Василина. Пхе!... Сільський учитель!
Явдоха. А ти хто? Не пхекай краще! Ну, Гупаленка я не знаю, чула тілько, що красивий, а Демид, так і пошукати такої пари: гарний, молодий, хорошого роду й закоханий у тебе. Чого тобі ще треба?
Входить Іван у мундирі старшого писаря.
ЯВА ІІІ.
Ті ж і Іван.
Іван. Можна до вас на постой?
Явдоха. Заходьте, заходьте!
Іван. У нас такі прибори йдуть, як перед приїздом корпусного, ніде і примоститись. Василино, там мама тебе шукає.
Василина. На віщо?
Іван. А я знаю? Питали мене, чи не бачив, так я догадуюсь, що шукають.
Василина. А, Господи! Знову заставлятимуть що-небудь робити коло обіда, а я нічогісенько не тямлю.
Іван. Учись.
Василина. Сам спиш, а другим раїш робити... Писарь!
Іван. Старший писарь корпусного штаба.
Василина. Важна птиця.
Вийшла.
Іван, услід. — Саме по гнізду синиця!... І ви тут прибіраєтесь, як на смотр.
Явдоха. А як же! Гості важні будуть.
Іван. Суєта!... Чи нема сірничка?
Явдоха. Он на столі. Тілько не смітіть, Іване, складайте попіл у ту мисочку, а то ви завжди все кидаєте, куди попало.
Іван. Коли є мисочка, то можна в мисочку... Гарний диванчик. Коли це купили? Розкурює.
Явдоха. На цих днях.
Іван. А полежати на ньому можна?
Явдоха. Де ж таки! Бога бійтесь!... Нова канапка, а ви з ногами...
Іван. Не можна — не можна!... Яв вас нароблю цигарок, а потім піду в леваду, там на траві полежу. Трава тиха, як і я: мни, скілько хочеш — мовчить.
Явдоха. А вас же хто мне?
Іван. Життя!
Явдоха. Бо кажуть, ви самі винні...
Іван. А?... Винен?... Може! Знаєте, занадто вже багато судців: куди не гляну, суддю побачу! А може ж і судді винні!... Винен? Ха! А в чім моя вина? У тім, що я писарь, а не ґенерал...
Явдоха. Я кажу те, що чула.
Іван. Знаєте, Явдохо, ви розумна людина, і не пристало вам за другими, як сороці, говорити пусті слова!... Є люде, що вік працюють, життя творять, — це ваш чоловік, Карпо, мій брат, падаю ниць перед ним; є люде, що все своє життя з праці других забірають і нічого в життя людське не кладуть, — це брати мої: Михайло, Петро, — і з ними носяться, як з писаною торбою... Суєта!... Я ж попав на корабель непевний, корабель розбито й викинуто мене на берег, я обмок, замерз, сушусь і гріюсь, а всі кричать: ледащо! Підождіть! Дайте обсохнути й нагріться!
Явдоха. Я нічого не кажу. Грійтесь і сушіться. Карпо теж не сердиться на вас, а батько...
Іван. Е... Суєта!
Надворі чути голос: "Як запряжем, то скажем."
Іван робить цигарки на задньому плані.
ЯВА IV.
Ті ж, Макар і Карпо.
Макар. Добри-день, Явдохо!
Явдоха. Добри-день, тату, з неділею будьте здорові! (Цілує його в руку.)
Макар. Спасибі, дочко! А Іван у будень спить, а у свято за роботою.
Іван. За цигарками.
Явдоха. Піду ж я, ще поможу мамі обід варить. (Вийшла.)
Макар, до Карпа. — Так мені радісно, сину, на серці, що я і сказать не можу! Як ти прочитав учора мені телеґраму, що сьогодні приїдуть наші вчені, то я цілу ніч не спав, а вранці, до схід сонця, встав, ходжу по леваді та одно думаю: як то Господь благословив мої труди, поміг нам з тобою повчить дітей і піднять свій рід!... І все то, дякуючи твоїй праці, сину! Тепер учи своїх дітей, як учив братів, і Бог тебе по благословить від щедрот своїх, бо ти, сину, заслужив за свої труди й від Бога, й від людей хвали! Тепер, сину, нам лекше буде, всіх вивели й возвели в люде!... Мені Михайло торік казав, що незабаром буде статський совітник — це все-одно; що ґенерал...
Іван. Луб’яний...
Макар. Що?
Іван. Паличка оця. (Показує ту паличку, що робить цигарки.) Неначе деревляна, а як придивився, то вона з лубка.
Макар. Його паличка цікавить!... Василина або вчителькою буде, або помагатиме матері в хазяйстві; а вчена дівчина й пару собі пристойну знайде. От Гупаленки ждуть сина зо служби восени й переказували, що хочуть сватать Василину. Люде багаті... Петро — кандидат прав! Виходить, має всі права... Всі права! Не аби-що — юриста! І чини посиплються на чоловіка, і гроші покотяться в кишені; повірені добре заробляють!
Іван. Нехай ще покандидатує спершу.
Макар. Це ж не писарь? Кан-ди-дат!
Іван. На канцеляриста!
Макар. Ти б оглянувся на себе: четвертий місяць у запасі, четвертий місяць лежиш, та спиш...
Іван. Я не сплю, я думаю: яких прав я кандидат, і яку роботу мені робити.
Макар. Пора вже щось і видумать.
Іван. Це не так легко: дуже довго про себе нічого не думав. П’ять літ була готова одежа, ложка, миска, кватиря, а тепер обернувся назад, як у тумані все манячить — нічого не розберу... Заглядаю вперед, у далеку далечінь — нічого не бачу. І от лежу та думаю: що його робити! Скрізь хвилює "море житейське", а мій човен без весел і без стерна: куди й як мені пливти, і чим мені гребти, та й до якого берега причалити?
Макар. З тебе був би добрий кумедіянщик, їй Богу!
Іван. Талант бачите, чи що? Мені це кажуть усі, та я боюся свого таланту...
Макар. І все на шутках! Змалку і до сього часу кумедію якусь приставляєш! То в Америку чогось тікав; то через голову перекидався, як млинок; то на ходулях ходив; то пищав цвіркуном та свистав соловейком, учителям язика показував, а тепер лежиш і думаєш!... Хоч би соловейком свистав, однаково в нас соловейків капосні коти поїли.
Іван, сміється. — Забув на лихо, а то б я вже вас розважав.
Макар. І вся твоя біда в тих кумедіях, через них і вчився погано!
Іван. Чого ж погано? В четвертім класі, на другий рік, мав усього-на-всього тілько чотирі двойки.
Макар. Мало.
Карпо, сміється. — Чудак!
Макар. А через що ті двойки?... На канікулах би вчиться, брат же Михайло вже був в університеті, доказав би; а він. залізе в бур’ян, та й цвірчить цілий день цвіркуном. А ввечері в дерезі свистить соловейком — шукай його, щоб учився.
Карпо, сміючись. — Ми з Явдохою, бувало, слухаєм цілий вечір Івана, думаючи, що, справді, співа соловейко... Ловко свистів.
Іван. Не без користи врем’я проводив.
Макар. Ну, що соловейко, то хоч приятно; а що вже той цвіркун мені наобісів, то страх! Цвірінь та й цвірінь, а де воно цвірінька, не розбереш... А то знову по театрах лиха година носила, та ще не-аби-як, а в бороді, з вусами!... (Сміється.) Кумедіянщик, настоящий кумедіянщик! І сміх, і горе!
Іван. От прошле врем’я, а їй-Богу я в ґімназії меньче пустував від других; тілько, як той казав: великим грішникам дурно все проходить, а малим такого бешкету задають, що й на старість буде в пам’ятку. Яків Яєшня, що-дня начіпляв бороду й навіть у театральнім буфеті; для штуки знайомився з нашим надзирателем, курив з ним, частував його горілкою — і нічого! А я один той раз начепив бороду — й піймався.
Карпо. Мабуть, погано начепив, не вміючи?
Іван. Та ні, добре начепив! Тілько знаєш, скучне щось грали, я давай кричати цвіркуном... У театрі сміх — а я ще дужче. Десяцькі почали шукати цвіркуна між слухачами, один, шельма, прислухався й підійшов ззаду. Я не бачив, і тілько що зацвірчав, а він мене за рукав, почав тягнуть, я його штовхнув, він упав і промовив: держіть цвіркуна! Тут підскочило ще два, й потягли цвіркуна з театра. Я почав борикатись, хотів утекти, а один піймав мене за бороду та й одірвав. Спершу злякався, думав, справжню бороду одірвав чоловікові, а потім розібрав діло, і потягли мене на низ, а там якраз курив наш надзиратель Шпигановський. Побачив. "Піймались," каже, "господин цвіркун." А я йому язика показав...
Макар. Доцвірінькався!
Всі сміються. Входить Василина.
ЯВА V.
Ті ж і Василина.
Василина. Тату! Коні вже запряжені, і мама сердяться, що ви не їдете на вокзал за братами; кажуть, що ви опізнитесь.
Макар. Та все через цього цвіркуна. Бере шапку.
Іван. І тут я винен — отак усе!
Макар. Треба поспішать, щоб не опізниться.
Вийшов.
Карпо. Та ще рано.
Іван. І охота татові самому їхати на вокзал... Тут усього дві верстви.
Карпо. Рад, що таких дітей діждався.
Іван. Щастя, що батько тебе діждався, а то все суєта!
Василина, обніма Карпа. Братіку, мені треба купити новеньку шляпку, бо в мене стара, нема в чім піти до церкви.
Іван. Чого ж тілько шляпку? По-мойому, то треба і рукавички, і модне плаття, і мантильку, і зонтик.
Василина. Ну, а як же? Вісім літ носила в городі шляпку, а тепер що мені надіти? Невже запаску?
Іван. На голову? Де ж таки!
Василина. Крупа! [1]
Іван. Ха, ха, ха!
Карпо. Ти ж перше не ходила дома у шляпі, а тепер як нарядишся по городському, то будуть люде сміятися, пальцями тикать!
Василина. Та як же мені одягатись?
Карпо. Як усі багаті хазяйські дочки нашої околиці.
Василина. В запаску?
Іван. На голову?
Василина. Крупа!
Карпо. Одежа повинна відповідати становищу, в якім чоловік живе, а я не знаю, чим ти хочеш буть: чи хазяйською дочкою, при батькові, при матері, пильнувать господарства, чи, може, вчителькою будеш...
Василина. Я хочу вчитись, я хочу лікарем бути.
Іван. І будеш виписувати на одну бородавку кварту азотної кислоти.
Карпо. Я не знаю, як батько; а я не згоден. Я вас повчив, а тепер пора своїх дітей учить.
Василина. Хіба ти нас учив?
Карпо. Спитай батька.
(Продовження на наступній сторінці)