Любимський кивнув головою. Котляревський заметушився. Відчинив дверцята буфета, але звідти війнуло пусткою; сплеснув руками — мовляв, бідний я, немов церковна миша; сказав, червоніючи:
— Я за хвилинку…
— Сиди, не клопочися, — зупинив його Василь Васильович. — Ми ситі. Добрими ділами ситі. Мій брат Петро Кап–ніст, колишній власник п’ятисот душ, повернувся оце з Франції і, овіяний революційним вітром, наважився відпустити своїх кріпаків на волю.
— То правда? — Котляревський захоплено дивився на Петра Васильовича. — Невже… Це ж ви перший!
— Боюся, що й останній, — скрушно похитав головою молодший Капніст. — Не думаю, що за моїм прикладом підуть інші. Я лише для чистої совісті.
— Як добре сказано! — підхопив Василь Васильович. — Це ж зродилося нове поняття, утворилася нова моральна категорія, для якої я не знаходив новітньої словесної плоті, але відчував її! Та хай буде по–старому: чиста совість. Зате зміст інший — дійовий. Хто ми — шарманщики, сміхотворці і врешті–решт боягузи, але в нас заговорило сумління, і ми намагаємося заспокоїти його. Я пишу сатиричну комедію про державних злодіїв, пишу й боюся, але мушу це робити, щоб не дорікати собі потім: "Я міг, а не написав". Мій брат відпускає рабів на волю, Котляревський хоче узаконити в літературі мужицьку мову, а ви, юначе, — звернувся до Василенка, — носитесь з недозволеними манускриптами, і хоч боїтеся потрапити до лап поліції, усе–таки робите це, аби лише не шкребло вас сумління.
— То непогано, — сказав Любимський, — коли люди починають боятися самих себе більше, ніж поліцейських ярижок. — Він глянув на Котляревського й попросив: — Ви можете мені довіритися хоча б одним аркушем ваших творінь?
Котляревський зиркнув на Василя Васильовича й подав рукописа. Любимський заглибився у читання. Гортав сторінку за сторінкою, автор стояв, затамувавши подих, обличчя гостя було поважне й холодне, і в поета не витримали нерви.
— Я розумію, що бурлеск — то ще не серйозна література, шилом моря не нагрієш, — почав заздалегідь виправдовуватися, — але не знаходжу іншої форми… Я пішов за віяннями веймарського класицизму: хочу сьогоднішні проблеми втиснути у давні сюжети… Звичайно, Гете і Лессінг роблять це на рівні своїх талантів і тієї культури, що стоїть за ними. А ми лише починаємо… — Котляревський дедалі більше ніяковів під поглядом гостя, який, читаючи, раз у раз здивовано поглядав на автора й продовжував виправдовуватися: — І починати мусимо з низького штилю, щоб мати змогу торкнутися тих проблем рідною мовою… Старенький Панас Любисевич, колишній секретар Кирила Розумовського, сидить собі в Чернігові й переодягає Вергілієвих пастухів у малоросійські кобеняки. Я ж хочу… Адже спопеліла наша Троя, шукають і досі долі троянські лицарі за Дунаєм та на Тамані…
Любимський відклав рукописа, його обличчя було суворе, та в очах іскрилася радість — є ж уже люди, що починають трясти народ опівночі, щоб той не отруївся чадом у міцному сні! — промовив:
— Та ви самі не знаєте, що робите! Самі не знаєте… Ні, пане Капніст, я бачу, що в Україні починає налаштовуватися не ліра — арфа і хтось колись на ній заграє революційного гімна! Неправда, що збіднів цей край, коли в нього забрали зброю — сила його визріває в думці. О Боже, я ж нічого не знаю… Павле, — Любимський простягнув руку до Василенка, — дайте мені поглянути на ту книжечку, яку ви й досі закриваєте долонями. Не бійтеся.
Це був товстий зошит, дрібно списаний дбайливим почерком, у ньому хтось записав історію України, скоромовкою переказуючи літописні відомості про найдавніші часи, а далі розповідь усе сповільнювалася, й важчала від роздумів над козацькою історією, і пропікала люттю за кривди, і волала до помсти за пролиту кров. Любимський читав, а крик цей був йому звідкись знайомий, наче він сам плакав колись цими самими словами.
"Якщо вся кров, пролита на землі, мститься на кровопроливцях, то які нагороди повинні бути за кров народу українського, пролиту від Наливайка до сего дня за те єдине, що шукав він свободи й кращого життя на власній землі і мав при тому замисли, усьому людству властиві…"
Павло приклав руку до чола, і раптом йому у вуха вдарив вереск катерининського ката Шешковського: "Рівно, рівно руку!" Він закрив книжку й прошепотів:
— Хто це… Хто це написав?
На обкладинці кучерявився заголовок, виведений кириличними узористими буквицями, — "История Русов", а під ним хтось намалював іконостас, обплетений виноградом. Посередині зі самої землі виростав високий колос, над ним угорі проступали обриси людських облич, знизу до виноградних грон підповзали людиноголові дракони, вужі і ящери, цей малюнок був теж знайомий Любимському, він обвів поглядом присутніх і ще раз боязко перепитав:
— Хто це малював?
Капніст й Котляревський нерозуміюче переглянулися поміж собою, Василенко сказав:
— Ніхто не знає автора. Напевно, багата їх було.
— А художник, що прикрасив обкладинку, теж вам не відомий?
— Художника я знаю. Це Сисой Шалматов, що живе в Турбаях.
— Диви! — вигукнув Василь Васильович. — Та то ж я його туди… — він раптом замовк, побачивши, як сполотнів Любимський. — Що сталося? — спитав стривожено.
— Шалматов… — прошепотів Любимський. — Він… одружений?
— Ні, — відказав Василенко. — Але що з вами, ради Бога?
— Нічого, нічого… Я знав Шалматова.
Він довго мовчав, ні на кого не дивлячись, а в голові дзвеніло одне й боляче било у скроні: "Павле, якщо з тобою щось станеться, волос не впаде з голови твоєї Уляни…" Любимський нахилився до Василенка й запитав тремтливим голосом:
— Шалматов ніколи не згадував про Уляну… Чинбарівну?
— Про Уляну Чинбарівну? З Лубен?.. Таж вона… — Василенко замовк, побачивши, як безнадія влягається чорнотою у сиві очі гостя. — Її дочка, Христя Любимська, — моя жона…
Розділ дванадцятий
У розрідженому передсвітанковому сутінку, що понад самарською дібровою повільно й тихо, мов тінь лелечих крил, відступав на захід, почулося пугукання.
Архімандрит Тарловський схопився з лежанки. То міг був застогнати й сич, шукаючи захистку перед днем, але чуйне вухо старого вловило в цьому пугуканні щось інше, ніж пташиний стогін, добре знайоме й таке далеке–далеке, аж нереальне. Він припав до віконця: за чавунним пруттям воріт хтось стояв — високий, у сірому баєвому сурдуті, простоволосий. Отець Кирило пильно приглядався, мало не витискав чолом шибку, але впізнати не міг. Бачив лише, що пришелець досить старий: спершись на костура і тримаючи в руках солом’яного бриля, він терпеливо чекав, поки на запорізький поклик отворяться ворота обителі.
Почув це пугукання і Павло Любимський, якого давній друг — "дикий піп" прихистив ранньої весни в потаємній келії Самарського монастиря.
— Пугу–пугу, козак з Лугу, — прошепотів він і склепив повіки.
Не козакував, ніколи й не чув цього козацького кличу, проте впізнав його, як упізнають сини голос батька, якого не бачили, але достеменно знали його з розповідей матері. Було те все, та вже нема, й це пугукання хоч і защеміло рідним болем, прозвучало неприродно, ніби хтось задумав на досвітку відіграти інтермедію перед стінами монастиря.
Підвівся на лежанці, прислухався. Ще раз обізвався пугач за монастирською огорожею; Павло чекав, поки почується брязкіт замків, тупіт ніг: звуки ці завжди будили в ньому рештки надії зустрітися з ними — своїми, стертими з пам’яті й ще не баченими ніколи. Так наслуховував він щогодини, кожної миті, але минали дні і тижні, а з неіснуючих уже Турбаїв — з вигнання не повертався Павло Василенко.
…Тоді з Полтави подалися вони на Капністовій бричці до Самарського монастиря, щоб заховати там на якийсь час "французького маркіза"; Василенко по дорозі зійшов і поквапився до Турбаїв, він забере звідти Уляну й Христину — може, вдасться перебратися з ними на Тамань до козаків. На Кобеляцькому шляху зупинили бричку пікінери, та пропустили, бо вельми обурився на зухвальство ротмістра поміщик Петро Капніст, а Любимського пройняла тривога: куди ж то суне військо, чи не на Турбаї?
Павло ледве впізнав Тарловського: старий висох, мов скіпка, й мало чим нагадував колишнього "дикого попа" з Воскресенівки; архімандрит же, видно було, повірив хіба що на слово Капністові, а не у справдешню появу того самого Любимського, з яким колись складав листа до кошового отамана. Але прихисток давав він усякому втікачеві — це те одне, що міг іще робити доброго Тарловський по смерті Синельникова. З архімандритом уже не рахувався жоден можновладець, проте досі ще ніхто не насмілювався чинити обшуку в монастирі чи посилати до монастирського маєтку консистентів на постій.
Потім отець Кирило по–своєму допитав гостя.
— Був у мене слуга Савка, — маленькі зіниці бігали у прорізі примружених повік, стежачи за виразом обличчя незнайомого чоловіка, що назвав себе Любимським. — А ще звали його Панасом…
— Триниткою, — додав Павло, і розпогодилося чоло у старого.
— Так, це ти у власній подобі, — сказав Тарловський, — але впізнати тебе не можу. Буду звикати до нового.
(Продовження на наступній сторінці)