Франти в чорних оксамитових каптанах і лосиних панталонах, красуні зі зачісками, схожими на кошики, гвардійці в трикутних капелюхах, придворна знать з напудреними буклями — сотні гостей князя Таврійського поштиво розступилися, утворивши для її величності прохід через всю незмірно довгу залу до трону. Цариця йшла в супроводі статс–дам і юного пухкогубого фаворита Зубова; назустріч вийшов Потьомкін, високий і суворий, одягнутий у шарлатового кунтуша, слуги несли за ним важкого, обліпленого діамантами капелюха і фельдмаршальського жезла, увінчаного лавром; князь ішов гордо, пронизуючи злим оком гостей, та вже не млів перед ним жоден погляд, князь навіть зауважував в очах дворян глузливі блискітки, рука ще сіпалася, щоб мимохідь зірвати з грудей того чи іншого зухвальця ордена або хреста, та зробити цього Потьомкін нині вже не важився, бо назустріч йшла Катерина в супроводі ненависного Зубова, що не з його, князевої, волі вліз до царициного алькова, і про це знали всі тут присутні, а тому до нового фаворита були звернені запобігливі, поштиві й улесливі погляди.
Потьомкін ще не міг погодитися з тим, що його карта бита, він сподівався нинішньою помпезністю покорити зрадливу коханку, але з кожним кроком та надія згасала, і вбивав її не погляд Катерини, що повільно наближалася до нього, а зловтішний вигляд тисяч гостей, що вже не боялися князя. Він зрозумів, що цей бенкет буде в його житті останнім.
На хорах пролунала італійська кантата, і здригнувся Потьомкін, бо почулись йому в ній реквіємні ноти, і слова кантати стосувалися тільки його:
Що в багатстві й почестях,
Що в величності моїй?
Хто надоумив Сарті виконувати саме нині цей твір, ніби він заздалегідь підготувався до панахиди по своєму годувальникові? А хор ридав:
Коли жах діймає душу
Перед самотою…
Це йому співають лебедину пісню, зрозумів Потьомкін; він вклякнув перед царицею, припав до її руки, і вперше побачили ті, що протягом двох десятків років боялися ненависного Циклопа, сльозу на його обличчі.
Лакей підніс Катерині й Потьомкіну повні келихи вина, князь підвівся і чекав на останнє слово повелительки, він ще мав крихту надії, що й цього разу цариця здивує заздрісників несподіваною ласкою до старого друга, але її погляд був холодний, і вона сказала, підіймаючи келиха:
— П’ю за вас, вірний слуго імперії, звитяжцю й лицарю, і благословляю вас на дальші ратні подвиги. Думаю, що тільки ви, Григорію Олександровичу, можете довести до переможного кінця велику битву над Дунаєм. Бажаю вам щасливої дороги!
Вона надпила вина, віддала келиха лакеєві й, не оглядаючись, подалася у кінець зали, де стояв приготований для неї трон.
Натовп придворних ринув услід за нею й Зубовим, Потьомкін залишився сам. Він тримав у руках непочатого келиха, приглядався до рубінового напою, що переливався у світлі свічок кольорами найдорожчих коштовностей, і прошепотів:
— Чи є на світі людина, щоб була щасливіша за мене? Немає… У мене було все, чого бажав, мої бажання сповнялися ніби за допомогою чарів… Хотів чинів — мав чини, любив карти — програвав незліченні суми, бенкети давав величні, маєтків моїх не об’їдеш, ніхто не має стільки коштовностей, скільки маю їх я. Усі мої пристрасті сповнялися, наче в казці… — Він дивився на келиха, стискав його великою долонею; скло тріснуло, вино потекло по рукаві шарлатового кунтуша.
Та на це вже ніхто не звернув уваги.
Бенкет закінчився перед досвітком, Григорій Олександрович у чорній опанчі, накинутій на плечі, провів царицю до карети. Поцілував її в руку, вона підбадьорливо усміхнулася до нього, і він тепер уперше помітив, що в неї гнилі зуби; глянув на обличчя Зубова і зловтішно зрадів, що цей хлюст за владу і гроші мусить цілувати гнилозубого рота порфіроносної коханки. Карета рушила й зникла в темних провулках.
Потьомкін вдивлявся у сиву суміш темряви зі світлом, що залягла над містом, і йому згадався інший світанок, коли він, вахмістр кінної гвардії Преображенського полку, стояв на чолі свого плутонгу біля паперті церкви Різдва Богородиці і, сповнений зухвалих бажань, чекав на появу молодої цариці. Промайнуло, мов дим. Нема. Скінчилося. Глянув на сіре небо: далека передсвітанкова заграва вибілювала рідкі хмаринки, і враз він побачив видіння і злякався, що починає марити: між двома хмаринками на небі вимальовувалася голова апостола Петра, того самого, якого зрів на картині
Алімпія Голика: святий, глузливо посміхаючись, дивився в далину — на весняну землю, на мирних звірів, на тихі води — на той рай, якого йому, сильному світу цього, побачити не судилося.
— Ваше сіятельство… Ваше сіятельство! — чиєсь благальне скигління розбудило князя зі задуми, він глянув перед собою, на землі лежала пластом якась людина й тяглася руками до його ніг.
Потьомкін бридливо відкинув ногою плазуна.
Але той підвівся, вимащений у болото, й простягнув руки до вельможі:
— Ваше…
Князь сахнувся, він упізнав товстуна з обвислими жирними щоками — це був його колишній блазень Сенька Трещокін.
— Звідки ти тут узявся, огидо!
— Помилуйте, князю! Поверніть мене до себе… Я не хочу більше дворянства, блазневі краще живеться, ніж записаному до тих книг…
— Але що сталося, чого ти тут?
— Якби ви мені були тоді сказали: "Сенько, ти ще не знаєш, що дворянином не так легко бути. Там треба вміти триматися на людях, там треба бути готовим і до небезпек, а біля мене, дурний ти Сенько, ніхто нічого тобі не зробить: лай царя, хвали царя — блазневі все прощається, і їсти йому дають скільки захоче…" Чому ви мені цього не повіли, ваше сіятельство?
— Та чи скажеш ти, нарешті, дурню, яка нечиста сила тебе сюди принесла?
— Бомага, бомага прийшла зі Сенату, мене позбавили дворянства…
— За віщо?
— Супостати погубили. Прийшли вночі, відшмагали й розписку примусили написати, що мене бито. Зганьбив я, зганьбив дворянське звання… каюся. Вони, нехристи, ту мою розписку до Сенату послали, а оце недавно зі Сенату бомага прийшла, а в ній сказано, що я з дворянства виписаний, бо не може бути дворянином той, який признався, що його кріпаки відшмагали…
— Відшмагали, кажеш? — зареготав князь і подумав: "І мене теж, Сенько, виписано з книг, скінчилося наше…" — Відшмагали його, цяцю!
— Пожалійте бідолаху, князю, — далі благав Трещокін. — Ви ж мене блазнем сотворили, навчили діла, до якого я годжуся. Прийміть знову до себе, будьте милосердні, я ж їсти хочу!
— Всі хочуть їсти, Сенько. Але ти не знаєш одного закону: блазень може стати в нас дворянином, але дворянин, якого виписали з книг, хіба лише серед гівновозів пристанівок собі найде. Котися туди. І не побивайся; не ти один такий на світі.
Потьомкін сплюнув на Трещокіна і зайшов до палацу.
Із Галаца виїхала карета. Потьомкін у товаристві графині Браницької і старого доктора Массо, що тепер ні на хвилину не спускав ока з неврівноваженого пацієнта, рушив до Яс на мирні переговори.
У відкритому степу Потьомкін звелів зупинити карету. Він раптом зжовк, весь трясся у лихоманці, Браницька наказала машталірові повертати назад, просила князя сісти до карети, та він, не оглядаючись, пішов уперед сухими солончаками, машталір побіг за ним і зупинився на смерть переляканий: князь розпростер руки і, скрикнувши: "Тяжко мені!", упав обличчям на потріскану солону землю.
Розділ одинадцятий
Народ жадав крові. Не простої — королівської. Паризький квартал Маре стугонів під тисячами ніг, клекотів, ревів: народ хотів на власні очі бачити, як проллється на сніг кров вінценосця.
Озброєні гвардійці, стримуючи натовп, оточили подвійним ланцюгом монастир рицарів–тамплієрів, перетворений революційним урядом на тюрму. На подвір’я тюрми Тампль було дозволено увійти лише членам Конвенту й представникам чужих країн.
Посеред двору стояла нехитра, а все–таки своєю конструкцією продумана машина у вигляді рами з підвішеним угорі плоским лезом. Підніжжя рами дощане, з глибоким жолобом, куди повинна скотитися голова і стекти кров страченого.
— Хто винахідник цієї шибениці? — тихо спитав у Шарля Павло Любимський, не відводячи погляду від жолоба. — Яка педантичність…
— Жан Гільйотен, лікар.
— Лікар? Дивно… — Любимський глянув на Шарля, схопив поглядом ще кілька облич, він був уражений виразом безпощадності цих людей.
— Так, лікар, — відказав Шарль з притиском. — Цей винахід вилікує Францію. Якщо його запозичать інші народи, то поздоровшає світ.
— Можливо… А все–таки дивно, що лікар.
— Стаєте м’якотілими, козацькі нащадки, — Шарль скоса глянув на Павла. — А з м’якотілих легко робити фарш. Погляньте он на того чоловіка в коричневому сурдуті й високих ботфортах: він теж, як і ви, кривиться, дивлячись на винахід Гільйотена, і йому й на думку не спадає, щоб позичити цю машину в нас, повезти на свою батьківщину і приволокти до неї найбільшого злочинця його нації — короля.
— Хто він?
— Начальник Польського еміграційного центру генерал Костюшко.
— Це той, що прославився у війні американських штатів проти англійців? Що він тут робить?
(Продовження на наступній сторінці)