Михайло. Ідея, ідея! Ангел мій! (Цілує її.) Добре придумано!... Ти ж маму вмовиш сама, вона податлива і згодиться для тебе все зробити, а от батько!... Ну, батько нічого: ориґінал поміщик, ходить у національній одежі! Чудово, чудово! (Дивиться на часи.) А знаєш, уже час, як харківський поїзд прийшов. Сьогодні їх не буде! Воно і краще — без маскараду; ну, а завтра хоч і приїдуть, байдуже, аби без гостей.
Наташа. Миша, а ти попросиш у них грошей на Рівієру?
Михайло. Попрошу, і дадуть! Батько чоловік багатий, дуже багатий, а мама — віск! Дадуть, дадуть, тільки треба приняти ніжно, ласкаво!
Наташа. Дадуть? Милі мої мужички, ах, як я люблю їх! А щодо прийому, то я їх зачарую... (Входить Дарина.) Нікого нема?
Дарина. Нікого. Тільки там на кухні знову йде колот: повар п’яний і кухарка, здається, під шефе!
Михайло. А щоб їх чорт узяв! І Паша випила?
Дарина. Щось на те похоже.
Михайло. Акіла Акілович. (Акіла на дверях.) Тарабанов п’яний!
Акіла. Треба зараз вигнати.
Михайло. Ради Бога, навідайтесь, що там!
Акіла, йде. — От єрунда! Дарино, подавайте Десерт. (Вийшов.)
Наташа. Я на хвилину, і зараз назад. (Вийшла.)
Михайло. А я підожду Акілу Акіловича. (Дарина й офіціянт несуть десерт і скоро вертаються.) Баронесі, потім директорові, предсідателеві...
Офіціянт. Десерт просто ставиться на столі, так і Акіла Акілович веліли!
Михайло. Ага, на столі ?... Гаразд, гаразд! Поставте на столі!... (Пішов.) Так краще, не буде очевидно, кого більше шанують. (Дарина, що вернулася однести десерт, — на дверях.)
Дарина. Там якісь мужики питають вас.
Михайло, про себе. — Це батько й мати... До Дарини: Нехай ідуть. (Дарина зникає.) Якісь мужики!... Навіть для Дарини батько й мати мужики! I все подла одежа робить.
Входить Тетяна й Макар, одягнені празниково: Макар у новій, з чорного, тонкого сукна чумачці без пояса; Тетяна в червоних чоботах, розкішній плахті, зав’язана по очіпку чорною хусткою й тонкою наміткою; зверху темна керсетка з рукавами.
ЯВА XIII.
Ті ж, Макар і Тетяна, потім Наташа.
Тетяна. Сину мій! (Кидається Михайлові на шию й цілує його). Дитино моя дорога! Що ж це ти нас відцурався?
Михайло. Мамочко! (Цілує її). Ніколи... Служба... Збірався... їй! І не міг... Тату! (Цілується.) Як же вас Бог милує?
Макар. Помалу, сину! (Мати держиться за Михайла й заглядає йому в вічі.) На превелику силу тебе знайшли. Заїхав у ґімназію, заплатив сторожеві карбованця за те, що провів.
Тетяна. А де ж жінка... Наташа.
Михайло. Вона зараз... у мене гості.
Тетяна. Ти ж іменинник. (Цілує його.) Пошли тобі, Боже, щастя!
Михайло. І іменинник, і статський совітник, і інспектор!
Макар, із трівогою. Он як!... Нехай тебе... Господь благословить! (Цілує.) Бач, стара, де йому приїздить до нас, коли треба служить. Не дурно ж стільки заслуг має. (Утирає сльози. Входить один із гостей на дверях.)
Гість. Михаїл Макарович, ви вступающий ?
Михайло. Я Ісходящий! (Гість зникає, входить Наташа.) Наташа! От мама, тато!..
Наташа. Мамочко! (Цілує її.)
Тетяна. Яка ж гарненька, як янголятко! Зірко моя! Дай же, я тебе ще поцілую. (Цілує її.)
Макар. Як королівна! (Цілує її.)
Наташа, набік. — Фу, як житним хлібом запахло!
Михайло. Наташа, поведи маму до себе! Шанже ля роб! [11]
Наташа. Ходім до мене, мамочко.
Тетяна. Ходім. Ходім, моя королівно! (Пішли.)
Макар. Там, сину, я зоставив дівці жарене порося, гиндичку, пів пуда масла. Тепер у тебе гості, якраз пригодиться.
Михайло. Гаразд! Сідайте, тату! (Входить Акіла.) Ну що?
Акіла. Єрунда! Пропала вся вечеря!
Михайло. Як?
Акіла. Повар п’яний, Паша п’яна... Ну, драка, і все полетіло в помийницю, а що було на плиті — в вогонь!
Михайло. Скандал!!
Акіла. Єрунда! Я достану в ресторані. Давайте грошей!
Михайло. Грошей! (Шукає.) Треба до Наташі!... Тату, дайте, будь ласка, поки Наташа, двацять п’ять рублів.
Акіла. Єрунда! Найменше сорок!
Михайло. Невже?
Акіла. Двацять п’ять персон, по два блюда, — в кращім ресторані.
Макар, достає й дає гроші. — Та там же, сину, велике порося, сите... гиндичка годована, — може б обійшлися?
Акіла. Порося й гиндичка:— єрунда, хіба так, на підмогу, як холодна закуска. Ну, я йду! (Виходить.) От, єрунда!
Макар. Клопоти, сину, великі в тебе клопоти, — нелегко ті чини достаються!
Bбігaє Паша, а слідом всовується Тарабанов.
ЯВА XIV.
Т і ж, Паша й Тарабанов.
Паша. Розчитайте мене!
Тарабанов, показує на Пашу.
Вот в воінственнім азарті
Воєвода Пальмерстон,
Поражає Русь на карті
Указательним перстом!
Михайло, гнівно, задавленим голосом. Убірайся! Босяк! Що ти наробив з провізією? Все пропало... Пріч, п’яниця!
Тарабанов. Горький, ваше превосходительство! Одначе простіть, я не виноват. (Пада на коліна.) Як лист перед травою! (Показує на Пашу.) Неприятель вискочив на позицію і все повалив у помиї.
Паша. Брешеш, босяк, ти повалив!
Тарабанов, встає. — Кухарка, руки по швам: з тобою говорить повар барона Корфа!
Михайло. Пішли вон обоє! Я вас, тварі, в участок.
Тарабанов. Ваше превосходительство, перемініть гнів на милость! Я все поправлю: витягну провізію з помий, вимию уксусом, і на плиту. Я не раз так робив. Усі повари так роблять, а господа їдять і хвалять.
Макар. Ідіть, люде добрі, коли честю просять.
Тарабанов. Мужичок, не твоє діло!
Михайло. Убірайся, говорю!
Тарабанов. Ваше превосходительство, дозвольте остаться одному й доказать свій талант. А Пашу я в потилицю!
Паша. Ах ти, босяк морожений! Ти мене будеш гнать У потилицю? (Засукує рукава.)
Тарабанов, робить прийом на руку. — Ударю в штики! З нами Бог. (Грає на губах наступ, не переміняючи пози. Входить — Акіла, хапає обох за коміри й виводить, Тарабанов не перестає грати і в той мент, коли його веде Акіла.)
ЯВА XV.
Михайло, Макар, потім один із гостей і Акіла.
Михайло. Ху ти, Господи! (Сідає у крісло й обмахується ґазетою.)
Макар. Спочинь, сину, спочинь! Цур йому, яка морока! Ох, нелегко ті чини достаються!
Входить один із гостей.
Гість. Михайле Макаровичу, ідіть сюди.
Михайло. Простіть, я не маю часу.
Входить Акіла.
Гість. З директором, Федором Івановичем, удар!
Михайло, зіскакує. — Що? Боже мій! (Біжить у залу.)
Акіла. От, єрунда! (Теж пішов у залу.)
Макар. Хто ж це осмілився його вдарить ? От тобі і благородна кумпанія.
Входить Наташа й Тетяна, одягнена в чорне плаття, в чепчику. Макар не пізнає жінки, почтиво піднімається і кланяється.
— Це, мабуть, ваша мама? Доброго здоровля, свахо! Привів Бог поріднитись.
Тетяна. Та що ти, старий, — це я! Це так невісточка мене нарядила, щоб вивести до своїх знатних гостей! Тілько я не можу ходити... Як спутана, і під груди підпирає! Ой, не можу дихать! (Хоче сісти.) І сісти не можна!
Наташа. То з непривички, мамо; воно пройде, обійдеться; а за те як вам гарно! Прямо — баронеса! Жаль, що ви не захотіли припудритись!
Макар. Чи ти не здуріла стара? Як ти могла дозволить такий глум зробить над собою ?
Тетяна. Коли ж Наташа так просила, так просила, що я не змогла одмовити й мусіла одягатись... Ой, яка тісна супоня, не можу дихать! Ой, дочко, розпережи мене, бо я задавлюсь.
Макар. І ти, дурочко стара, дозволила зробить зі себе малпу? Іди зараз переодягнися! Не вгодні ми такими, як є, — не треба! Прощайте, Бог з вами! Ще чого доброго, вимажете нас сажею й будете показувати для сміху своїм гостям.
Наташа. Моя мати так одягалась, і ніхто не сміявся.
Макар. Коневі сідло, волові ярмо! Переодягайся мені зараз, та й гайда додому!
Тетяна. Та Бог з тобою, старий! Мені вже нічого; я можу витерпіть, який там час.
Входить Михайло.
ЯВА XVI.
Ті ж і Михайло.
Макар. Подивись, полюбуйся, як твою матір жінка перевела на чорта, на відьму з Лисої Гори...
Тетяна. Старий! Та мене вже не давить!
Макар. Так мене давить сором — я не можу тебе бачить, так наче тебе опльовано!
Михайло. Дурощі говорите! Який тут сором ? Хто оплював ? Переодягли у благородну одежу, і більше нічого! Пожалійте вже хоч ви мене: я так утомився сьогодні, що не можу говорити, не можу думати. Ти знаєш, яке нещастя, Наташа? З Федором Івановичем удар! Зараз побігли за лікарем.
Наташа, біжить у залу. — Ах, ах! — Михайло за нею.
ЯВА XVII.
Макар і Тетяна.
Тетяна. Ой, старий, умліваю, під грудьми давить, ребра тріщать, — не можу дихать!...
Макар. От безглузда! Що ж тепер робить? (Роздивляється.) Не видко, де починається супоня; хоч би ніж. (Шукає в кишені.) Нема!
Тетяна. Ой, рятуй, задавить супоня! Клич ту молодицю, що мене супонила... Боже мій, забула, як її звуть.
Макар. Хоч сядь...
Тетяна. Не можу пригнутись, печінку випира, Дарино, Дарино! Слава Богу, нагадала. (Входить Дарина.) Ой, розпусти супоню, бо я лусну!
Макар. Скоріше! На милость Божу, зглянься! Що ти зробила зі старою жінкою? Гріх так знущатись!
Дарина. Так велено! Ходімо, я зараз розпустю. (Тетяна хоче йти й путається у шлейфі.) Одкиньте ногою, ногою одкиньте! Отак! (Показує.)
(Продовження на наступній сторінці)