Вісті з–під Ізмаїла прийшли до Дубосарів надто швидко. Нечуваний донині воєнний успіх Суворова приголомшив Потьомкіна: Ізмаїл впав за один день! Фортецю, про яку турецький паша говорив: "Скоріше Дунай зупиниться у своїй течії і небо впаде на землю, ніж здасться Ізмаїл", здобуто від досвітку до смеркання, і за цей час встигло полягти близько двадцяти п’яти тисяч турків. Що це — чудо? Хто ж він, Суворов, — характерник, при появі якого подесятерилися сили здеморалізованих солдатів і збайдужілих козаків? Чому не має цього дару всемогутній князь Таврійський?
Потьомкін чекав на падіння Ізмаїла, а дочекався ще однієї поразки. Зрозумів, що програв останню битву, і ненависть до Суворова люто пройняла його; якщо він навіть знову привласнить собі заслуги Суворова, то однаково після такого приголомшливого падіння Ізмаїла ніхто в усій імперії не повірить, що то потьомкінські заслуги, і кожен чекатиме на царицину неласку до всесильного фаворита.
До підземного палацу в Дубосарах під’їхали запряжені трійком сани. З–під бараниці виплигнув худий, рухливий генерал, він підійшов до вартового, що відкрив було рота для "здравія желаю", й притулив пальця до уст — мовляв, не потривожмо струдженого князя. Швидко збіг сходами вниз, поковзнувся на воскованому паркеті у приймальній залі, послав повітряного поцілунка пишногрудій графині Браницькій, що у єдвабній сукні з декольте стояла поруч із князем, і зупинився, схиливши голову перед Потьомкіним.
Князь у гетьманській шапці з перами і в козацькому кольористому жупані чекав на рапорт Суворова.
— Узяли, якось–таки взяли Ізмаїл, спасибі Казанській Богоматері, — заговорив скоромовкою Суворов. — Що накажете далі чинити, ваша світлосте?
Губи Потьомкіна силкувалися до ввічливої усмішки, він рвучко рушив з місця з розпростертими для обіймів руками, але Суворов завбачливо стримав його, зніяковіло показуючи на свою незавидну статуру, яка може, чого доброго, й захрустіти в обіймах Поліфема.
— Чим нагородити вас, графе, за таку блискучу перемогу? — все ще не опускав рук Потьомкін.
— Чалмою Селіма III, ваша світлість, адмірала ж Ушакова, що допомагав мені з лиману, — почесним званням капудана–баші43… Полковника Головатого за те, що його козаки першими вдерлися до фортеці, — оцією ось гетьманською шапкою, що у вас на голові. І наразі досить. — Суворов дивився у люте око Григорія Олександровича, витримав його погляд і додав зовсім серйозно: — А втім, я не купець і не приїхав з вами торгуватися. Я — солдат.
…Ранньої весни, коли протряхли дороги, Суворов покинув театр війни і поїхав до Петербурга. Московські й турецькі дипломати готувалися до мирних переговорів у Ясах; Олександр Васильович не знаходив для своїх рук більше діла й поклав собі відпочити у власному будиночку на Виборзькій стороні.
Разом з надвечір’ям в’їхав суворовський ридван на Невську першпективу. З Неви потягло запахом стопленої криги. Був цей запах знайомий і рідний, він війнув на обкуреного димом воїна чимось далеким і елегійним — домашнім затишком, де не чутно грому, пострілів і крику, чимось забутим і розтраченим на воєнних дорогах; утомлений повсякденними походами та битвами, генерал прагнув тепер спокою та самотності.
За Сенатською площею спалахнули вогні, замерехтіли різнобарвні феєрверки, і подумав Олександр Васильович, що ретельні офіцери з його штабу таки сповістили двір про приїзд героя Римника, Фокшанів та Ізмаїла, тож перед відпочинком доведеться витримати нудний церемоніал вітань, вислухати промови придворних ораторів і самому виголосити подяку престолові за довір’я і честь.
Від Адміралтейства на Невську першпективу гігантською підковою виступила тріумфальна арка, якоїсь миті Суворов подумав, що краще було б звернути вбік і непомітно вислизнути через міст на Василівський острів, однак не зробив цього: дрібка почестей за ратні труди йому таки належиться. Знав генерал, що до півночі все те набридне і він непомітно зникне з палаців, проте відчув, що йому таки хочеться ступити до тронної зали, зі своєю незмінною іронічною посмішкою прийняти поклони двірської знаті, що верховодить у державі, а ніколи не нюхала пороху, тричі поклонитися образові Казанської Богоматері, а один раз цариці — й потішитися, як вона, роздратована його дошкульною насмішливістю, насилу стримує гнів.
Ридван під’їжджав до тріумфальної арки, і здивувався Суворов, бо чомусь тут не було ні парадної варти, ані сенаторів, що мали б привітати графа Суворова–Римникського; у глибині двірцевого кварталу, десь біля Таврійського палацу, грала музика, горіли вогні й звивалися зміями в темне небо різнобарвні феєрверки.
Суворов наказав спинити коней, вихилився з ридвана й запитав першого стрічного, показуючи рукою на вогні:
— Милий чоловіче, чи не знаєш ти, бува, що то за содом?
Перехожий зневажливо глянув на худенького вельможу, загорнутого в чорну бурку, й мовив зверхньо, ніби й він не був останнім пішаком у цій святковій веремії:
— Мали б знати, ваше благородіє, що за парад сьогодні: сам князь Потьомкін в’їхав до Таврійського палацу. Петербург нині вшановує доблесного переможця над турками.
— Повертай на Василівський міст, — сказав Суворов до машталіра надтріснутим голосом і, закутавшись у бурку, всунувся глибше в сидіння, наче хотів стати ще непомітнішим.
"Вшановують переможця… А я хто? Годі, годі, генерале, все це закономірно. Так було завжди і так має бути… Beatitudo non est virtutis praemium, sed ipsa virtus44. І все–таки, все–таки… О, та ти, виявляється, теж марнославний, Олександре Васильовичу! Захотів фельдмаршальського жезла? Захотів ілюмінацій на свою честь, тостів, коштовностей і, певно, ще й медалі з власним портретом? Ай–яй! Таж ти міг усе це мати. Хто заважав тобі полизати хоча б краєчок тарілки на царському столі? Полизав би раз і мав би. Але ж гординя твоя сягнула далі, і ти на догоду їй проміняв м’якого фотеля на тверду кульбаку. І маєш те, що хотів мати. Чого ж тобі ще не вистачає? А–а, показної слави! Видно, вона таки велика звабниця, коли ти нині так боляче відчув її існування поза собою… Тьфу, яка гидота! А все–таки, а все–таки…
Невже я марнославний теж? Так… Так! Я ж не безплотний дух і знаю, що дорога моя відміряна, і тому хотів би своєю заслуженою славою втішитися досхочу хоч раз за життя. Що в цьому грішного, батечки? Я знаю: щедрі лаври ляжуть на мою могилу, але ж я не побачу їх — чому я мав би не хотіти втішитися своїм тріумфом?
Свій тріумф у дворі? Серед блюдолизів? Так, і серед них! Хочу побачити їх — ницих, заздрісних, приголомшених моєю славою… Який ти наївний, генерале! Хіба вони дозволять так себе принижувати? Ти забагато хочеш — хвали від людей і водночас почестей від владик. Ні, ці нагороди разом отримати неможливо".
Ридван котився Василівським островом, Суворов висунув з бурки голову й глянув на той бік Неви. Між мерехтливими вогнями метушилися люди, долинали постріли й розпачливі крики.
— Почався бенкет, — прошепотів Суворов. — А ти заспокойся, генерале. Адже живеш у Римі, тож будь у злагоді з римськими звичаями.
Біля Таврійського палацу розставлено столи, на столах невибаглива закуска й кухлі з медовим квасом, обіч — рундуки з чоботами й ходаками, що нині будуть роздані народові задарма. Князь Потьомкін хоче розділити радість свого тріумфу з простолюдинами.
Петербурзька чернь, дізнавшись про нечуваний бенкет, на якому можливо буде наїстися, напитися, ще й отримати подарунки, зі самого післяобіддя юрмилася на Царициній луці й у Літньому саду: до столів поліція ще не допускала, бенкет почнеться, коли до Таврійського палацу завітає сама цариця.
Її величність не квапилася. Народ клекотів, а перед вечором уже сміливішав і нахабнішав. До юрби послали кріпаків–ріжечників у червоних каптанах, щоб ті розважали голодних грою на ріжках; подекуди збиралися гурти, і там уже розпивали своє, хміль додавав відваги, поліція пріла, стримуючи натиск, а цариця усе ще не з’являлася.
Терпець увірвався, коли смеркло. Стало безпечніше, можна було вже й кликнути до наступу на столи: у сутінках заводіїв не розпізнають; ніздрі лоскотав запах смаженої баранини, високі череп’яні кухлі з князівським напоєм нестримно вабили, у рундуках пишалися юхтові чоботи і ходаки з телячої сировиці, що будуть роздані задурно, а цариця й досі не приїхала, і хтось крикнув з натовпу:
— Давай жратву!
Зрушилася юрба, поліцаїв підім’яли під ноги, столи затріщали, голодний натовп гриз, хапав, шарпав усе, що потрапляло під руки, валилися рундуки, чоловіки дубасили кулаками один одного, верещали діти, лементували жінки; від Адміралтейства біг піднятий по тривозі новий загін поліції, у рух пішли піки, шпіцрутени, нагайки, розпачливий зойк ударився об стіни Зимового палацу, пролунали постріли, натовп у паніці почав розбігатися, затоптуючи в болото слабкіших; майдан миттю спорожнів — залишились на ньому лише ті, хто до безміру наївся потьомкінських пригощень, їх квапно тягли за ноги у завулки, скидали вбитих і потоптаних у рови; феєрверки зміями звивалися над Невою, а коли запала глупа ніч, з Двірцевої набережної при світлі факелів потяглися до Таврійського палацу червоні карети в гербах — то їхала сама матінка привітати звитяжця Другої московсько–турецької війни.
(Продовження на наступній сторінці)