— Українці в новій Польщі згодом отримають такі права, яких вони ніколи не здобудуть у кріпосницькій Московії.
— У це важко повірити: Україна добре пам’ятає польське панування. Але припустимо, що буде так, як ви обіцяєте. Тоді українська нація залишиться навіки роздертою поміж ворогуючими державами, і згодом з неї утворяться дві народності, що ворогуватимуть поміж собою. Я гадаю, що краще всім залишатися на одному боці.
— Яку ж користь матимете з об’єднання під царським скіпетром?
— Об’єднаний народ має ту перевагу над роздрібненим, що помножується його потенціал. Об’єднання дасть можливість українцям консолідуватися з москвинами у спільній боротьбі проти царизму, взаємозбагачуватися досвідом боротьби і в цілісності постійно відчувати свою вагу, координувати свої фізичні й моральні потужності… Я бажаю успіху вашій боротьбі. Проте гадаю, що перемогу здобудете лише тоді, коли ви, поляки, визнаєте за сусідом те право, за яке боретеся самі. Дякую вам, пане генерале, за виявлену мені честь розмовляти з вами.
Любимський уклонився і попрямував до Манежу, де засідав Конвент.
Буассі Д’Англя чекав на Любимського у своєму кабінеті.
— Ну ось, настала пора, мосьє… мосьє де Ваттель, — професор пригладив руками волосся, схилив набік голову, придивляючись до Павла, наче вивчав, чи готовий він йти в Україну емісаром від революційної Франції. Вираз Павлового обличчя, видно, заспокоїв його, він підійшов до дверей, що провадили до сусідньої кімнати, відхилив їх. — Мосьє П’єр, заходьте.
До кабінету увійшов кучерявий брюнет років за тридцять. Він спочатку обдивився Любимського, потім підійшов до нього, кивнув головою.
— Петро Васильович Капніст, із Полтавщини, — промовив українською, і Любимський здригнувся від несподіванки: він багато років не чув рідної мови, і прозвучала вона для нього, немов забута й раптом згадана колискова пісня; терпкий клубок підкотився до горла, Павло опанував себе і відказав французькою:
— Дуже приємно, мосьє.
Буассі Д’Англя усміхнувся, торкнувся ліктя Любимського.
— Перед цією людиною конспіруватися не треба. Він під виглядом мандрівника приїхав минулого року до Франції просити в революційного уряду грошей на випадок повстання в Україні.
— А хіба там?..
— У селі Турбаях, може, чули, — заговорив Петро Капніст, — три роки тому спалахнув серйозний бунт. Я поміщик зі сусіднього села Турбайці… Яке становище там сьогодні, не відаю. У всякому разі, ми поїдемо туди. В Обухівці біля Полтави наїздами живе мій брат, поет Василь Капніст, автор славнозвісної у Росії "Оди на рабство", що ходить у списках по руках. Не чули про такого? Ми поїдемо до нього, познайомитеся…
"Ми поїдемо… — спалахнуло полум’ям у мозку Любимського. — До України!" Та він згадав своє нове прізвище й безнадійно махнув рукою.
— У мене ж пашпорт до Петербурга…
Буассі Д’Англя з цікавістю дослухався до незнайомої мови, репліку Любимського зрозумів, підняв руку.
— Я тому і звів вас, щоб ви їхали разом. Ваша дорога пролягатиме через Відень. Мосьє Капніст знає, що робити. Головне, щоб ви у Відні зустрілися з французьким емігрантом, зрадником революції Арманом Рішельє. Він вхожий до московського посла Андрія Розумовського, а той може видати вам потрібні документи. Що ж, у дорогу, колеги!
Арман Рішельє вивів білого шахового коня на допомогу слонам, що атакували чорного короля. Спитав украдливо:
— А як ви тепер оцінюєте ситуацію, пане Андреасе?
— Незавидна, незавидна… — відказав Андрій Розумовський, не підводячи голови з–над шахової дошки. — Мат за два ходи. Але ваш мат, мосьє! — Він поставив туру позаду невинного, здавалось, пішака, що підкрався до білого короля, і повторив голосно: — Мат!
Розумовський любив вигравати. В молодості він зневажав спокій, шукав пригод і часто програвав. Та роки, а мав він їх уже понад чотири десятки, і ще становище повноважного московського посла у Відні втихомирили його буйну вдачу. Колишній коловодник і франт, що зводив з розуму петербурзьких красунь і саму царицину невістку Наталю Олексіївну, юний дипломат, що спокусив неаполітанську королеву Кароліну й після любовного скандалу був переведений до Стокгольма, нефортунний військовий аташе у Швеції, котрого за пиятику вигнав з країни король Густав III, нарешті вгамувався, одружившись недавно з австрійською графинею Єлизаветою Тун — першою красунею Священної Римської імперії.
З того часу він не любив програвати навіть у шахи. Отримавши від Катерини II Володимирську стрічку, а від імператора Франца II золоту табакерку вартістю у шість тисяч дукатів як нагороду за дипломатичну звинність у справах Третього розподілу Польщі, Андрій Кирилович боявся навіть згадувати про ті часи, коли його за любовні інтрижки гнали по черзі то з Петербурга, то з Неаполя, то із Швеції. Статечність і стриманість стали не лише зовнішніми прикметами міжнародного діяча, вони увійшли у психологію Розумовського: колишнього бешкетника й гульвісу дратували тепер бали, раути і навіть невинні вечірки в покоях його молодої дружини, на які вона запрошувала своїх друзів і закордонних гостей, пригощаючи їх залишками з гучних офіційних бенкетів.
Однак ті так звані "вечері з чотирьох курячих ніжок" у посольському домі були дуже популярні серед віденської знаті, а особливо серед чужинців — членів посольських місій та емігрантів, усяк бо хотів зблизитися з впливовим московським дипломатом, а ще побути в товаристві чарівної графині Розумовської. Бували тут і музики, митці та композитори. Вечері розпочиналися втаємничено, буцімто в секреті від Андрія Кириловича: хтось із гостей ставав на варту біля вхідних дверей і доповідав про прихід графа. Тоді заставлені столи швидко застеляли скатертинами, до кімнати пана Андреаса висилали посланця, що повинен був з ним пити вино, програвати йому в шахи і щось веселе розповідати. Коли до господаря повертався добрий настрій, він дозволяв знімати зі столів покривала, заходив до гостей, знайомився й іноді сам веселився з ними аж до ранку.
Сьогодні напросився розвеселяти графа Арман Рішельє45. Атакуючи противника, він бачив підступного чорного пішака, та вдавав, що не помічає його: Арманові потрібен добрий настрій господаря. Серед гостей графині присутній був багатий емігрант з Парижа маркіз Жюль де Ваттель, що хоче допомогти Рішельє здійснити його задум.
Нащадок знаменитого кардинала, запеклий рояліст, Арман Рішельє — колишній поручик драгунського полку, що стояв під Седаном, облишив службу, переконавшись у бездарності свого короля, який у жовтні 1789 році на вимогу Установчих зборів погодився переїхати з Версаля до Парижа. Він покинув маєток і виїхав до Австрії. Звідти перейшов до Суворова під Ізмаїл і відважно бився за наймогутнішу в Європі монархію, потім повернувся знову до Відня зі зухвалою ідеєю в голові. Московію наводнювали французькі емігранти, що проциндрювали своє золото в Петербурзі й Москві, Арман же бачив у них реальну контрсилу, що може вдарити по революції. Треба лише зібрати їх докупи. Він задумав за допомогою Розумовського поселити емігрантів у Новоросійському краї між Азовським морем і річкою Бердою, стати губернатором емігрантської колонії і створити французький ударний полк, який в авангарді московського війська вирушить на Париж, коли цариця розправиться нарешті з Польщею й вишле, як обіцяла, свої сили проти збунтованої французької черні. Гарячий прихильник династії Бурбонів шукав серед емігрантів, які пропливали через Відень, однодумців, проте даремно. Маєтні втікачі й думати не хотіли про подібне заслання, вони воліли товктися у Петербурзі біля двору, жирувати й розчинятися у чужорідному морі. А днями російський мандрівник Петро Капніст, з яким Арман познайомився ще у Франції, привіз до нього маркіза Жуля де Ваттеля, що хоче підтримати цей задум. Пан Андреас повинен видати йому проїзні документи до Новоросії.
У сусідній кімнаті притишено звучала музика, то фрау Єлизавета грала на клавікорді.
— Мат! — покотився густий сміх Андрія Кириловича, він підвівся з–за шахового столика — зараз відхилить двері до покою, де тихо сидять гості й, певно, не зводять очей з його дружини–красуні, й скаже своє: "Та вже Бог з вами!"
Арман Рішелье завбачливо заступив йому дорогу.
— Пане Андреасе, там сьогодні двоє із Франції, вони згодні мені допомогти.
— Та добре, добре, але спочатку я повинен їх побачити.
Обидва зайшли до зали, музика стихла, тендітна у прозорій білій туніці фрау Єлизавета, зробивши кокетливого кніксена, уклонилася графові, Розумовський поцілував її в щоку й попрямував до гостей.
— Барон Людвіг ван Бетховен, — підвівся червонолиций юнак із великою патлатою головою. — Клавесиніст… Проскочив через лінію фронту, коли французькі війська підступили до Бонну. Прошу вашого покровительства.
— Спочатку послухаю вас… — Розумовський підійшов до молодого чоловіка в довгому кунтуші з відкидними рукавами. — А–а, вітаю родаків! Ви давно з Польщі?
— Давно, — холодно відказав шляхтич. — Служба наша така. Дозвольте відрекомендуватися: неіснуючої Речі Посполитої надзвичайний і повноважний посол в Англії Міхал Огінський.
— Боже мій! Композитор Огінський? Чекайте, але ж до нас дійшла була чутка, що ви втопилися ще минулого року, перепливаючи Ла–Манш. Що за безглузді плітки?
(Продовження на наступній сторінці)