
Тетяна. Напиши, що грошей нема.
Михайло. Ну, мамо!.. Більше на мене теряли — поможіть у-останнє: дайте п’ятьсот рублів!
Макар і Тетяна дивляться на Карпа, Карпо тре голову й розводить руками.
Брате! Карпе! Ти достойніший із людей! Порятуй!
Карпо. Де ж я їх візьму? Мені на уборку трави, і хліба треба немало, та ще ж, певно, й Петро, й Іван, і Василина попросять... Я не знаю, що робить!
Михайло. Виручай! Послідній раз!... Тату! Мамо! (Цілує то одного, то другого.)
Макар, до Карпа. — Може, позичить у Кравченка; він дітей не вчив, то в нього гроші є.
Карпо. Та є-то, є, так треба процента великого заплатить; знаєте, який Кравченко?
Тетяна. Що ж маєш робить?...
Карпо. Ваша воля... Як ви согласні, то я поїду до Кравченка.
Макар, А що ж робить, коли треба?
Михайло, обніма Карпа. — Голубчику! Я сам почуваю, як тобі важко тягтись! У мене серце болить, що ми так тебе виснажаєм, але що ж робити? Будь я простий зовсім, не освічений чоловік, — цього б не було; а раз, брате, вліз у цю шкуру, тягнись за другими!... При тому, знаєш, директор — дядько, батько — полковник і знову — Рівієра... Це знаменитий курорт, там можна зустрітись і познайомитись навіть із міністрами і... і... одно слово: раз на Рівіері, то, виходить, чоловік багатий... і... і... не аби-хто! Розумієш ? У душі я демократ, я всі ці забобони ненавиджу, я рад був би помінятися з тобою... з кожним селянином... і жити тихо, мирно, серед нашої благодатної природи, без усяких витребеньок. Не можна. Течія несе в велике море...
Макар. Ох, несе!...
Тетяна. Чого ж воно несе ?
Макар. Так говориться...
Карпо. Попробую. Я, тату, візьму в Кравченка, якщо позичить, тисячу; бо як не стане на всі віддатки, то знову бігать...
Макар. А так! Урожай хороший, якось викрутимось.
Карпо вийшов.
Тетяна. Поможи тобі, Боже!
Михайло. Тату, мамо! Я... я... не знаю, як вам дякувати за цю поміч! Розумієте? Обіщав знатній баришні приїхати... і не поїхати — хоч кулю в лоб!
Тетяна. Захисти тебе, Царице небесна! На віщо все те добро, що ми маємо, здалося, коли через п’ятьсот карбованців прийшлось би вбить себе... Цур йому! Не говори так... А коли ж, сину, весілля ? Ти зарані дай нам звістку, щоб ми приготовились. Треба ж весілля одбуть гучно, щоб усі знали й бачили, на кому ти женився.
Михайло. У нас, мамочко, ніякого весілля не буде! Тепер не та мода, що колись була, особливо серед знатних людей, де я беру собі жінку.
Макар. Як, нема весілля?
Михайло. Нема.
Тетяна. І не вінчаються?
Михайло. Ні, вінчаються! Тільки після вінця молодий і молода зараз на поїзд, і поїхали там куди на неділю, чи й на місяць.
Макар. Он як! Усе не так, як у людей...
Тетяна. То це ми й не погуляємо на твойому весіллі? І невістки не побачимо?
(Продовження на наступній сторінці)