— Той самий. Великий муж, гарячого запалу, неабияких військових здібностей, а розуміння революційних засобів у нього не вище, ніж у першого–ліпшого шляхтича. Приїхав просити в Конвенту грошової допомоги для повстання у Польщі. Дванадцять мільйонів ліврів просить. Це дуже велика сума, але Конвент відпустив би, якби…
— Якби що? — приквапив зацікавлений Павло, коли Шарль примовк.
— Костюшко готується до шляхетського повстання, так і сказав — за шляхетську рівність. Конвент не дасть ні гроша на таку революцію. Його запросили на страту нашого короля: може, зрозуміє, за кого і проти кого треба починати боротьбу.
Втім, серед гурту людей, що стояли на подвір’ї тюрми Тампль, прошелестіло: "Ведуть!". Усі повернули голови в бік темної нори, що пробила товщу мурів до тюремного черева; скреготнули ґратчасті ворота, стражники вивели під руки кволу людину в білому, у в’язня підгиналися ноги, і стуманіле його обличчя не виражало нічого, крім тупого тваринного страху. Людина в білому навіть не опиралася, коли її підштовхували до помосту гільйотини, коли зв’язували й клали вниз обличчям; хтось там щось говорив — певно, зачитували вирок, — потім почувся короткий пронизливий скрип, глухий стук, і голова страченого покотилася у жолоб.
Це відбулося надто просто у своїй жорстокості: січневого дня 1793 року був уперше стятий на європейському континенті король, Франція стала республікою, і Любимський подумав, що такі злочинці повинні виходити на плаху в порфірі, у тих регаліях, в яких вони коїли злочини, а не в одязі звичайного в’язня, до якого мимоволі виникає співчуття.
Народ бажав бачити королівську кров на снігу, він ревів перед мурами тюрми; свідків королівської смерті вивели таємним ходом на тиху вулицю кварталу Маре.
Костюшко, заклавши за спину руки, звернув у безлюдний провулок. Любимський дивився йому вслід, Шарль діткнувся рукою до Павлового плеча.
— Коли рушаєте в дорогу, Полю?
Аж тепер, цієї миті, Павло чітко усвідомив, що після багатьох років він таки повертається на рідну землю, що це вже не мрія і не сон, а реальність, і збагнув, що за довгий час мусив змінитися і його край, і люди, і — напевно — Уляна, бо ж змінився й він сам; і в одному моменті засумнівався Любимський: чи добре чинить, чи зможе вже бути потрібний там, чи насправді потрібні йому люди, які — там; він якийсь час відсутньо дивився на Шарля й відчув, як у кишені сурдуту тяжить шматок заліза, той шматок, яким він продовбав стіну тюрми. Сказав після мовчанки:
— Днями рушаю. І я вже не Поль і не Любимський, а французький аристократ, що втік з революційного Парижа, Жюль де Ваттель.
— З надією їдете?
— З надією, що живитиме нас, можливо, ще цілі сторіччя. Не вірю у близьку москвинську революцію. Вона ще й не зачалася у лоні імперії. Спочатку мусить визріти своя революційна думка. Спершу був Руссо, аж потім Бастилія. Але я повинен бути там як свідок Французької революції. Можливо, буду комусь потрібен.
— Прощавайте!
Вони обнялися, Павло повернувся й пішов услід за Костюшком. Квапився, щоб наздогнати його: може, це сама доля звела їх на подвір’ї тюрми Тампль — представників двох народів, які там, на батьківщині, повинні стати пліч–о–пліч у спільній боротьбі.
Лапатий сніг витрушувався зі свинцевих хмар, густа пороша повільно опускалася над містом білим туманом. За густою молочною поволокою можна було почуватися відокремлений од світу, навіть якщо поруч ходили люди і з–над Сени долинали гомін та бадьорі співи. Костюшко брів вулицею, мов самотній подорожній на безлюдді, брів тяжко, наче той обов’язок, який узяв на себе, зматеріалізувався і тиснув до землі непосильним тягарем.
Немає більше Польщі, її роздерли хижаки з примежних країн, її розпродали рідні сини так ганебно, що й за тисячу років далеких нащадків пектиме сором. Як низько впала національна мораль, коли ті, що називали себе вождями нації, зважилися покликати на допомогу чужоземне військо і йти з ним проти своїх, аби лише не втратити посад і маєтків… Гільйотини; гільйотини на них! Для Браницького, Щенсного–Потоцького, для Ржевуського — за Торговицьку конфедерацію, що запросила царське військо воювати проти конституційної Польщі. Але скільки б то шляхтичів залишилося у краї, коли б до гільйотини підвели всіх, хто продався за гроші й маєтки… З ким тоді воювати? Послухати поради Конвенту, взяти гроші й підняти посполите хлопське рушення? Залити кров’ю весь край і збудити до життя нового Костку Наперського, і дати можливість новій Коліївщині підвести голову? Чи не стане така війна ще страшнішою загибеллю для Речі Посполитої?
Річ Посполита. Res Publica… Нині у Франції стято голову королеві і встановлено республіку, якої злякався весь монархічний світ. А Польща називала себе так споконвіку. І нікого ця назва не тривожила, бо за нею стояла монархія. Коли ж конституцією проголошено Польщу спадковим королівством і в цьому проголошенні почувся подих революційності, спадкова монархиня Катерина II вислала військо на Варшаву, щоб рятувати "республіку" Браницьких, Потоцьких, Ржевуських. Не назва лякає тиранів, а її зміст.
Якою має стати Польща, коли боротьба увінчається перемогою? Такою, як нині Франція — з темним натовпом і гільйотиною?
Крізь густий туман чутно було позаду кроки — хтось наздоганяв його, непрошений, чужий і не потрібний йому цієї миті. Костюшко зупинився, оглянувся, до нього підійшов високий чоловік зі сивими скронями.
— Я прошу пробачення, пане генерале, — заговорив незнайомий польською, — за те, що заважаю вам побути на самотині. Але мені не хотілося пропустити єдиної, можливо, нагоди порозмовляти з керівником майбутнього польського повстання.
— Ви хто такий? — спитав Костюшко насторожено і з нехіттю.
— Я український емігрант, завтра–післязавтра повертаюся на батьківщину — від Конвенту.
— А–а, пардон… — нехіть на обличчі Костюшка змінилася зацікавленістю. — Ви отримали від Конвенту гроші?
— Конвент субсидує реальне діло, а не ідеї. Він може субсидувати вас, і тому я хотів…
— Конвент субсидує тільки посполите хлопське рушення, — перебив Костюшко невдоволеним тоном. — А хто вас уповноважив вести перетрактації зі мною — комітет, еміграційний центр? — запитав по хвилі й пішов уперед із закладеними за спину руками.
Біля мосту над Сеною крізь порошу проступила фігура Генріха IV. Перед пам’ятником стояв гурт людей, вони тупцювали на снігу, тримаючи в руках листівки, і, похитуючись у такт бадьорій мелодії, розучували слова "Марсельєзи".
— А цих хіба хтось уповноважував руйнувати Бастилію? — Любимський показав рукою на гурт французів. — Я говорю від свого імені, мене цікавить ваше ставлення до українців. Проблема польсько–українського єднання у боротьбі може постати кожної хвилини. Конвент, що покладає надії на українське повстання, посилає мене туди емісаром. Я хотів би дізнатися, чи ваша програма передбачає можливість такого єднання?
— У польській повстанській армії будуть сформовані українські бригади. Вони вже колись, за моєї молодості, були у складі дивізії, якою я командував. Одягалися у козацькі строї, мали своїх начальників, їх нагороджували орденами.
— А за що воюватимуть у вас українці?
Костюшко сповільнив ходу, якийсь час мовчав, обдумуючи відповідь.
— За відновлення у колишніх кордонах Речі Посполитої, в якій українці будуть зрівняні у правах з поляками.
— З тими поляками, що залишаться в рабстві? — з притиском спитав Любимський.
— Хлопи отримають широкі пільги, з цього приводу вже готується універсал, — ледь роздратовано відказав Костюшко.
— Пане Костюшко, — зупинився Любимський, — якщо маєте час… Дякую. Отже, я хочу вас запитати… Ви, очевидно, визнаєте за народами, як і за окремими людьми, право рівності. Карлик і гігант — з однаковою гідністю люди. Маленьке королівство й велика монархія мають однакове право на існування. Тим більше право рівності не може викликати жодного сумніву, коли йдеться про людей чи про нації, що однакові за величиною. Що ви думаєте про суверенність українців?
— Суверенними можуть бути ті народи, що мають своє політичне начало, — знизав плечима Костюшко.
— Ви ототожнюєте народ з державою. Але ж і без політичного начала існують люди, що складають націю, і вони теж прагнуть волі.
— Ви мусите розуміти, що існують закономірності чи випадки, які ставлять один народ у залежність від іншого…
— Як поставлена нині Польща в залежність від Московії.
— Не зовсім так. Московія порушила спокій суверенної нації, і ми починаємо війну на свій захист. А війна підлеглих народів — це бунт, що юридично заслуговує на покарання.
— Війну Хмельницького ви теж вважаєте бунтом?
— Так. Великим бунтом. Врешті, і Хмельниччина довела, що українці не можуть бути суверенними, бо, вийшовши з–під польської залежності, потрапили в залежність московську.
— Хмельницький увійшов у рівноправний союз із Московією. Інша річ, що ту рівноправність порушили московські царі, як сьогодні і вашу… Та не будемо заходити в історичні нетрі. Я вислухав вас і тепер хочу спитати: який сенс українцям підтримувати майбутнє польське повстання? Адже козацькі бригади напевно будуть створені і в московському війську, яке воюватиме проти вас.
(Продовження на наступній сторінці)