— Маєте рацію, мій молодий колего, — погодився Державін. — Радищев хотів завчасу звільнити мужика — темного й лінивого. Що він зробив би тепер з тією волею? Пропив би її або ж пішов би вбивати…
— Без сумніву. Я ж бачив у Франції темну силу, що визволилася завчасно. Жах революції вигнав з Парижа найосвіченіших людей. Культурна людина не має куди там подітися… Знаєте, швейцарський філософ Шарль Бонне, з яким мені пощастило зустрітися, сказав, коли ми гуляли над берегом Женевського озера: "Друже мій, думаюча людина повинна сподіватися, що колись проясниться весь морок на шляхах філософських. Можливо, нинішній світ зникне, мов зачарований замок, і людство вступить в іншу сферу життя й блаженства. Ми не можемо бачити того віддаленого берега, ми є тільки загравою, що постає перед сходом сонця".
— Як мудро сказано!.. Що ж, мені ваша пропозиція подобається. Я згоден бути автором вашого журналу. Гадаю, що її величність поблагословить, а тоді, звісно, перепаде вам щось із її щедрот.
Слуга доповів про прихід ще одного візитера.
— Проси, — кивнув слузі Державін і сам підвівся, щоб зустріти гостя. Двері до вітальні рвучко відчинилися. — А–а! — вигукнув Гаврило Романович. — Вітаю сажотруса муз! Ой Василю Васильовичу, негоже так нападати на давнього друга. Я вже збирався було послати тобі листа, а ти з’явився сам… Це, Миколо Михайловичу, той Капніст, що недавно в "Ежемесячных сочинениях" напав на мою оду "Зображення Феліци", назвавши себе каменярем муз. Дивись, голубе, — покивав на Капніста пальцем, — щоб ти не став тим парнаським сажотрусом, що хоче чистити вірші інших, а сам своїми замащується.
— Мені зараз не до жартів, — віддихувався Капніст. — Дві або три години тому я бачив, як Радищева, закутого в кайдани, виводили з губернського управління. Я вже бігав до Безбородька, та не застав його…
— Заспокойся. Хвалити Господа, що з губернського управління: звідти повезуть його до Сибіру, а не на плаху. — Державін узяв Капніста за плече й посадив у фотель.
— Гавриле Романовичу, ви тут сидите і п’єте вино, а великого письменника…
— Так що, мені накажеш сісти за нього до фельд’єгерської кибитки?
— Ти міністр юстиції, впливова особа… Це ж довічне заслання. Розумієте: Росія ніколи вже не почує його слова!
— Сам винен, — розвів руками Державін. — Сам… До чого додумався: трон завалити! Ти собі уяви, що всі почнуть так писати — хто залишиться в літературі? Не геройство то — хлоп’яцтво…
Капніст витер хустинкою піт з чола й прошепотів, звертаючись до Карамзіна:
— І ви так думаєте?
Карамзін, відвівши очі вбік, мовчав…
— І ви так думаєте? — повторив з притиском Капніст.
— І я так думаю.
Залягла мовчанка. Була вона затяжна й прикра. Згодом, надаючи голосові вмисної фривольності, заговорив Карамзін:
— Я розкажу вам, панове, один літературний жарт.
Державін і Капніст не зреагували, і Карамзін продовжував:
— Якось у селі Отель, що біля Парижа, у будинку Буало веселилися Расін, Лафонтен, Мольєр і сам господар. За вином пожурилися вони, що немає на світі щастя, що краще не родитися зовсім або чим скоріше померти. Буало запропонував друзям утопитися в Сені. Всі схопилися, готові попрощатися з життям, тільки Мольєр не зрушився з місця. Його запитали, чому він злякався. "Друзі, — відказав Мольєр, — ваш намір гідний похвали, але тепер ніч і ніхто не побачить героїчного кінця поетів. Дочекаємося Феба, і тоді весь Париж стане свідком смерті його славних дітей. Доп’ємо наше вино!"
Насмішкуваті губи Капніста стиснулися, він зміряв поглядом Карамзіна, і знітився поет, побачивши в очах гостя той самий жорсткий полиск, яким колись так вразив його Радищев.
— Чекайте на Феба, панове! А коли він зійде, вашим онукам стане соромно за вас… Проповідників нової віри завжди не визнавали сучасники — називали їх юродивими. Але ж вони, вони творили історію. Сміливці, а не боягузи були провісниками вранішньої зорі. Ми з вами всі троє боягузи. Різниця між нами тільки та, що я маю мужність поважати речника поступу. Ви ж зі страху перед своєю вутлістю боїтеся навіть визнати його велич… Спасибі вам за науку, тепер я знаю, що мені робити. А ви допивайте своє вино.
Капніст розкланявся і вийшов із вітальні.
Розділ десятий
Над Дунаєм кисли важкі тумани, сніг випадав щодня і змішувався із грузьким болотом у квашеницю. Цієї гнилої зими солдати й козаки, облягаючи Ізмаїльську фортецю, що бовваніла на турецькому боці, сповита мрякою, немов примара смерті, мерли вдесятикрат густіше, ніж торік під Очаковом.
Потьомкін не мав ні з чим, ні з ким іти на приступ. Ні достатньої кількості гармат, ні пороху, ні ядер, ані людей. Мільйони карбованців, за які можна було поповнити арсенал армії, давно витрачено на діаманти, закуплені в камердинера Мохова, на аметисти й топази, що їх доставляв князеві титулярний радник Муромцев, на атласи для графині Браницької, куплені в мадам Бобрі, на дичину, замовлену у пташника Максимова, на монумент цариці, виконаний у бронзі скульптором Шубіним, та на інші розкоші.
Воювати можна було хіба самим лише завзяттям, але його бракувало і Потьомкінові, і військові, а тому про взяття Ізмаїла, останньої турецької фортеці, князь боявся навіть думати. Підписати б сякий–такий мир, а там — хоч у монастир, хоч до самого чорта: усе вже йому остобісіло.
Генерал Гудович майже щодня через гінця, а то й особисто, приїжджаючи з–під Ізмаїла до Дубосар, просив Потьомкіна повернути до війська Суворова.
Князь що не день, то болючіше відчував хисткість ґрунту під своїми ногами. Він не міг збагнути, звідки йде та непевність його становища: чи то віє нею з листів Катерини, чи мучить його усвідомлення свого полководницького безсилля, а може, родиться вона з переситу владою й багатством; у всякому разі, він уже відчув дотик тієї непевності, і страшною вона була ще й тому, що прийшла до нього саме тоді, коли на позір немає в імперії сильнішої людини над князя Таврійського. До всіх титулів, яких не спишеш і на воловій шкурі, приточився титул трибунчужного паші за взяття Очакова і звання гетьмана катеринославських козаків, а до того всього цариця прислала йому ще й ордена Святого Георгія першого ступеня і шпагу, прикрашені діамантами. Проте чуття, яке мають тільки слуги, що добре знають свого хазяїна, безнастанно, кожної миті підказувало йому: служба, які б фантастичні вигоди вона не приносила, є тільки службою, і слуга ніколи не може бути владикою, бо його доля залежить від примх господаря.
Тому боявся Суворова, що здобув собі незалежність власним талантом, а над ним, над талантом, господарі не владні. Маючи його, можна ігнорувати титули й посади; людина ж, позбавлена цього дару й уражена жадобою слави, мусить утримувати себе всіма силами на видноті й уникати конкурентів. Ні, не можна Суворова пускати під Ізмаїл, краще програти війну.
Листи від цариці, начебто й далі благоприхильні, рясніють ласкавими слівцями й обіцянками, та якийсь холодок усе–таки прослизає з–поміж рядків; Потьомкін мимоволі згадує Першу московсько–турецьку війну, під час якої він завдав несподівано жорстокого удару Гришці Орлову: чи не хоче тепер чужа кривда помститися на ньому?
Невже хтось увійшов до апартаментів цариці, не питаючи в Потьомкіна згоди? Дотепер ненаситній і постарілій цариці коханців підсовував він: через її альков пройшли Зорич і Завадовський, Корсаков і Єрмолов, усіх уже й не пригадає, але все то були його ставленики, яких він тримав на своєму ретязі доти, доки новоспечений фаворит не набивав собі недозволеної ціни. Невже там хтось з’явився поза його волею, бо чому ж листи цариці запахли сухою офіціозністю?
Сумніви підтвердилися несподівано скоро: перед Різдвом Потьомкін отримав анонімного листа, в якому було написано три слова: "Приїжджайте вирвати зуба".
Несподіваний удар звалив з ніг князя на кілька днів. Потьомкін запив і не допускав до себе навіть Браницької.
— Проноза… Хлюст! — скреготав він зубами. — Знаю, знаю його, цукеркового Платошу Зубова, запобігливого синка обер–прокурора Сенату… Але як він втерся до цариці?
Коли прохмелився, наказав лаштувати екіпажа, щоб їхати до Петербурга "вирвати зуба", та впору спам’ятався: адже матінка спитає передовсім, чи взятий Ізмаїл і чому він не взятий — на яку вже там ласку тоді сподіватися?
Заведений у безвихідь, Потьомкін послав під Ізмаїл Суворова. Хай дістається йому слава. Чекав нетерпляче на вісті з театру війни. Гаряче молився, щоб швидше упав Ізмаїл, бо кожного дня непомітно, але безупинно вислизала влада з його рук, немов вимащений лоєм канат, бо з царициного алькова з пухових перин добираються до його, потьомкінського, горла м’якенькі, мов мацаки кальмара, ручки двадцятирічного пронози, і хтозна, чи за місяць–два зможе Таврійський князь взагалі повернутися до Петербурга… Він знає матінку, він звідав сам, чим платить вона за вгамовану пристрасть — владою платить!
(Продовження на наступній сторінці)