— Чуєте, братва! Цей жлоб каже, що він Сухоровський! — заволав глузливо Мангус. — Ви бачили коли–небудь такого брехуна: я ж іще цванком був, коли на Клепарові отаманував Сухоровський. Ти скажи краще, де ті хробаки, що його з'їли!
Міхал однією рукою взяв Мангуса за пояс і підніс над головою.
— То скажи тепер, хто я? — Сухоровський крутив ним, мов лялькою, підкидав і спритно ловив. — Ну що, вагабундо, і тепер не впізнаєш?
— Сухоровський! — простогнав Мангус, допавши нарешті ногами до землі. — Присєстобоже, Міхал… Живий Міхал!
— То розпочинайте гульки! — скомандував Сухоровський, загортаючи обірванців руками до ротонди. — А завтра дасться видіти… Грай, Ясю!
А Ясьо й не переставав витинати на скрипці вуличні штаєри: він несподівано втрапив у найвластивіше для нього середовище, начебто ніколи з Клепарова й не виходив і все життя грав у напіврозваленій ротонді… Дивне відчуття оволоділо Ясем: він ніколи не зазнавав від людей кривди — всі його жаліли й допомагали втримуватися при житті. Однак у "Пекелку" мусив він виконувати волю пані Малгосі, у кузні й слова не міг вимовити через той гриміт і вічну ковалеву спонуку до праці, ну, а Міхал просто–таки розчавлював Яся своєю силою і добротою; нині ж скрипаль ураз відчув себе незалежним і сповненим права саме на таке життя, яке щойно відкрилося перед ним, — ніби він несподівано потрапив до рідного села чи то містечка, де народився, а про це й забув, проте воно було споконвічне його, і він ніколи не бачив інших будівель, лише нужденні халупи, і не знав інших коридорів, тільки нори, крізь які треба добиратися від житла до житла, зігнувшись у дугу; і ніколи не заходив до інших покоїв, іно в просяклі тютюново–бражним смородом затарганені душні нічліжки; й ніколи не мав справи з цивілізованими людьми, лише з нечесаними брудними люмпаками з синіми мішками під очима, і ніде не танцювали на підлогах, тільки на піщаних долівках у ротондах з поламаною покрівлею; й відвічно знав Ясьо клепарівські штаєри, під які десятки ніг вибивають на піску танцювальні ритми, піднімаючи стовпами куряву в ротонді, — десятки пар віддаються рухові, закладеному у мелодію Ясевих пісеньок, народжених, певне, сто літ тому.
I miał Kleparów frajdy znów,
Ze śmichu aż mi boli brzuch!
A muzyczka ino–ano,
A bębenek bum–bum–bum.
A basiunio firo–fago,
A klawiro plum–plum–plum![138]
Коли розвиднілося, клепарівська галайстра розповзлася по домівках заспокоєна — чей з'явився в них отаман, якого не мали довгі роки, — ті Лянгуси та Мангуси тільки цьмагу жльопати вміли, а ще набивати один одному ліхтарі під очима, і ніякої поважної виправи, і ніяких гельдасів[139]; о, Міхал виведе їх на світ Божий, бо ж уже розпорядився: збирайте зброю холодну й вогнепальну, не будете більше зграєю злодіїв, а вояками, які візьмуть у Львові власть, і я вам кажу: триматиметесь за неї, як донині трималися за патли своїх курвів!
Мангус знайшов для отамана й туркені найкращу хавіру й гукнув Міхалові, щоб ішли спочивати, та Сухоровський стояв незворушно над урвищем й дивився, як віддаляється улоговиною жінка в яскравому сарафані; вона зупинилася внизу, оглянулася, помахала рукою і зникла в замарстинівських провулках. Навіть не зморгнув Міхал, ніби чекав такої розв'язки, хоч серце бралось жалем: від нього відійшла остання в житті любов.
"Не місце їй тут, — подумав. — То лярва вищого ґатунку. А втім — дві жінки приходили до мене з бруду чисті, тільки мені судилося пропадати у смердючій клоаці…" По хвилі сказав до Мангуса:
— Готуй усіх до раптового виходу, щоб, коли треба буде, — мов куля! Ясьо пантруватиме на Ринку й дасть знати.
Клепарів завмер на цілий день, тільки Ясьо в ротонді не переставав награвати, додаючи Міхалові жалю щойно складеною пісенькою:
Od pierwszej chwili, gdym cię poznała,
Od pierwszej chwili pokochałam cię.
Podły kochanku, tyś nie wart mnie…[140]
Розділ тринадцятий
Перші пломінці березневої революції вибухли пожежею у квітні: з Берліна втік король, Венеція й Флоренція проголосили себе республіками, повстали Прага й Будапешт.
А в Галичині заграли великодні дзвони, сповіщаючи знесення панщини; біля церков і мандатарій забубнили барабани: комісари й циркулярні урядники відчитали цісарський маніфест, й народ витер сльози радості. Галицький люд на хвилю заспокоївся, гармаші зачохлили жерла гармат, у Львові не пролилося ні краплі крові, тільки й того, що на ринковому бруку після наскоку балагульських бричок залишилося кілька покалічених легіонерів.
Затишшя було короткочасним: у редутовому залі театру Скарбека делегати від польської громади заснували Раду Народову, й тут уже не обійшлося без крові: жовнір, що стояв на варті біля театрального будинку й не впускав досередини делегатів, у сутичці проколов багнетом руку якомусь академікові, й легіонери затовкли вояку кольбами рушниць.
Русини почали збиратися в консисторській залі собору Святого Юра на дискусії з приводу створення національного товариства: представників русинської інтелігенції приймав єпископ Григорій Яхимович; Іван Гушалевич приводив з собою на зібрання високого урядника намісництва Агенора Голуховського, який закликав патріотів до вірності цісарському престолові; врешті під банею собору зібралося вісімдесят делегатів від русинської громади — було створено Головну Руську Раду й випущено в світ перший номер газети "Зоря Галицька", яка в рубриці Гушалевича "Мир вам, браття" задекларувала від імені новоутвореного політичного інституту поміркованість і лояльність до австрійської влади.
Вагилевич залишався осторонь революційних подій. На хліб заробляв в Оссолінеумі, а ще ректор–професор Маус, з яким Іван таки зустрівся після березневого заколоту, призначив його помічником Казимира Стронського, кустоша університетської бібліотеки, й цього Іванові повністю для щастя вистачало: вечорами він просиджував допізна в бібліотеці над упорядкуванням бібліографії тисяч несподівано нових книг та манускриптів, кращого заняття не уявляв, і лише деколи туманно згадувався йому колишній щонедільний трем, коли в захристії нестаницької церкви готувався до відправи Божественної літургії.
Казимир Стронський у своєму незмінному сірому халаті був схожий на знак питання: мав сутулу й вигнуту горбом спину, запалі груди й довгий, немов п'явка, ніс, яким, коли читав, мало що не водив, ніби пальцем, по рядках, оскільки був короткозорий; кустош усією своєю сутністю уособлював настирливе питання до незвіданого у книгах — мабуть, через те феноменально вміщав їх зміст у своїй пам'яті: міг дати гранично точну довідку, в якій праці, в якому томі й на якій сторінці міститься потрібна комусь там інформація, — книги були його життям, й іншого він знати не бажав.
Людські тлуми на Гетьманських валах та на Ринку дратували й тривожили його — неспокій у місті загрожував, на його думку, передовсім бібліотеці, і він з жахом уявляв собі, коли до нього доходили звістки про віденське, краківське чи празьке заворушення, що перше ядро, яке розірветься у Львові, зруйнує насамперед лівий флігель університетського будинку, де розташована бібліотека, тісно заставлена полицями з упорядкованими книгами, — а чому б і ні? — а ще страшніше, якби потерпіло горішнє книгосховище, завалене неописаними фоліантами, — ніхто ніколи тоді б і не дізнався, який скарб втрачено…
Кожного надвечір'я, коли Вагилевич з'являвся до праці, пан Стронський, який ніколи не виходив з університетського будинку, бо й мешкав у прибудові для прислуги, зупинявся навпроти Івана, намагаючись розігнутися, й ставав тоді ще більш схожий на знак питання, і Вагилевич знав, що повинен розповісти кустошеві про все, що діється в місті, а найбільше Стронського цікавило, чи виходив на балкон губернаторського палацу Франц Стадіон, — кустош свято вірив, що промова губернатора до народу або хоч його поява може заспокоїти поспільство, адже в березні вже недалеко було до великого ґвалту на Ринку, а губернатор знайшов такі слова, що люд відразу затих і розійшовся, — правда, пане Янє, що ми маємо мудрого губернатора?
— Він справді розважливий правитель, — відповідав згідливо Іван, — але навіть рідний батько не зміг би щодня оголошувати народові маніфест про знесення панщини.
Пан Казимир був іншої думки: замало один лише раз проголосити свободу; уявіть собі, яких би юнаків виховала гімназія, якби вони щодня не розпочинали навчання з "Отченашу"? Тому–то слід водно втовкмачувати поспільству в голови, що воно вільне, тоді ніхто й ніколи не пориватиметься до бунту.
— Вас найбільше лякає бунт, а мене — тиха неволя, пане Стронський…
— Такого я не сподівався від вас почути, ви ж зовсім не схожі на революціоніста.
— Звичайно, ні, я — боягуз, який однаково жахається і пролиття крові, і тихого рабства. Я бачив кров, і мені було страшно, але глуха неволя триває вічно, і вона ще страшніша.
— Але ж воля проголошена! — знак питання став ще більше окресленим. — І дещиця свободи вже прийшла до людей…
— Дещиця свободи — то прихована неволя, свобода є або її немає… Тому народжений з визвольних гасел перший чин має властивість невпинно помножуватися, поки не досягне цілковитої своєї повноти.
(Продовження на наступній сторінці)