Карета зупинилася перед містком, дама взяла Івана за руку, й обоє вийшли, кивнула візникові, щоб заганяв повіз до стайні в лівому флігелі замку, й вони мовчки попрямували до костьолу; перед аналоєм спиною до входу стояв кустод у чорній сутані й тихо молився, шепіт відлунювався під склепінням, й чутно було кожне слово молитви; дама вклякла перед розп'яттям і проказала: "Боже, прости, я люблю його", й Іван повторив за нею: "Господи, прости мені, я її кохаю"; вони повставали з колін і тихо вийшли з костьолу; над обривом стояв самотній дім, й вони пішли до нього; внизу голубіло скло озера, а всередині будинку гриміла весільна музика: заливалися кларнети й саксофони, плакали скрипки, трубили гобої і гупав бубон; Іван з дамою увійшли до зали, переполовиненої довгим столом, заставленим холодними стравами, в залі не було ні душі, а музики, забачивши пару, поклонилися і вдарили марша; закохана пара стала на чільному місці за столом, а тоді крізь вікна почали влітати досередини позаземні істоти, й були це ті самі примари, які колись гурмою ходили за Іваном і покинули його, коли він висвятився, — тепер же мали право прийти до грішного; за столом з обох боків всідалося відьомське кодло, чорти наливали в келихи горілки і підносили відьмам, нявкам і літавицям, всі пили, плямкали, п'яніли, верещали, завалювалися під стіл, чугайстри згинали нявок у поясі, заголювали й валували їх по–звіриному, млосно стогнали відьми, вовтузячись на долівці з чортами, літавиці скидали з себе павутину сорочок і голі танцювали на столі, перевертні стягали їх уділ і гуртом ґвалтували по кутах; стримуючи шалену хіть, закохана пара застигла в тремтких обіймах, дивлячись на весільний шабаш природи; втім увійшли до зали волхви, і в них упізнав Іван новосільських дяків, вони заспівали завчену жебранку про погаслу кадильницю, загублені ключі, збляклий Псалтир і померлого пароха; п'яні чорти закричали, що їм уже набридло невольниче скигління, чей цісар дав народові волю, тож на весіллі хай зазвучить бравурний гімн, а тоді дяки затягнули руську жебранку "Мир вам, браття!".
Аж тепер Іван прийшов до тями, він змахнув рукою, розганяючи відьомську потороч, яка непрошена завітала на свято кохання: не грішне воно, чуєте — не грішне, а єдине і святе!; зала вмить спорожніла, музика стихла, й музикантів на подіумі не стало; до Івана і дами підступили новосільські дяки, поклонилися в пояс і стали запевняти, що ключі вони конче знайдуть, і дзвони заграють, й кадильницю паламар роздмухає, Псалтир візьметься письменами, а невзабарі прийде Месія, який пароха воскресить із мертвих, мов Ісус Лазаря; звідки вони набралися такої віри, Іван не знав, але дяки вірили в те, у що і Вагилевич, і від цього свято з шабашного стало урочистим; упевнений в собі і добрій долі світу, Іван узяв пошлюблену кохану за руку, вивів її з відьомського дому й доріжкою, всипаною рожевим піском, повів через місток до замку.
Іван провадив Юлію, відчуваючи себе в цю мить повелителем, він ще не знав, що за хвилину стане рабом, орудою її краси, похоті й уміння, що він у любові ще новіцій і щойно нині спізнає науку кохання; застосовувати любовних знань, почутих у Овідія, досі не вмів, вони з Амалією народили дитину, та втішитися коханням не спромоглися ні разу; Іван з Юлією підійшли до замку, і брама сама відчинилася, вони ступили на мармурові сходи й піднялися на другий поверх; крізь віконця коридору виднілося синє око озера, за ним буяли в останньому спалаху листвяні ліси, й годі було розрізнити відтінки осінніх кольорів, та й навіщо, коли розмаїття барв злилося в єдину гармонію; гармонійним був і замок із скульптурами в коридорних нішах, з галереями, які заводили до кімнат, залів, мансард і прибудов; обоє заглиблювалися в черево замку, Іван навіть не відчував, що веде його Юлія, — підкорявся їй мовчки і якби враз залишився сам, ніколи б не вибрався звідси на світ Божий; та ось відкрилися двері спальної зали, завішаної портьєрами з червоного адамашку; світло досередини проникало зі стелі; з портретів, розвішаних на стінах, суворо й лукаво позирали магнати й графи, готові свідчити на Божому суді про людський блуд; посередині зали стояло просторе ложе під шатром, на ньому яріли гарячими барвами шовкові подушки й покривала; Іван розгубився серед палацової розкоші, пекуче бажання заважало йому узвичаїтися, й він простягнув руки, щоб знайти захисток у коханої; Іван нетерпеливився зняти з неї вуаль, манто, сукенку, спідню білизну, він хотів її вже, його всього пойняли чоловіча сила і відвага, — та Юлії біля нього не було, і його охопив страх звіра, який потрапив у пастку; втім хитнулися портьєри, й на середину зали вийшло сліпуче видиво, якого досі Іванові бачити не доводилося: оголена жінка з розпущеним волоссям, що спадало нижче пояса, владно показала рукою на ложе, й Іван умить звільнився від одягу; жінка заманювала його поглядом, повелівала, наказувала, підкоряла; втім він побачив на її чолі золотий обруч з нефритовими підвісками, наблизився й упізнав Анелю; ні, я не Анеля, сказала жінка, знявши з чола обруч, вона підкинула ним до стелі, й обруч вилетів крізь вікно, — я Юлія, яку ти кохаєш, Анеля тільки подарувала мені своє обличчя, бо ти забув мій образ, ходи до мене, Янку, ми маємо для себе лиш один день, й більше подібних днів ніколи в нас не буде, ні ти, ні я ще не відаємо, що таке кохання, то пізнаймо його, щоб воно затямилося й завше було з нами, чей без кохання життя марне; але ж ти Анеля!; я єдина твоя любов, адже двох жінок кохати не можна, хіба тобі не однаково, яким ім'ям названо кохання, аби лиш воно було справжнім; жінка взяла в долоні свої тугі, мов спасівки, перса й мовчки нахвалялася ними перед Іваном; по її вгнутому животі спливала білота й закипала чорним полум'ям над лоном; вона повернулася, й спина закрилася срібним прядивом волосся, що сягало округлих стегон, з–під прядива вибігала вузька борозна, — і враз розділилося тіло, жінка лягла на ложе, її довгі стрункі ноги досягали голубого купола шатра, вона ждала.
— …Ось і все, — прошепотіла скрушно Юлія, коли вони зів'яли від знемоги. — Сталося те, що мало статися між нами, ми спізнати справжню мить кохання, а більше такої не буде. Вдруге повториться те саме або гірше. Розходьмося назавше — не псуймо собі великого нашого свята…
— Назавше?! — зойкнув Іван. — Це неможливо… Ти ж літавиця і прилетиш іще до мене, як покличу…
— Не клич літавицю, Янку, її поцілунок приносить смерть.
Юлія підвелася з ложа, обняла Івана, й ці обійми були сестринськими; вона винувато і з жалем дивилася на коханого; ти мусив спізнати любов, пам'яттю про неї лікуватимеш свою неміч, упадок духа, ти будеш творити, прагнучи мене — нинішньої; не треба тобі тієї, яка буде потім, — збляклої, пісної, постарілої. Дякую тобі… Йди вже, візник чекає на тебе. Я ж залишуся тут, це мій замок.
І вона зникла, як і з'явилася, за адамашковими портьєрами.
У дворі стояла запряжена карета, схожий на Анциболота візник сидів на передку й нетерпляче поцвьохував батогом; призахідне сонце кинуло на озеро золоту доріжку, що пробігла по воді й зупинилася біля берега; куті бляхою шпилі замку бралися полум'ям, за містком сірів занедбаний костьол, а весільного будинку зовсім і не було; Вагилевич здогадувався, що його нині водила нечиста сила, — але ж Анеля, яка назвала себе Юлією і до краю спустошила його коханням, була справжньою, та він більше її не побачить… І як це так — ніколи не побачить, ніколи в житті її не зустріне і завше буде сам? Тільки з привидами? А може, і вона йому примарилась… Чому ж пішла від нього?.. А хіба ти забув, що тобі сказала колись Юлія: жінка прагне не свободи, а залежності від сильного мужчини, ти ж нині був у неї рабом! Іван глянув на візника і остаточно переконався, що то Анциболот з микитинської корчми, — не можна зоставатися з ним сам на сам — він вимагатиме від нього підпису на контракті… І Іван подався до містка, щоб вирушити до Львова пішки, та візник наздогнав його, вишкірив зуби, реготнув, скинув циліндра, й побачив Вагилевич на його тімені золоті ріжки — ознаку вищої сатанинської градації; Анциболот надів на голову циліндра й проказав поважно:
— Прошу до карети, ласкавий пане, нікуди від мене не дінетесь, я живу у вашій свідомості… То тільки лев може бути левом, а орел — орлом, людина ж вмістила в собі Бога і Сатану, тож не шукайте ні Диявола, ні Господа по світу, а в собі… Сідайте швидше, бо смеркає.
Іван усівся в повозі, спустив заслону на передньому віконці, щоб не бачити візника, запав у дрімоту, і марився йому сон про ключове зілля, за яке мав би поділитися з Анциболотом своїм відкриттям… Ба ні, мусить знайти його сам, без допомоги Нечистого! І він знає, як його шукати, тільки треба стати косарем: росте таке зілля поміж травою — як до нього доторкнеться коса, то відразу зламається. Треба зірвати з нього один лише листочок, зашити в долоню під шкіру, а тоді геть усі таємниці відкриються перед тобою; я мушу знайти ключ–зілля, щоб вивільнитися від тебе, Анциболоте, й сам розгадаю заповітний секрет!
Прокинувся, коли візник спинив коней на розі вулиці Баторого, й вийшов з карети. Було зовсім темно, тільки на передку біля візника світився ліхтар; Вагилевич хотів подякувати за їзду, та візник його випередив:
— Ключового зілля, ласкавий пане, без мене не знайдете, ви навіть не вмієте косити… Ви нічого самі не вмієте; колись запродувалися мені, а нині тій відьмі, що залишилася в замку. Не можете бути самодостатнім, ви завжди від когось залежний.
— Я нині звільнився від вас обох, — сказав Іван і пірнув у темряву.
(Продовження на наступній сторінці)