— Ви віщуєте продовження революції? А що буде… що буде з книгами? Хіба не розумієте, що знищені книги вже ніколи не зможуть відновитися? І людство залишиться без них! Отара, темна маса, первісність… Жах!
— Я боюся того самого, що й ви.
А втім, у бібліотеках інших розмов, як про страх за книги, й не велося. Август Бєльовський розпорядився занести фонди в підвали — всі знали, що пожежа не обмине Львова. Обидва з Іваном зв'язували книги і зносили вниз.
За цією роботою застав приятелів Юзеф Дунін–Борковський. Він, як завжди, був іронічно усміхнений, проте пісний вигляд Вагилевича й заклопотаність Бєльовського примусили його набрати поважності; пан Юзеф притьмом відчув Іванову нехіть до нього й затаєну образу.
— Дорогий Янє, — поклав він Вагилевичеві руку на плече, — розслабмося й забудьмо про ту прикрість, яка зайшла між нами, я деколи втрачаю почуття міри у своїх витівках, та чи варто було тобі аж так близько приймати до серця… ну, побавився з Юльцею, і нема її; є вона, Юзефе, тут назавше залишилася, — Іван притис долоню до грудей, — та хіба це зрозуміє такий черствак, як ти?; вибач мені, Янє, але нині, може, не будемо розвалковувати старе й з'ясовувати наші стосунки, добре, що ти разом з Августом, ми не маємо права роз'єднуватися, адже вирішується доля наших націй. Це стара пісенька, Юзефе; може, й так, але ж ти таки не пішов до святоюрців; то інша справа, мені гидка сама думка…; що ті самі люди, — докінчив за Івана Юзеф, — котрі так ревно боролися з "Руською трійцею", стали враз аж такими завзятими руськими патріотами…
— Б'єш, Юзефе, у найболючіше місце, — відвернув Іван голову й зустрівся поглядом з Бєльовським — чекав від нього розважливого слова, та з короткого перезирку між ним і Юзефом зрозумів, що Борковський зайшов до Оссолінеуму невипадково.
— І нехай болить, — мовив Август, — біль допоможе тобі збагнути істину, а вона зараз для нас одна: русинам і полякам не можна нині стояти окремішньо…
— Любий Ґусю, — посміхнувся Вагилевич, — мене подібні інвективи зовсім не стосуються — я ж працюю разом з тобою, та й пан Стронський не німець і не русин… Але якщо ви задумуєте акцію згоди, то зверніться спочатку до простих русинів і переконаєтесь самі, що вони вам не вірять: скільки разів поляки закликали русинів до спільної боротьби, стільки разів і зраджували!
— Тож настала найвища пора усвідомити колишні помилки й дійти до порозуміння, — заговорив Борковський. — Головна Руська Рада вислала петицію до цісаря про розподіл Галичини на польський і руський регіони. Це ж катастрофа для обох народів, примара нової різні!.. А якою лінією проведете вівісекцію, щоб не врізати по живому? І що від цього матимете ви: коли розпадеться Австрія, руські австрофіли неминуче встромлять голови в московське ярмо, якщо ж уціліє, то німці вас згерманізують. І ті і ті вже нині готові проковтнути русинів — з якої б то причини архіпресвітер львівської капітули Михайло Гарасевич отримав від німців титул барона, а Зубрицький — орден від царя Миколи?
— Дорогі мої, — звів руки Вагилевич, — ми щойно пережили страшне лихо, а чого воно навчило поляків? Нічогісінько… Ви звернулися до цісаря з петицією про автономію Галичини й запропонували русинам її підписати, а коли отець Подолинський зажадав, щоб у ній було і про нас згадано, ви в один голос заволали: "Ти niema Rusi, tu Polska"![141] І русини змушені були звернутися зі своєю петицією до цісаря.
— Отже, ми не хочемо, щоб подібне продовжувалося й надалі. Тому й створилося нове товариство спольщених, та до рущини не байдужих політиків — gente Rutheni, natione Poloni[142] — то Пузини, Сапіги, Попелі, й назвало себе Руським Собором.
— На противагу Головній Руській Раді? — насторожено перепитав Вагилевич.
— Аж ніяк! Навпаки, ми шукаємо із святоюрцями того порозуміння, якого поки що немає, — відказав Бєльовський.
— Але чому з цим апелюєте до мене?
— Руський Собор хоче видавати часопис "Дневник руський" двома мовами і двома алфавітами — латинкою і кирилицею. — Борковський підійшов до Вагилевича, взяв його під руку. — Янє, ти найосвіченіша людина у Львові, візьми на себе, хоч на деякий час, редакторство газети. Товариство плататиме тобі тисячу гульденів річно…
Вагилевич вивільнив лікоть і, нічого не сказавши, взявся зв'язувати книги шнурами.
— Ми чекаємо твого слова, Янє, — напімнув Бєльовський.
— А яку барву матиме часопис? — підвів голову Вагилевич. — Біло–червону чи синьо–жовту?
— Не треба барв, газета має бути демократичною.
— А мої власні статті цензура не буде знімати?
— Ніхто цього гарантувати не може.
— Гаразд, я згоден, застерігаю тільки, що після першої цензурної розправи над моїми матеріалами я покину редакцію.
У серпні вийшов перший номер газети "Дневник руський", в якій за підписом Івана Вагилевича було задекларовано: "Народність є найголовнішою вимінкою того, аби народ прийшов до розвитку політичного, тому Руський Собор виступає за навчання рідною мовою в школах, за неподільність Галичини і за поєднання доль рівноправних і вільних польського і русинського народів".
Вагилевич ще і ще раз перечитав статтю перед тим, як заслати її до друку, і врешті сумніви покинули його: а й справді не можна роздирати Галичину на руську й польську, ці етноси настільки перемішані на території краю, що ніякою кривою неможливо провести кордон між ними, та якби це навіть було зроблено — скільки польських острівців залишилося б на руському боці, а скільки руських — на польському! І що тоді: створювати автономні села, староства, повіти? Таж ні, замість поділу мусить бути вироблений державний закон про рівноправність етносів, чи ж не про таку федерацію мріяв колись Юрій Немирич?
Та коли з'явився часопис у світі, тривожний туск дійняв Івана: він усвідомив, що опинився поза бортом руської ідеї, Маркіян віддалився від нього на далекі гони, а політична концепція Немирича виявилася нездійсненною: світ однаково не може обійтися без вогню і без води, проте ці сили мусять існувати осібно, і поєднати їх ніхто не спроможний… Та жереб кинуто, рубікон перейдений, і вже несила Іванові переступити прокладений ним самим рубіж, і як йому далі себе повести, перебуваючи на польському боці, — затятим русином, якого як не нині, то завтра задавить той же Борковський, і навіть Август, коли перед ним постане проблема чистоти ідеї польської, не кинеться Іванові на допомогу, і як довго протримається Вагилевич на плаву в чужих водах, орудуючи однією рукою, бо ж друга призначена для праці на рідних плесах; і чому він не з Головацьким й Устияновичем — Маркіяновими сподвижниками, але чи й вони зайняли властиві для них бастіони? Шкода говорити: у Святому Юрі правують не Микола і не Яків, а ті, які їх цькували, обшуки вчиняли в семінарії, поліції віддавали для розслідування, забороняли видання рідною мовою, нині ж ті самі ревнителі цісарського порядку стали гарячими руськими патріотами й Івановими суддями; а тут, в Оссолінеумі, хоч дух революційний залишився і є чим дихати….
Та забивало віддих на чужих вітрах, Іван почував себе, як мандрівник у завії серед безлюдного степу. Йдучи вулицею, виминав погляди стрічних людей — дивився під ноги; все йому здавалося, що хтось ходить слідом за ним й наміряється вдарити в спину, трутити, переступити, й ось пролунає над його вухом слово, якого найдужче боявся; знав — будь–хто може те слово вимовити, бо він погодився взяти не тридцять, а тисячу срібняків… Але чого йому таке верзеться, чим гірша його газета від "Зорі Галицької", в котрій цісарські блюдолизи водно клянуться у своїй вірності престолу, а чи згадали вони хоч словом про суд, який недавно відбувся над кириломефодіївцями, над самим Шевченком, котрому цар заборонив писати: єдину зброю вибито народові з рук, а для святоюрців ніби нічого й не трапилось… То знайте, статтю про українських мучеників готую я і надрукую її, навіть якщо доведеться за це поплатитися волею!.. Думка про такий рішенець полегшила муки сумління, Іван бадьоріше попрямував через Хоруншизну до Оссолінеуму і враз почув, як хтось гейби підступно взяв його під руку: не оглянувся й порвався йти швидше; невідомий його не затримував — пішов поруч, й Іван подумав, що то переслідує його Анциболот, — ще мить, і він почує сатанинський сміх: "А що, шукаєш ключа серед чужинців, шукай, шукай, серед своїх не знайдеш!"; пріч від мене, Сатано, я зійшов з твоєї дороги і знайшов свою, на якій тобі немає місця, і ти ще побачиш результати мого чину і скреготатимеш зубами в безсилій люті, що втратив владу над моєю душею, — я не перший такий, що ступив на чуже поле заради праці для рідного: чи знайдеться хоча б один чех, який би кинув каменем у Йозефа Добровського, котрий дослідив чеську культуру німецькою мовою, або в Миколу Гоголя за його українські повісті, написані по–московськи?
Я не поділюся з тобою своїм відкриттям, марної дещиці свого розуму не віддам тобі, відійди, Нечистий!
Вагилевич сіпнув ліктем, вивільняючись від долоні, що тепло лягла на його передпліччя, різко повернув голову і аж зів'яв, побачивши поруч вірного побратима Миколу Устияновича.
(Продовження на наступній сторінці)