Михайло. Побачиш, клянусь! Таткові вже вийшла пенсія й немала... Куди він її діне, живучи при нас? Квартира казьонна, моє жалування хороше, візьму ще побільше уроків, плюс бережливість, а там поїдемо в Полтавщину, візьмемо в батька добрий плюс, і на Рівієру!
Наташа. Боже!... Невже? Миша милий, голубчик! (Цілує його.) Невже ми поїдемо на Рівієру? Ах, ах! О, незабутнє минуле! Ти знову воскресаєш перед очима, ти знову наповниш душу трівогою широкого життя: виборне товариство, катання, гуляння, інтриґи! Ах! Краса природи знову наллє в серце живущої й цілющої води й покличе до життя всі фібри молодого серця!... Я наново рождаюсь від думки однії! Миша, хороший мій, як я тебе люблю. (Цілує його.)
Михайло. О, моя мила! Я все для тебе Зроблю!
Входить Акіла.
ЯВА III.
Ті ж і Акіла.
Михайло. А, Акіла Акілович, як я рад, що ви прийшли! Поможете нам? Я чув від директора, Федора Івановича, що ви настоящий метр-д-отель!
Акіла. Можу! Ха, ха! На щот закусок можу! Порядок тож... чай... єрунда! Наталія Петровна не буде турбуватись.
Михайло. Спасибі вам, спасибі. Сідайте поки-що, покуріть: може, ґазету почитаєте?
Акіла. Не варт, єрунда!
Входить Тарабанов, одягнений у поношений жакет, у кальошах — одна глибока, друга мілка, — і в білому колпакові.
ЯВА IV.
Ті ж і Тарабанов.
Тарабанов. Здравія желаю, ваше превосходительство! Явивсь по вашому приказу.
Михайло. Це повар, Наташа.
Тарабанов Служив у барона Корфа! Акіла Акілович зна мене... рекомендуйте.
Акіла. Тверезий — зверх-повар, п’яний — єрунда.
Тарабанов. Сьогодні чист, як хрусталь!
Михайло. Побачимо; у нас є й кухарка хороша. Так ти йди, брат, на кухню й роздивись на провізію.
Тарабанов. Я з кухні ретирувався, ваше превосходительство!
Михайло. Чого так?
Тарабанов. Кухарка войну об’явила: Паша бунт піднімає і, поставивши перед плитою неприступну барикаду — помийницю й величезний віхоть, страща мене облить помиями, коли осмілюся почати приступ до плити!
Михайло. Що вона, з ума зійшла?
Тарабанов. Ревность, ваше превосходительство.
Михайло. Яка ревность?
Тарабанов. Ревнує мене до плитй!
Акіла. От єрунда!
Михайло. Акіла Акілович! Будь ласка, помиріть їх там!...
Акіла. Борис! А ти тверезий?
Тарабанов. Як рекрут на часах!
Акіла. брунду мелеш! Ходім! (Вийшов.)
Тарабанов. Главне діло, Паша в воінственном азарті, як воєвода Пальмерстон.
Виходить.
ЯВА V.
Наташа й Михайло, потім Ваня.
Наташа. А повар, знаєш, босячок; я люблю босячків, вони тепер у моді. Ну і злюка ж Паша! Що їй мішає повар?
Михайло. Очевидно, соревнованіє! Акіла їх помирить. (Входить Ваня.) А що, Ваня?
Ваня. Ґенерал питають, чи вже підшили червону підкладку під тужурку?
Наташа. Скажіть, скоро буде готова! Тільки, Ваня, голубчик, підкладка буде не червона, а зелена. Татко сліпий, йому все-одно, а ви не промовтесь!
Ваня. І мені все одно!
Наташа. Так ідіть і скажіть, що скоро буде готова; тільки не промовтесь.
Ваня. Будьте певні. (Вийшов.)
Михайло. Що ти зробила, Наташа?
Наташа. А що?
Михайло. Ну, як же таки можна, взяла й підшила тужурку ґенерал-майора зеленою підкладкою! Червону треба.
Наташа. Я знаю, милий! Тільки червону треба було купити, а в нас грошей нема: все ззів сьогоднішній вечір; так я взяла свою зелену шерстяну юбку, попорола, і Дарина підшила зелену підкладку.
Михайло. Неприятно... і навіть жаль обманювати старого.
Наташа. Ну, от! Татко не бачить, ніхто йому не скаже, і він буде задоволений. А сказати таткові, що в нас грошей нема — гірше, і він не повірить, бо лічить тебе багатим! Ну, і неприятно, знаєш, признатися...
Михайло. Та воно так... Тільки... якось... А!... Було б хоч пораятись, може б я взяв матеріял у Івана Дмитровича в борг... (Входить Даша й несе сіру тужурку з ґенеральськими погонами й зеленою підкладкою.) Ну, хоч погони ґенеральські.
Наташа. Де татко сам купив раньше.
ЯВА VI.
Ті ж і Дарина, потім ґенерал.
Наташа. Глядіть же, Дарино, не промовтесь, що підкладка зелена, а не червона.
Дарина. Та їм, дорога моя пані, все-одно: чи червоне, чи зелене! Сказано — чоловік темний.
Входить ґенерал. Ваня його веде.
Генерал. Ну, готово?
Дарина. Готово, ваше превосходительство! (Наташа цілує його в щоку, ґенерал гладить її по голові.)
Генерал. Наташенька! (Михайло цілує його у щоку, ґенерал гладить по голові.) Миша! Здоров, брат! Здоров — підґенерал! Ха, ха, ха! Ну, Дарино, давай надінем ґенеральську тужурку! (Скида халат.) І халат підіб’єм ґенеральською підкладкою. Подають тужурку й помагають надіти.
Надівши тужурку, одвернув полу, погладив рукою, потім погладив лацкани і, взявши рукою погони: Чую під рукою, що погони ґенеральські, а от підкладку. (Знову одвертає полу і гладить.) Не розберу!... Червона?
Наташа. Червона, татку!
Ґенерал. Сліпий! Не бачу! Ох, яка тяжка потеря!... От сьогодні будуть гості вінтити, а я не можу! Уміщаю, брат, за картами!... Ну, що ж, прийду, хоч посиджу, послухаю, як другі: (передражнює), дві піки... три піки... три черви... малий шлем у бубнах... Ха, ха, ха! Люблю, коли гра туго намотується на нервовий вал... Температура піднімається, нерви настроєні по високому камертону... Ху! Жарко! Брат, Федор Іванович, бере прикупку... Заліз — прикупка ні к чорту!... Судорога пройшла по виду... Переводить дух, оддувається! Ха, ха, ха! Тепер не дай Бог бути партнером Федора: всі помилки — на нього! Грім і блискавка.
Наташа. Я навіть боюся за дядю Федора: гарячиться, кричить, кашляє, аж синіє, і знову кричить! Здається, от-от буде параліч!
Ґенерал. A-а! Грім і блискавка!
Наташа. І увесь грім за три копійки. (Михайло сміється.)
Ґенерал. A-а! Ха! Три копійки! Нe в тім річ! Тут умственна еквілібристика: чоловік дума, ріша, розріша, кипить, і раптом — тарах! Не той ход — без однії!... Тарах — без двох! Нерви витягнулись, одна помилка повела за собою другу, третю, все вверх ногами ! Ну, й баталія! Тут життя... а... а...! Ха, ха, ха! Люблю! Ну, поки проб’ють барабани й закипить на зеленім полі бой смертний, — ходім, Ваня, дочитувати ,,Розвідчика".
Бере Баню за руку й ідуть.
ЯВА VII.
Михайло й Наташа, потім Акіла.
Михайло. Як жаль татка! Скілько в нього енерґії! Ще б служити, повишатись,— і на-тобі таке нещастя: сліпота!
Наташа. Це в нас у роду. Дід мій, теж ґенерал, осліп під старість... А що, Миша, коли я осліпну? Боже мій! Як страшно! (Починає плакати.) Я... я... стара... зморщена і сліпа, нікому непотрібна... Миша, ти мене покинеш, а татка вже не буде... Ох, ох! Як біля серця здавило.
Михайло. Наташа, мила моя, годі! Охота мучити себе нікому невідомою будущиною! Коли там що буде, та ще й чи буде, а ти зараз псуєш свої ясні очі! Від сліз очі теряють ясність, яскравість і красу...
Наташа, витирає очі. — Невже?
Михайло. Ну, як же можна: гості й ти заплакана! Скажуть, що ми сварились, що я тебе бив; мало чого не видумає баронеса: вона з павутини вірьовку сплете!
Наташа. Не буду, не буду! Побіжу, припудрюся.
Вибігає, з других дверей виходить Акіла.
ЯВА VIII.
Михайло й Акіла.
Михайло. Ну, що, все благополучно?
Акіла. Єрунда! Помирив! Випили по чарці й помирились. Тепер весело принялись за роботу; самовар я велів ставити; тепер ознайомлюсь із бухветною силою, з закусками, і треба сприготовити десерт!
Михайло, у двері — Дарино!
Входить Дарина й подає письмо.
Дарина. Почталіон приніс.
Михайло. Так от, Дарино, покажіть Акілі Акіловичеві бухвет, закуски, десерт... я ж уже до цього не мішаюсь: коли, що й як подати, — це ваше діло, Акіла Акілович!
Акіла. Єрунда!
Пішов, Даша за ним.
ЯВА IX.
Михайло, потім Наташа.
Михайло. Від кого ж це? (Розриває конверту, виймає лист і повертає до підпису.) Твій брат Карпо Барильченко... Подла фамілія!.. Так неприятно для слуха: "Барильченко". Зараз видно простоту рода. Дєйствітєльний статскій совітник — Барильченко. Чорти батька зна що! І перемінити не можна: куди не поверни, все чується погане якесь "барило!" (Пробігає письмо.) Недоставало! (Читає тихо.) І чого б я їхав за п’ятьсот верстов, та ще в такий... день!... Прямо наче навмисне змовились... І що його робити ?...
Входить Наташа, тихенько підходить.
Наташа. А від кого це лист?
Михайло. Та від одного знайомого.
Наташа. Дай, я прочитаю...
Михайло. Не варт...
Наташа. Дай! Може, це від женщини?
Михайло. Ну от! Коли хочеш, по правді, це від брата.
Наташа. Від артиста, від босячка? О, це дуже цікаво! Дай!
Михайло. Ні, це брат нецікавий. Вік прожив у селі.
Наташа. Ну дай же!
(Продовження на наступній сторінці)