— Не знищу. В цій праці все моє життя. Іншого не маю…
Старий довго дивився на Любимського, мовчав, очі його засльозилися, й Павло зрозумів, що не все ще сказав йому священик.
— Кажіть, ваше преосвященство, — вклякнув на коліна перед ложем архімандрита. — Вони загинули?
— Прости мені, — схлипнув Тарловський. — Думав — краще буде, якщо не знатимеш… Від Василенка приходив посланець. Уляна й Христя живуть в Таврії…
— Отче!! — несамовито скрикнув Любимський, стиснувши кулаки. — Отче…
— Не проклинай мене, Павле, — тихо вимовив Тарловський. — Той шматок степу, де живуть колишні турбаївці, з усіх сторін оточений бекетами. Не можна тобі туди добиратися. Пропадеш…
Не чув цих слів Любимський. Зі стіни дивився на нього й хитро підморгував химородник Мамай, намальований мамаївський кінь повернув голову, кліпнув оком, ударив копитом; Павло схопився, скочив на нього, припавши всім тілом до хребта; сивий румак здибився на задні ноги, передніми копитами вивалив двері келії, з розгону перескочив через монастирську огорожу і знявся над пожовклою самарською дібровою. Унизу здивовано зорили степи озерами й ріками; мчав потім кінь неозорим степом, ховаючись у волотті високої тирси; кінь перепливав і вбрід долав Самару, Вовчу, Молочну, а позаду вершника сиділа, обхопивши його за стан, молода жінка. Вітер вихоплював з її уст пристрасний шепіт і розсівав по зжухлих травах, але вершник чув те слово, яке було йому тепер найдуж потрібне…
— Не маєш права, Павле… — прошепотів Тарловський.
— Не маю права? Чому?! — Любимський ударив чолом до прічі. — Чому я не маю права на те, що дозволено й тварині?
— Ти сам із доброї волі відібрав його в себе. Тож не ремствуй. Неси до кінця свого хреста.
Павло підвівся, довго стояв мовчки, і не знав Тарловський, що він ухвалить. Потім сягнув рукою до кишені, вийняв чорного залізного шворня і простяг його священикові.
— Я з допомогою цього бруска видобувся колись із тюрми. Вони, ті тюрми, не такі страшні, як виглядають. Перекажіть цю річ моєму зятеві Павлові, колись він таки зайде до вас. А пустився Василенко йти по тій самій дорозі, що і я…
— Якщо діждуся його побачити.
— Мусите діждатися. Мої рідні повинні знати, куди я подівся. Я дам про себе знати, якщо знову не потраплю у лабети…
Того дня Павло Любимський осідлав коня і з пашпортом на ім’я маркіза де Ваттеля рушив на захід.
Розділ чотирнадцятий
Лист від Любимського до Василя Капніста йшов зі Львова до Петербурга більше року — через Полтаву, Турбайці, Обухівку. Павло послав листа Котляревському, та його в той час у Полтаві вже не було, він перебував на службі у Сі–верському карабінерному полку; слуга передав пакета Петрові Капністові в Турбайці, а той — слідом за Василем Васильовичем — через Обухівку до Петербурга.
Капністові було не до кореспонденції: Петербургом лихоманило.
"Ать–два, ать–два, молчать, молчать!" — лунала команда на Сенатській площі: з ранку до вечора муштрувалися тут полки, цар Павло І особисто подавав команди, цар не знав і знати не хотів кращого способу управління державою, ніж муштра; рота за ротою щоденно проходили повз нього, імператор пильно приглядався до облич солдатів і офіцерів, а коли на якомусь не прочитував ревної й безоглядної вірнопідданості, кивав пальцем фельд’єгерям, що стояли обіч біля чорних кибиток, і показував на когось там у військовій лаві. Наказ виконувався цієї ж миті: жертву хапали на очах у царя, запихали до кибитки, й зникала вона зі Сенатської площі назавжди.
"Ать–два, ать–два, молчать, молчать!" — казилися цензори, викреслюючи все, що могло читатися двозначно, слова "громадянин" і "батьківщина" були заборонені, бо їх вживали французькі революціонери, підозрілі рукописи авторам не повертали, їх передавали до Таємної канцелярії, неблагонадійні автори — ать–два — марширували до Сибіру, а в друкарнях верстали здебільшого військові статути й циркуляри.
— Ать–два, ать–два! — викрикував Трещокін, маршируючи тронною залою вперед і назад перед царем і достойниками; імператор плескав у долоні до такту, плескали й вельможі, цар реготав, і вони сміялися теж; іноді Павло І показував пальцем на котрогось із сенаторів, і Сенька тут же починав наслідувати його голос. Ніколи Трещокін не був ще такий потрібний і сильний, його блазенське звання стало вищим від найвищого дворянського, тож заздрили йому графи й князі, бо настав золотий вік блазнів.
Ать–два, ать–два!..
З парадного входу Камінного театру вийшов Капніст. Він сторожко роздивився по боках: з того часу, як театр поставив його "Ябеду", Василеві Васильовичу всюди ввижалася фельд’єгерська кибитка, він картав себе: ставши нарешті вище за страх, до кінця здолати його не міг. Ті кибитки вдень і вночі шастали вулицями Петербурга, постійно нагадуючи людям про примарність їхнього вільного існування, бо горе тому, біля кого вона зупинялася; і Капніст не міг позбутися жахкої думки, що Радищева везли такою ж кибиткою до Сибіру.
Слуга здирав з дошки афішу — п’ятої вистави "Ябеди" не буде: сам імператор заборонив.
До цього Капніст був готовій. Він зі самого початку, як тільки зважився віддати до цензури п’єсу, не покладав великих надій на успіх. Проте таки зважився, бо ж усвідомив для себе, що тільки через театр можна найефективніше донести до людей просвітницьку ідею, збудити думку. І вдалося. Вірнопідданська присвята найсправедливішому монарху, що своїм скіпетром вражає злодійство, наклепи, хабарництво, зробила своє: цензор подав рукопис самому імператору, марнославний Павло І прочитав лише присвяту й дав дозвіл на постановку.
Народ сунув валом, квитків не вистачало, студіозуси на гальорці влаштовували овації. Поліція стривожилася, до царської канцелярії посипалися доноси: мовляв, Капніст висміяв не якихось там Кривосудових і Хватайків, а всю державну систему — радищевська крамола знову виповзла із тайників.
Перед початком четвертої, останньої вистави глядачі зауважили, що портьєри в царській ложі розсунуті — знак, що прийде дивитися виставу сам імператор.
Заходили навшпиньки, тихо всідалися та все поглядали на ложу. Цар не з’являвся, відлягало на душі і в автора, і в акторів, та ось перед самим підняттям завіси вкотився до ложі відомий царський блазень у порфірі й ковпаку. Передні ряди заворушилися: царя нема, але ж прийшов замість нього його двійник, невідступна царська тінь, уособлення імператора — треба ж якось зреагувати на його появу. Хтось нерішуче підвівся, хитнувся весь зал, одні вставали й зразу ж сідали, інші заклякали в напівзігнутих позах, а блазень стояв у ложі й вичікував, поки йому буде віддана належна честь, бо знав, у кого в цю мить перевтілився, а коли весь зал стояв на ногах, він сів. Тоді піднялася завіса.
Актори, спочатку скуті, щораз більше входили в ролі, у залі вже забули про те, що в царській ложі сидить імператорська тінь, народ плескав і реготав, та ось вийшов на сцену Хватайко й проголосив:
Бери, большой тут нет науки,
Бери, что только можно взять,
На что привешены нам руки,
Как не на то, чтоб брать?
Трещокін заслонив розчепіреною п’ятірнею обличчя і проказав, лукаво усміхаючись:
— Хе–хе… Які ж падлюки!
У залі стихло, а він повторив те саме, його слова підбадьорили акторів: нехай то і блазень, але ж царський, і вистава йому подобається…
Вистава підходила до кінця, зал аплодував, заохочена успіхом акторка, що грала служницю Анну, у фінальній сцені вигукнула в зал з надривом:
Жить ябедой и тем, что взято, —
То и свято!
Коли в залі стихло, Сенька Трещокін відвів від обличчя розчепірену п’ятірню і вже не лукаво, а злобно посміхаючись, покивав пальцем акторам, що кланялися публіці:
— Ну й падлюки ж ви… Крамо–о–ольнички!
На другий день до театру принесли указ царя про заборону вистави.
…Капніст ще раз оглянувся й звернув у бік Адміралтейства. Що тепер робити? Після найвищої заборони можна чекати всього. Павло І забажав подивитися виставу сам. Сьогодні актори гратимуть в ермітажі. Що буде завтра?
І цієї миті Василь Васильович відчув, як страх покинув його. Раптом. Наче й не було його ніколи. Адже сталося те, про що мріяв усе своє життя. Він викресав у собі мужність справжнього письменника і віднині, що б з ним не сталося, не буде більше заздрити геройству Радищева і Новикова, не дорікатиме більш собі самому за те, що сміливцем єсть тільки на словах. Капніст збагнув, що сам став у ряд тих, перших, і з того ряду ніхто його вже не викине, і гордий став за себе, і лячно тепер стало від думки, що міг отак усе життя тинятися по літературних загумінках і відійти зі світу безславно, не принісши жодної користі людям. А тепер хай діється господня воля. Він, Василь Капніст, у найчорнішу ніч зважився засвітити смолоскипа, і якщо цей спалах був навіть дуже короткий, все ж довів, що не всі сплять уночі.
Біля Адміралтейства Василь Васильович зустрів Карамзіна. Знав, що літературний метр перебуває у Петербурзі, бачив його на першій виставі "Ябеди", але Микола Михайлович не побажав зустрітися з автором. Може, через образу, а скоріше — надто галасливий успіх комедії примусив його триматися на обережній віддалі. Тепер не було куди подітися, Карамзін привітався.
(Продовження на наступній сторінці)