Василина. Таточку, мамо, Карпе! Не силуйте Івана жити в селі! Нехай він робить те, що любить.
Карпо. Та, Боже поможи йому, і я рад помогти.
Тетяна. Може, і справді там його щастя?
Макар. Ну що ж, нехай іде... і Михайло щось про це казав і раяв.
Іван, цілує батька, матір, Карпа. — Спасибі, спасибі за поміч! Тепер життя мене до себе манить і усміхається так мило, як Василина усміхнулась зараз Демидові! Ви щасливі — і я щасливий у цей час! Ура!... (Цілує Василину й Демида.)
Макар. Стрівайте! Здається, хтось під’їхав.
Карпо, заглядає в вікно. — Коляска ґрафа Тюті!... Що це, чого це?...
Іван, заглядає ззаду. — А в колясці наш Петро.
Тетяна. Петро! (Біжить із хати.)
Макар, іде за нею. — Та не біжи бо так, стара, а то ще впадеш. (Вийшов.)
Василина, радісно скаче. — Петя, Петя! Слава Богу, хоч мама заспокоїться! (Вийшла.)
Іван. Аз ним поруч якась пишна краля — певно, жінка! Хто ж то ще верхи?
Карпо. Старший син ґрафа Тюті.
Іван. Угу! З кавалером замісць приданого...
Карпо. Якесь паскудство! А бідна мама, дивись, дивись: мало не звалила Петра!...
Іван, відійшов від вікна. — О, матері! Як би вас діти так любили, як ви дітей, тоді б не жаль було так упадати біля них!
Карпо. Ведуть під руки кралю.
Іван. І знову суєта! А, подла суєта! Ну, ну, побачимо, що за птиця Петрова молодиця!
Карпо. Ґраф коня пришпорив і подався з двору!
Іван. Не удостоїв.
Карпо. А ну його! Скатертю дорога!
Входить Аделаїда, одягнена гарно, модно, ефектно. Мати легенько держиться їй за рукав, заглядаючи в вічі. Слідом Петро, одягнений у судейську одежу, зверху шинеля наопашки. Василина й батько.
ЯВА ІХ.
Ті ж. Аделаїда, Петро, Тетяна, Василина й Макар.
Тетяна, упадаючи біля Аделаїди. — Невісточко моя, паняночко!... Як намальована — гарнесенька! Роздягайся, роздягайся! (Тим часом Петро цілується з братами й Демидом. Тетяна повернулася до Петра, біля Аделаїди стає Василина, хоче їй помогти скинути шляпу, та одводить її руку.) Петя! Як же ти перемінився!
Петро. Одежа друга, мамо! (До Аделаїди.) Адю! Це брати мої: Карпо й Іван, а це — Короленко.
Аделаїда, стрепенувшись, радісно й цікаво. — Писатель?
Петро. Сільський учитель.
Аделаїда, нехтуючи. — Учитель... (Робить загальний уклін і сіда.)
Іван, до Карпа. — Привітлива!
Карпо. Що то в неї в тій торбі ворушиться?
Тетяна. А я тут ждала тебе з жінкою, ждала, умлівала, мало не злягла з печалі. (Скидає раптом шинелю і кладе на скриню.) О, і в тебе аполєти, як у Михайла. (Петро обертається до Івана й Карпа. Мати заглядає йому в вічі й цілує.)
Аделаїда, до Василини. — Ви вчились у гімназії?
Василина. І скінчила.
Аделаїда. Бідна!
Василина. Чого?
Аделаїда. Скінчила ґімназію й живете на селі у простій мужицькій хаті.
Василина. Це прадідівська, у нас є гарний дім.
Аделаїда, до мішечка. — Чого тобі, Амішко? (Розпускає торбочку, звідтіля показується голова білої манюньої собачки.) Бідненька, як носика зморщила! Повітря негарне? Зараз поїдемо! (Тулить собачку до лиця.) Мішка моя хороша. (Цілує її.) Це ґраф привіз із Парижа й мені подарував. П’єр!
Петро, так кинувся, що мало не звалив матір, і підбіг до Аделаїди.
Аделаїда. Я задихаюсь, таке важке повітря.
Василина. Це пахнуть так васильки.
Аделаїда. Фі!... Мішка! Не кусай!... П'єр! Там нас ждуть!
Петро. Адечко мила, посидимо — ще ж рано.
Аделаїда. Зуби, як голки!... Як у вас багато рушників — ви, мабуть, усі тут умиваєтесь? Петро підійшов до матері.
Василина. Це для краси.
Аделаїда, притулила собаку до щоки. Ха, ха, ха! П’єр!
Петро, схоплюється й підбіга. — Що, Адечко?
Аделаїда. Їдем. Ай!
Тетяна. Що там?
Аделаїда. Противна Амішка вкусила за вухо! Запиха собачку в мішок. Сиди там, зла фуріє... П’єр! Їдем!
Тетяна. Що це ти, невісточко моя золота? Плюнула через поріг, та й з хати?
Петро. Мамочко, голубочко, вибачте, що я до вас на хвилиночку...
Тетяна. Як на хвилиночку? Що ти говориш, мій сину?
Петро. Бачите, Адя давно запрошена до ґрафа. Вона вчилася разом із його дочкою, а та сьогодні іменинниця, так нас там ждуть обідати... Я, мамо, завтра заїду.
Аделаїда. П’єр!
Петро, біжить до неї. — Та посоромся хоч рідні!
Тетяна. Петя!
Петро повертається до матері.
Аделаїда. П’єр! (Петро прибігає.) Їдем, а ні, то я сама поїду.
Тетяна. Боже, мій, Боже мій! (Хлипає.)
Макар. Стара, годі! Коли запрошено до ґрафа, то нехай іде! Може, там кращий обід!
Петро, до батька. — Не то що... А запрошено... якось... знаєте... обіщали! Коней вислали... син ґрафа сам зустрічав...
Аделаїда, йде до дверей. — П’єр!
Петро, хапав шинелю. — Я зараз!
Аделаїда, робить загальний поклін. — Прощайте! (Цілує Василину.) Мені вас жаль!
Василина. А мені Петі жаль!
Аделаїда. П’єр! Уже нерано, там ждуть. (Вийшла. Петро наскоро цілує матір, батька, біжить до дверей, вертається, хоче попрощатися з Карпом.) Чути: П’єр! Він кидається з хати, приговорюючи: "Завтра заїду, завтра заїду, завтра"... П’єр!
Карпо, Ехе-хе! Ускочив!
Тетяна. Сину мій, Петрусю, дитино моя дорога, занапастив ти свою голову! Плачучи, йде надвір.
Макар. Оце невісточка!
Іван. Чу-чу! Свинота!
Завіса.
ДІЯ IV.
Кабінет.
ЯВА І.
Михайло, читає ґазету. — От тобі і старший писарь Іван Барильченко! Первокласний артист, усі ґазети в один голос славлять. І за такий короткий час — усього два роки! Входить Наташа.
ЯВА II.
Михайло й Наташа.
Наташа. Я думала, що тут хто-небудь є, а це ти сам з собою говориш!
Михайло. Читав ґазети! І вичитав приятну новину. Я тобі, Наташа, не говорив іще: у мене є брат, так, знаєш, невдаха, недоучка, босяк по характеру... розумієш: босяк! І тепер раптом знаменитість! Первокласний артист за короткий час! Талант, і попав на свій шлях.
Наташа. Милий артист, босячок! Як би я хотіла його бачити! Де ж він?
Михайло. В Москві пожинає лаври! Щасливий: незалежність, лаври і гроші.
Наташа. Ох, як я люблю артистичне життя. Я перше хотіла бути артисткою, так татко...
Михайло. О, ти мала б поспіх — ручаюсь! Красива женщина й без таланту на сцені має більший поспіх, ніж некрасива з талантом.
Наташа. Хіба я гарна?
Михайло. Ти сьогодні гарна, як майський ранок!
Наташа. Тільки сьогодні?
Михайло. Що-дня, раз-у-раз ти гарна; а сьогодні особливо! І як тобі личить ця нова причіска, і ґепюри на рукавах, і...
Наташа. Ну... (Затуля йому рот рукою.)
Михайло, цілує руку. — Так щоб така красавиця не мала на сцені поспіху? Зарані б поручився...
Наташа. То так тобі здається, бо ти сам у хорошому настрою: іменинник, статський совітник і інспектор!
Михайло. Це ти, моя зірко, така щаслива, це через тебе посипалося стільки життєвих удач на мене.
Наташа. Чого ж я? Особі твої заслуги, твоя докладна записка... Ну, дядя мій, директор, — усе разом... Не у примір другим...
Михайло. А все ж через тебе, мій ти талісман, моя ти маскота! (Цілує її.) Знаєш, коли її надалі так буде мені усміхатись фортуна, то я скоро і в директори вискочу, а там і "дєйствітєльний статскій" не за горами! Само собою, що і статський так рано — приятно! Тільки статських тепер розвелось занадто багато! При тому статський усе-таки не ґенерал, а дєйствітєльний — Ваше Превосходительство!
Наташа. Як ваше превосходительство, так і старий!... Не хочу! От татко тепер ґенерал — ваше превосходительство, і сліпий! Краще б він зоставався все життя полковником, тільки щоб бачив...
Михайло. Нещастя!... А не осліпни твій татко так неждано, він пішов би далеко!...
Наташа. І ми б поїхали на той рік на Рівієру, а тепер уже не побачу я тебе, красо всього світа, ніколи!
Михайло. Чого?
Наташа. На наше жалування й на таткову пенсію далеко не поїдеш; хіба твоя родина поможе...
Михайло. Бережливість поможе нам зробити запаси, а на запаси можна поїхати й на Рівієру.
Наташа. Бережливість! Ха, ха, ха! Ми з татком жили на-всі і тепер з тобою живемо на всі! От і на сьогоднішній вечір уже багато взяли в борг! А пенсія ще не прийшла, і тобі з дому не присилають... Миша, чи не посварився ти зі своїми?...
Михайло. Борони Боже.
Наташа. А чого ж ти два роки збіраєшся поїхати до батька і все зволікаєш? Не розумію! Може, вони сердяться, а через те і грошей тобі не присилають... Миша! Поїдемо, милий, до твоїх, повези мене, познайом! Я певна, що зумію приворожити твоїх старих. Я буду грати, співати; у вас же є п’яніно?
Михайло. Поїдемо, поїдемо, весною поїдемо !
Наташа. Слово?
Михайло. Слово!
Наташа. Гляди ж!... Кажуть у Полтавській Губернії чудова природа; а батьки твої давні поміщики, то, певно, посідають стариннє яке урочище: замок, парк!... Ах, як я люблю старинні поміщачі усадьби!
Михайло. О, там біля Лубен і в Лубнах — дуже гарно! Сула, гори, манастирь, малоросійська Швайцарія.
Наташа. Ах,Швайцарія... Рівієра! Коли я вас побачу?
(Продовження на наступній сторінці)