— Ти чого так злякався, Іване? Вибач… А я давно хотів тебе побачити… Та заспокойся, я не збираюся тобі докоряти, нині кожен знаходить найзручнішу позицію для діяльності. Нехай з'являються у нас різні видання, чим їх буде більше, тим краще… Послухай, ти мусиш брати участь у з'їзді наших діячів писемності й науки. Я повідомлю тебе, коли відбуватиметься Собор руських учених.
З цієї миті настав для Вагилевича час щемного очікування події, яка б мала визначити його остаточне місце в розбурханій стихії революції. Знав, що цього може й не статися — стихія не визначає місць, вона має силу прокладати нове русло, в яке ринуть повеневі води, — й вони понесуть його з собою… О, якби! Іван чекав того руху, який міг би винести його з глибин непевності, твані сумнівів, — і врешті він побачив…
Новий рух анітрохи не був схожий на бунтарський хаос, який вряди–годи опановував Ринком: не тлумився люд, не вривалися в натовп оскаженілі коні, не злітав до неба розпачливий рев юрби, яка змітала все на своєму шляху, а мети не мала, як не має напрямку лютий вир, що закрутився на плесі й вихопитися з нього в русло ріки не може; Вагилевич побачив рух урочистого походу й, не вагаючись ні на мить, увійшов у нього; і вже йде він поруч з приятелями, від котрих давно відчужився, і вітаються з ним Верещинський, Устиянович, Головацький, Мох, Подолинський; колона галицьких учених прямує з площі Фердинанда до духовної семінарії; попереду майорить синьо–жовтий прапор й лопотить полотнище над головами — хто несе рідне знамено?
Іван здалеку доглядається — Гушалевич несе, а інакше й бути не може; учений люд співає руський гімн "Мир вам, браття!" — й це теж не дивує Вагилевича, не сердить і не гнітить, а ще говорить до нього Яків, який іде поруч, що намісництво довго не давало дозволу на похід, та Гушалевич таки добився авдієнції у віце–президента намісництва графа Голуховського й дозвіл отримав; хто б то ще міг таке зробити, не кожен уміє запрошувати графа на обіди до ресторацій, — але ж таки лопотить на вулицях Львова, уперше в історії, прапор гетьмана Розумовського, і хай про покору голосить Гушалевичів гімн — та ще ніколи не проходила містом Лева вчена львівська громада із своїм знаменом, із своїм гімном!
Тільки Маркіяна з нами немає… І тут разом із всепрощенням ненависному Гушалевичу зринає в Івановій свідомості тривожна здогадка, що проголосить нині славу Маркіянові його двійник, і тоді знизиться велич ідеї "Руської трійці" на відстань від Шашкевича до Гушалевича, й народ змириться згодом з утратою благородного пастиря; ні, не сміє на Соборі промовляти Гушалевич хоча б через те, що подібний до Маркіяна, і може в свідомості людей на місці пророка устаткуватися образ його недолугого двійника; не можна допустити, щоб шпак замінив солов'я, — уже кричить в душі Іван і, перейшовши в ряд Устияновича, запитує, хто відкриває з'їзд; я, Іване, заспокойся, — зрозумів Микола тривогу приятеля, й незмірна радість огортає Вагилевича: дожив, таки дожив до торжества Маркіянової ідеї!
Церковна тиша запала в Музейній залі семінарії; в напруженому чеканні першого слова на першому з'їзді руських учених сидять мужі й тривожаться, щоб те слово стало новим гімном русинів, — як воно нині зазвучить, таким голосом заговорить рущина; врешті виходить на середину зали сколівський парох Микола Устиянович, його обличчя, від хвилювання сполотніле, ніби ховається за пасмами довгого світлого волосся, та ось він підносить руки, немовби стояв у царських вратах, і лунко карбує слова своєї власної поезії:
Де ж руські діти?., сонце вечеріє,
А за тя ніхто не скаже!
Ніхто сусідам вісті не дасть знати,
Якоє серце земля привалила,
За яким сином плаче руська мати…
А нам як любо, як солодко було
Той родим голос руським серцем пити!
А днесь… о браття, розбилися стіни
Красного серця, душі величавой!
Замовкли груди, чувства оніміли…
Ніт Маркіяна, молод соловія,
Пророка честі, слави предитечі!
Тиша напружилась, мов натягнута на луці тятива, й вилетіла стріла — пролунало в залі:
— Є Маркіян і буде вічно серед нас!
Навіть не шелеснуло, ніхто не озирнувся й слова не зронив, не спитав, хто це подав пророчий глас.
Вагилевич сидів, затуливши долонями обличчя, щоб ніхто не побачив його сліз.
Розділ чотирнадцятий
То було перше і єдине справжнє у Вагилевича свято — відкриття Собору руських учених в кінці жовтня, у п'ятницю. З понеділка з'їзд розпочне практичну роботу, і нічого втішного від нього Іван не чекав — він і нині був чужий серед своїх, а те ганебне слово, що висіло над ним, мов прокляття, будь–якої лихої миті могло прозвучати в Музейній залі семінарії, й Іван знав, хто його готовий вимовити: в перерві і Гушалевич, й Ірод, і єпископ Яхимович відвертали від нього голови, й навіть отець Михайло Куземський, президент з'їзду, дивився мимо нього, щоб не привітатися з відступником; а той холод, що провіявся колись між Вагилевичем і Головацьким у Микитинцях, ціпенів тепер щораз дужче і брався кригою; Яків уникав розмов з Іваном, ніби знав щось таке, що стосується їх обох, а тільки одному може належати, — і про це відав Іван: міністр освіти пообіцяв відкрити в університеті кафедру руської словесності, і з'їзд мав визначитися з кандидатурою на професора; а я нічого не мав би проти, щоб кафедру зайняв ти, Якове, але знаю теж, що ні мені, ні тобі вона не належатиме, а протегованому Голуховським Гушалевичу…
Вагилевич на з'їзді тримався окремо, навіть до Устияновича не підходив — Іванові було досить слів промови, яку Микола виголосив, відчитавши вірша, ті слова гріли Вагилевича і творили для нього свято; "Родимці!" — лунала й зараз у його вухах висока мова Миколи — такої ще не чула Галичина; з тихого осіннього неба легко злітало на брук лапате яворове листя, воно шелестіло в Івана під ногами, він ішов поволі, минаючи готель Жоржа Гофмана "De la Russia", з ресторації долинали звуки музики, Іван умисне не поспішав, щоб продовжити собі празник; "Родимці, на мапі Європи золотими буквами виписалося слово "воскресеніє", кожен народ зачав нову жизнь, а чи ж ми на тоє переболіли найтяжчу у світі неволю, щоб надалі дихати тяжким віддихом скону, мов під тягарем могили?"
Злітає з неба червоне яворове листя, тихо чіпляється рукавів, пліч, замаює циліндр; заклавши руки за спину, Іван переходить містком через Полтву, за ним згасає музика в ресторації, а він не хоче, щоб свято закінчувалося, й зупиняється на розі вулиці Баторого; "Родимці, — пролунюють крізь плач скрипок натхненні слова Миколи, — хто на Слов'янщині не знає мови святої Руси: хочеш налюбуватися її принадами — звернись до Основ'яненкової "Марусі", прагнеш узброїтися в кріпость — послухай грімкого Шевченка, а ніжністю проникнется в поезії незабвенного нашого Шашкевича, тож не даймо замерзнути на морозі ранній квітці дрібній, що виросла з його серця!"; а листя злітає з висот, ніби ті явори сягнули кронами космосу, — усе нині на світі виросло — і дерева, і люди, бо "настало пробудження живого ядра з–під гробової могили!"
Вагилевич стоїть навпроти Галицької брами — розпрямлений, усміхнений, вродливий і мудрий; нині він — ціла людина й хоче затримати в собі цей стан якнайдовше; до нього долинають звуки музики, а сурдут покривається лапатим листям; тротуаром проходять люди, а він їх не помічає, не цікавлять його теж фіакри, що гуркочуть брукованою вулицею; місто живе своїм буденним життям, а для Івана настала єдина мить справжньої урочистості; а чи ти зриш з неба, Маркіяне, торжество своїх мрій і надій, ти стоїш, я чую, біля мене і святкуєш разом зі мною; втім біля Івана зупиняється карета, тпрукає візник, Вагилевич повертається, щоб піти собі геть вулицею Баторого, та наздоганяє його чийсь поклик: "Янку, Янку!"; голос знайомий, Іван предавно не чув його, а впізнає, бо ніхто ніколи так ніжно до нього не звертався, тільки одна людина; Іван оглядається: з карети виходить жінка в рожевому плащі, у бежевому капелюшку з широкими крисами; вона нерішуче ступає крок, другий, а потім підбігає до Івана й обіймає; "Янку, Янку", — шепоче до вуха, Іван вдихає затямлений з грішної ночі запах, пригортає до себе жіночий стан, теж болісно знайомий, і зшерхлі губи вимовляють: "Це ви, пані Анелю, це ви?.. Господи, за що ж мені таке щастя?"
— Пане Янку, я теж незмірно щаслива, що випадково, зовсім випадково побачила вас, я весь час вірила, що колись ще з вами зустрінусь, скільки часу минуло, а ви забули, геть забули про мене, — квапно говорила Анеля, ніби хотіла якнайбільше сказати й приберегти час, бо вже вечоріє. — Вже вечоріє, Янку, і я хочу вкрасти вас собі на хвильку, ви ж нікуди не поспішаєте… а ось ресторація, я запрошую на легкий бімбер, ви ж не відмовитеся, правда?
(Продовження на наступній сторінці)