— Я думав про це завжди і свідчення маю — ходить же між людей "Історія Русів", і є у тій книзі й частка мого розу–му… З думкою — написати всю правду, яку знаю тільки я, вернувся на Україну. Та не сподівався я, що призабуте, а нині поновлене горе може бути таким спустошливим. Думок немає, руки опустилися… Десь на вигнанні живе моя дитина, якої я не бачив ніколи! Чуєш, старче, десь є моя дочка, яку батожать канчуками, а я у цей час маю сидіти за папером, немов печерський безрідний мніх?! Тобі не зрозуміти цього…
— То горе твоє, і в тобі воно перебуде, ти ж давно посвятив себе вищій ідеї, тож не зрадь її. Вогонь угасне, ріка зупиниться, а думка свого руху припинити не може ні на одну мить. Мчати вона буде й без тебе, та коли з вини твоєї сповільнить свій лет хоча б на мить, то окупиться та секунда роками неволі. Хай розлючує, а не в’ялить тебе твоє горе. Поклади на терези свого сумління печаль твою і печаль твого народу. І служитимеш тому, що переважить.
Мовчки поснідали. Сковорода підвівся, обійняв Тарловського, потім підійшов до Любимського й промовив:
— Кволий я став тілом, і недовго вже ходити мені по світі. А хтось ходити мусить по мені. Отець Кирило теж чесно дотоптує свою стежку. А ти ще молодий. Зроби стільки, скільки можеш. Менша посудина менше вміщає, але хай і вона наповнюється вщерть. Твій духовний глек великий, ти ж не наповнив його ще й до половини, і коли не зробиш цього — меншим будеш від найменшого.
Просив не проводжати.
І подався в останню мандрівку той перший, що подав своєю думкою порятунок обеззброєному люду.
Довго мовчали Любимський і отець Кирило. А коли побачив "дикий піп", як розслаблене горем обличчя самарського в’язня береться мужністю, промовив, усміхнувшись:
— Самотній єси, то сотвори собі чесне товариство… Колись у цій запорізькій пущі жив пустельник. Так уже часом нудно було йому, що, хоч і посвятив себе Богові, готовий був і лукавого в гості запросити. Вчув ці думки лукавий і підсунув йому люльку. "Оце, — каже пустельник, — тепер ніби удвох". Зрадів лукавий зі слабкості своєї жертви й поставив на стіл чарку горілки. "Оце так, якби утрьох", — зрадів пустельник, випивши. А вслід за цим з’явилися на столі каламар з пером. "Тепер нас уже десять!" — вигукнув грішник, продав чортові душу й літописцем став. Йди, синашу, до келії, бери папір, перо й віддавай таємницю свого життя людям.
…Уночі при світлі свічки Павло Любимський схилився над папером з пером у руці.
Розділ тринадцятий
На Сенатській площі серед білого осіннього дня несподівано запалало вогнище.
Здалось це великою дивовижею, хоч петербурзька біднота цілий день очікувала ілюмінацій, що мали спалахнути біля палацу Безбородька на Поштамтській. Граф готувався дати бенкет з нагоди взяття Суворовим Варшави, чернь нетерпляче чекала на вечір: якась крихта, може, перепаде з панських столів. Але ж то увечері — що ж це за вогні в пообідній час?
І посунула босота до Сенатської площі з усіх вулиць, провулків і нір. Її уже важко було чим–небудь здивувати: були коронації і в’їзди воєначальників після перемог, карнавали з нагоди іменин цариці й алегоричні маскаради, але ось це…
Посеред площі, неподалік Мідного вершника, палав величезний штабель зі сухих полін, дрова лунко потріскували, поруч бовваніла гора книжок. Біля книжкового стосу стояв у червоному каптурі й масці кат. На підвищення, зроблене з грубих фоліантів, вийшов аудитор головної поліції й виголосив не чуваний ще в Росії вирок:
— Дякуючи всевидющості й прозорливості її величності, у самому серці Росії — Москві виявлено книгосховище, де зберігалися і з якого розповсюджувалися крамольні писанія хулителів Бога, царя, народу й імперії. Їхній видавець і хранитель масон–мартиніст Новиков, що протягом багатьох років намагався порушити державні підвалини, сіючи крамолу серед підданих, замкнутий до Шліссельбурзької фортеці, яко ворог імперії, книжки ж його засуджені до спалення на вогнищі!
Аудитор опустив руку з гербовим папером, кат нагнувся, узяв оберемок оправлених у шкіру книг і з вигуком "анафема!" жбурнув їх у вогонь. Тут узялися за роботу підручні кати, вогнище вмить пригасло, немов злякалося такого бузувірства, білий дим повис над площею, та незабаром виповзли червоні язики і, набравшись сили, бухнули вгору.
Аудитор склав папір і мовив до натовпу:
— Кожний, хто хоче виявити свою вірнопідданість, повинен кинути жмут оного сміття у полум’я, усвідомлюючи, що очищає наш край од скверни!
Кати випросталися, чекаючи на допомогу. Гора була велика, на вогонь приречено тисячі книг, але навіть найчорніша чернь, приголомшена блюзнірським вироком, не поворухнулася. Неписьменний люд, який, може, й чував, що є десь на світі вчені мужі, котрі пишуть книжки, був уражений такою незмірною їх кількістю: скільки ж то умів працювало над ними, скільки–то не відомої їм мудрості заховано в них, і оце все має раптом згоріти — навіщо? А коли згорить, то що дістанеться їхнім дітям і внукам, невже й вони повинні залишатися темними, осліплені нинішньою злочинною пожежею?
Кати чекали на допомогу, а юрба, що могла будь–якої хвилини розтерзати конокрада, старовіра або вбивцю, глухо мовчала, і жодна рука не підвелася на німі речі, в яких таїлася недосяжна їй мудрість.
Аудитор зійшов з підвищення, розлючені кати кидали книгу за книгою у вогонь, вогнище то пригасало, то знову спалахувало, а натовп мовчав і згодом почав розходитися.
Тільки один підпилий товстун з обвислими щоками й заплилими очима підкотився до книжкової гори і з реготом почав кидати в полум’я книжки, вибираючи найважчі фоліанти.
— Мудреців удавали, кирпи гнули, а нас за дурнів вважали! Маєте, маєте, маєте! Скінчилося ваше, скінчилося!
Однак товстун скоро втомився, сів на підвищення; утираючи піт, віддихувався, а відпочивши, загорланив, показуючи на змалілу гору книг:
— Тепер без цього сміття усі стануть однакові — звіздарі й дурні! Ха–ха! Всі до одного — падлюки! А то рила задирали: ми вчені, ми мудріші за королів і блазнів! Нате ось, викусіть, — він тицяв поперед себе дулю. — Тепер усі — падлюки!
Він замовк, п’яними очима водив по спорожнілій площі, а коли зір його зупинився на коричневій покрівлі Таврійського палацу, щось ураз згадав собі, підвівся й поквапився у бік Двірцевої набережної.
Платон Олександрович Зубов готувався до Безбородька на бал. Катерина звеліла відзначити в один день дві знаменні події: перемогу над Костюшком — бенкетом, гільйотинування Робесп’єра — спаленням книг просвітителів. Це дике аутодафе організував сам Зубов. Стоячи на балконі, він здалеку спостерігав, як збирався і розходився натовп, як горіли книжки — ексцесів ніяких не було, можна розпочинати й бенкет.
До Таврійського палацу, що дістався у спадок по Потьомкінові новому фаворитові, підігнано карету. Молодий управитель Московської імперії у супроводі камер–юнкерів вийшов на ґанок і почав спускатися сходами вниз. Втім із–за рогу викотився товстий бочкоподібний чоловічок, обличчя його звідкись було Зубову знайоме; товстун загородив фаворитові дорогу, схиляючись у пояс.
— Геть з очей! — прикрикнув Зубов, але чоловічок не вступався, підвів масні очі й промовив:
— Вислухайте мене, ваше сіятельство. Я, єдиний з усього того нікчемного натовпу, допомагав катам її величності шпурляти у вогонь крамольні книги.
— І ти прийшов просити за це в мене плати, інквізиторе?
— Ні, я хочу служити вам.
— Звідкись знаю тебе, — поморщився Зубов. — Як тебе звати?
— Сенька Трещокін.
— То як ти насмілився, потьомкінський блазню, підходити до мене?
— Не лайте, не знаючи моїх здібностей, ваше сіятельство…
— Що ж ти вмієш крім обжирання, огидо? — полагіднішав Зубов.
— Я можу зображати ваших ворогів такими, якими вони є насправді, — в їхній присутності, і ніхто не буде чіплятися.
— У чому полягає твій артистизм?
— Я — падлюка.
— Ха–ха! Та хіба ти один такий?
— У тому й річ, що ні. Всі падлюки. Та хто ж до цього признається? А я один серед усіх є таким підляком, який цим, коли вип’є, пишається… Від покійного князя Таврійського я навчився наслідувати чужі голоси. І уявіть собі: розмовляю голосом вашого ворога й при тому б’юся у груди, що я мерзотник. До сказу доведу його!
— А ти й справді цікавий оригінал.
— Ви не подумайте лише, що я лукавлю, я падлюка справжній. Якщо не вірите, можу привести вам свідків.
— Не треба, ні, я повірив… А що ти говориш про себе, коли тверезий? — примружився Зубов.
— Думаю те саме, — відказав Трещокін, — але мовчу. Взагалі ж, я переконаний у тому, що єсьм людина чесна, бо чи ж багато серед нас таких, що признаються до правди?
— Гаразд, будеш у мене блазнем, — махнув рукавичкою Зубов і подався до карети.
Трещокін підбіг за ним, схопив за полу сурдута.
— Ваше сіятельство, — зам’явся товстун, — звеліть лише вашим слугам, щоб не надто поштуркувалися мною. Якийсь час я був дворянином і, хоч із дворянських списків викреслений, залишаюся ним у душі. І за справу дворянську готовий на будь–яку жертву, відданіше, ніж деякий гербовий…
— А–а, так це ти той, якого кріпаки відшмагали!
(Продовження на наступній сторінці)