Втім лемент пролунав над містом, хитнувся натовп до втечі, та втікати не було куди: на Ринок від Домініканського собору, Арсеналу й площі Фердинанда виїжджали гусари на конях, гармаші викочували поперед гусарів тупорилі гармати й стягали зі стволів чохли.
Кавалькада бричок проломлювалася крізь тлум на Шевську, Сухоровський, раз у раз оглядаючись, гукав до балагулів:
— На Клепарів! На Клепарів!
…За Гицлевою горою, поміж Янівським трактом і Мурованими мостами, здибилася стрімко вгору горбата Золота вулиця, якою львівські золотарі та сміттярі вивозили за межу міста нечистоти; вона звертала вбік крутосхилом, не маючи моці виповзти на хребет плато, що з обох боків обривалося урвищами та виярами й нагадувало гігантську рептилію, яка свій хвіст залишала в Єзуїтському городі, а головою зазирала на янівські сміттєзвалища; рептилія мала розпластаний тулуб, нібито на нього наступив ногою велетень й вичавив огидні нутрощі, що розповзлися по землі й закам'яніли; на цьому найзанедбанішому передмісті не було жодної камениці, навіть одноповерхового будинку під дахом; плато звідусіль тісно оточували збиті з дощок та складені з саману, покриті іржавою бляхою хавіри, й слугували вони немов фортечним муром з проламаними в ньому проходами, крізь які можна було пробратись у глибину черева передмістя; на дні глибокої й просторої ями юрмилося загублене поселення, закрите від Божого й людського ока високими тополями й розлогими каштанами; воно ніяк не контактувало з великим містом, хіба що нічними виправами злодіїв, грабіжників та пропитих примар, які при світлі газових ліхтарів порпалися у міських смітниках, а ще брудних повій, котрі марно виходили на нічні промисли і вдосвіта без заробленого гроша верталися до своїх халабуд; те поселення заповнювало яму по вінця, й стояли тут не лише халупи та бурдеї, а й приміщення для розваг, кнайпа і ротонда для зібрання — залишок від старовинної цитаделі; посередині ями кишів ярмарковий плац, на якому завше було людно, хоча ніхто нічого не купував, хіба що вимінював шило на мило; в цьому юрмищі існувала теж своя ієрархія та судочинство, — автономний квартал, який не мав жодних зобов'язань перед муніципалітетом Львова, називався Клепарів…
Кавалькада балагульських бричок тяжко пробиралася крізь натовп від Чорної камениці на вулицю Шевську, до якої вояки підкочували гармати, — треба було якнайшвидше зникнути з Ринку, а люд ніби заціпенів, не розступався, й висіло густе ревище над містом. Та враз стихло на Ринку, Міхал зупинив бричку й оглянувся: натовп заколихався і повалив раптом до Губернаторських валів — всяк протискався, щоб стати ближче до урядового будинку; Сухоровський запитав у перших стрічних, що за оказія зайшла, йому ніхто на це не відповів, а згодом прокотилося над майданом: "Губернатор волю оголосив, панщина знесена!"
Народ раз у раз повторював ці не чувані досі слова, немов хотів узвичаїтися до їх звучання й увірувати, що насправді панщини ніколи більше не буде, — але ж бо то хлопам дарується воля, чулося ремствування, а що городянин матиме з цього, та за мить прокотилася понад Ринком нова хвиля радісного галасу, з якого вперто проколювалося таємниче й обнадійливе слово "Конституція, конституція!"; люди обіймалися й плакали, тільки Міхал люто скреготнув зубами й заволав, хоч його голосу ніхто не міг почути: "Злуда, злуда, не вірте, люди, в панські байки, який дідич добровільно віддасть хлопам землю, який аристократ захоче зрівнятися з посполитим, вам тицяють під ніс цукерку, дулю зсукують, а ви тішитеся, мов діти бубликами!"; Сухоровського, звісно, ніхто не слухав, він люто рвонув віжками, коні вискочили на спорожнілу Шевську, виводячи нею кавалькаду бричок на Гетьманські вали.
Дорога до Єзуїтського городу, куди спрямовував коней Міхал, щоб звідти допасти до вулиці Золотої й зникнути в клепарівських нетрях, вела попри будинок поліції; Сухоровський досі без страху проїжджав нею, знаючи, що поліція крізь пальці дивиться на його війну з польськими поміщиками, а ще й підспорює, та ось у цю мить, коли Франц Стадіон оголошував народові свободу, усвідомив, що влада в такий спосіб гасить бунт, а коли погасить, все залишиться, як було досі, бо тільки революція, а не подачки владців, може змінити життя на цій землі; Міхал зрозумів, що нині словом "свобода" узаконюється й навіки цісарською печаткою скріплюється неволя, і ні на яких судах вже не зможе довести посполитий, що його кривдять: йому тицьнуть під ніс конституцію з параграфом про волю й відберуть тим право на будь–який протест; треба негайно піднімати народ, поки не згасла в ньому бунтарська гарячка; о, як наш люд швидко заспокоюється, коли йому кидають обіцянку, мов собаці кістку, а ще до того дозволять помахати прапорцем, за який досі саджали до криміналу!
Сухоровський захотів виминути будинок поліції, він навіть не міг збагнути, чому раптом збоявся, такого з ним ще не траплялося; намагався звернути на Городецьку, та коні не послухалися; Міхал відчував, як за ним пантрують з вікна поліцейського будинку, ніби в кожному стояв жандарм; зігнув голову, ще й туркеню пригорнув до себе, щоб заховати за нею своє обличчя; комір сурдута стиснув йому горло, немов петля; Міхал гнав коней, щоб швидше сховатися за поворотом, та втім, ніби магнітом притягнений, підвів голову й прикипів поглядом до знайомого мертвого ока, що з–поза шиби наставилося на нього, мов цівка пістоля; друге було примружене, та враз повіка живого ока підскочила, директор поліції вперся руками в раму вікна, мало не видавлюючи її з футрин, й Сухоровський зрозумів, що Захер–Мазох у цю мить впізнав у ньому вбивцю Зайончковського; постать директора поліції зникла, а тоді засюркотіли поліцейські свистки, і втямив Міхал, що досі шукав ворога не там, де слід.
Кавалькада промчала стрімголов, а коли допала до початку Золотої, Сухоровський наказав балагулам піти врозтіч — хай кожен рятується, як може, сам же пустив коней схилом урвища, і бричка зникла в клепарівських пропастях, куди поліцейська рука ніколи не сягала.
Зупинив коней на спорожнілому ярмарковому плацу, прив'язав віжки до стовбура каштана, передихнув, зняв кашкета й, витираючи піт з чола, спитав у туркені:
— Як тобі сподобалася наша їзда, Ганнусько?
Вона зіскочила з брички, обняла Міхала і увіп'ялася в його губи.
— Ти шалений, коханку мій! О, я ще не мала такого красеня… Але куди ми забрели, а вже вечоріє… Хіба в цих норах живуть люди?
— Це Клепарів, голубко, і цим усе сказано… Ніхто не зважиться нас тут шукати… А як ти там, Ясю, живий? — Міхал заглянув до васага.
Ясьо не відповів, він був щасливий, що опинився так близько біля Сухоровського, адже Міхал такий бравий, такий сильний і мужній, то чи треба більшого щастя для Яся, як бути поруч а ним? Він обдавав Міхала вдячним поглядом, і з його балухатих очей скочувалися сльози розчулення.
— Десь я тебе поселю, Ясю. А он бачиш — ротонда! Поки не холодно, живи собі в ній, грай, а як збіжиться на гульки клепарівський люмп, то щось і тобі перепаде. Ходімо шукати людей, Ганнусько.
— Я Фатьма, Міхале. Колись давно мою бабцю посіяли турки, як на Львів нападали… Але чому ти такий безпечний, тут страшно!
— Про все потім дізнаєшся… Боже, яка ти гарна! Та я тебе замучу вночі, тільки б допасти до якогось тапчана. А вони, щурі, вже поховалися. Ходім шукати Лянгуса, мав би ще жити… Я, Фатьмо, був їхнім отаманом у старі добрі часи.
— А тебе впізнають?
— Будь спокійна, впізнають!.. Фатьмо, — пригорнув її до себе, — ти хочеш мене?
— Хочу, Міхале. Я вмію бавитися, ніхто краще за мене тієї роботи не знає.
— Не хвались, то ще Єва в раю вміла.
— Ой, не кажи, любчику! А може, хочеш уже в цій ротонді?
Міхал підхопив Фатьму на руки й сказав до Яся:
— Почекай хвильку, потім зайдеш до свого льокалю.
— Тільки не закоцюбни, Ясю, — мовила Фатьма, обіймаючи Міхала за шию. — Бо я ту справу залатвлюю[136] ретельно й довго… Ох, мій любчику, як я зголодніла!
Вони вийшли з ротонди, коли зовсім стемніло. Спустошений любощами Міхал думав про бранжу, яка вже заворушилася в дощаних халупах; він добре усвідомлював, що як не нині, то завтра Фатьма стане для компанії тягарем, а то й причиною роздору та непорозумінь; Господи, таж їхня любов закінчилася в ротонді, а далі — розбій і кров! Міхал нахилився до туркені й прошепотів: "Ти вільна, Фатьмо, тут брудно й насправді страшно"; вона стиснула його долоню й відказала: "Я завше вільна, але нині ще побуду з тобою". Тим часом продряглий Ясьо вмить забіг до ротонди, й за хвилину над клепарівською ямою залунала тужлива музика, й на її звук з нір почав виповзати чорний люд. Нікого не обходило, звідки взялася музика, а вона звучала все голосніше, з сумної ставала жвавою й закличною — і ось патлатий парубок вдарив босими ногами об землю й загалайкав:
— Корба крутить, лярва грає, баба пердить, дід гуляє!
Та раптом спинився й показав на запряжену бричку, що проступала крізь сутінок з ярмаркового плацу:
— Гей, бранжо, а що то за геци: чи не лапімухи[137] до нас завітали? А ти хто такий? — видивився на Міхала.
— Скажи мені спершу, хто ти, бо я шукаю Лянгуса.
— Він Лянгуса шукає! — реготнув патлатий. — Нема вже Лянгуса, але є Мангус! — тицьнув собі пальцем в груди.
— Ти тут старшуєш? То кляво… А я — Сухоровський.
(Продовження на наступній сторінці)