Ось наприклад, дуже цікаве розповів він про історію з Кочергою. Якийсь невідомий чоловік, бухгальтер із провінції, надіслав до "Кабінету молодого автора" свою п'єсу під назвою "Майстрі часу". З "Кабінету..." (хто там? Шиян, Кундзіч, Шеремет) відписали авторові стандартно: "Краще вчіться на шевця". Невідомий автор із провінції не здався, а послав цю саму п'єсу до Москви на всесоюзний конкурс, тільки під гаслом, перекладену на російську мову. Назва п'єси стала: "Часовщик и курица". І що ж? П'єса дістала першу нагороду. Але як розкрили коверти із справжніми іменами авторів, то виявилося, що автор найкращої п'єси — з України. Такого скандалу не стерпіли. Першу нагороду призначили представникові "вєлікой русской літератури", а авторові "Часовщика и курицы" дали другу. І який же то конфуз та переполох зчинився на Україні! Кочергу
* На цю тему навіть анекдоти завелися. Тому, що за слово "жид" садять у тюрму, то треба казати не "жидкость", а "єврейкость", не "поджидаю трамвая", а "под'євреиваю трамвая"...
відразу викликали з Вінниці, негайно зробили членом Спілки, ввели в президію, дали спішно мешкання, "Майстрі часу" пішли на сценах...
Оце такі пікантні історії можна було почути від Кіпніса.
Ходять та й ходять одними сходами Кіпніс і Тичина. Тичина живе поверхом вище, має просторе мешкання. Вітаються — і більш нічого. Здумав Кіпніс, у своїй привітності, якось за-тіснити взаємини, поговорити. З чого ж почати? Звичайно, що авторові найприємніше почути думку про свою творчість. Отож Кіпніс якось затримався на сходах і сказав Тичині, що він з насолодою читав оце недавно "Соняшні клярнети". І що з того вийшло? Тичина відразу побіг із скаргою на Кіпніса до Іцека Фефера, із обуренням, що Кіпніс негативно ставиться до Тичи-ниної нової творчости... А Іцек Фефер це ж голова жидівської секції у Спілці, чільний член партії, не абихто.
Кіпніс розказував мені це з гумором, поблискуючи окулярами.
Мені це додає тільки рисочку до того, що я вже чула не раз про Тичину. Страшенний боягуз! Своєї тіні боїться. Перестраховщик — (модне слово). Це він перестраховувався проти підозри, що Кіпніс солідарний із його ранніми "гріхами". А може він і сам добре розумів, що "всіх панів д'одної ями, будем, будем бить..." — ніяка поезія? І в словах Кіпніса почув докір за це? Бо говорять і таке, що поруч із такими "перлами" Тичина невтомно працює над поемою "Сковорода", що ото я чула уривок 1922 року і що він її ніколи не опублікував. Так і помер, бідолаха, в почестях, як у реп'яхах, а ніколи не показав свого справжнього обличчя.
А другим разом розповість мені Кіпніс і таку веселу штучку... Привезена з Ленінграду. Там живе нерушено з дореволюційних часів, у Царському Селі, у власному осібняку письменник Алексей Толстой, автор роману "Петр Первый". Він при-подобився "вождеві світового пролетаріяту" цим романом, бо під історичною постаттю "преобразователя России" розумій Иосифа Сталіна, ще одного "преобразователя". І за цей роман А. Толстой не тільки став нерушений з усіма атрибутами (з дачею, слугами тощо), а навіть зробився членом партії. Коли хто до письменника дзвонить і питає, чи можна товариша Толстого просити до телефону, а відповідає няня, старенька ще з царських часів служниця, — вона каже: — Граф ушлі-с в райком партії!
До речі, Кіпніс знав, що і в домі Рильського все-все на старий лад: в хаті ікони з засвіченими лямпадами, святкуються всі релігійні свята, — так цупко за це тримається дружина Рильського, хоч і які перетвори зазнає сам Максим. Ця його жінка інакше, як по-російському, не говорить. Тут же згадувались і дача в Ірпіні, і піяно. Але хто що міг закинути Рильському? Прибутки його — якийсь там пів відсотка з вистав опер, перекладених на українську мову. А хто ж краще міг здійснити ці переклади, як не оцей добродушний чоловік із рудими по-козацькому звислими вусами і трохи скривленим набік носом?
А одного разу зайшла я до Кіпніса — застала величезне хвилювання. Телефони — з самого рання. Що таке?
— Всі ми страшенно стурбовані. Сьогодні в газеті оголошено списки нагороджених орденом Леніна діячів культури — і в цьому списку нема Міхоелса! Це — черговий вияв наступу на жидівську культуру. Ти дивись! Був дитячий жидівський театр — закрили. Був жидівський журнал — зліквідували... — Хто такий Міхоелс? — питаю, бо перший раз чую це ім'я. — Відомий артист, найбільший з усіх живучих, режисер жидівського театру у Москві. Не відзначити його орденом Леніна значить затискати жидівську культуру...
Хвилювання в Києві тривало, аж поки не подзвонили до Москви. Вияснили. Тоді знов пішла по всьому жидівському Києву телефонна естафета: Міхоелс — член жюрі, не міг він сам собі видати орден...
Оце саме тоді надималася дута слава Олександра Корнійчука. Як вона творилася, також у хаті Кіпніса відкрився мені краєчок завіси. Каже мені Кіпніс: — Подумай! Прислали мені пропозицію висловитися в пресі про прем'єру Корнійчука "Богдан Хмельницький". Як я можу вихваляти цю п'єсу, коли в нас ще й досі щороку є судний день в пам'ять погромів часів Хмельниччини? Краще я нічого не напишу... Для мене — є що розжовувати.
То значить із польськими панами Хмельниччина виганяла з України й жидів? Коли така століттями небезпека, — чому ж жиди тримаються України?
На це я почула відповідь (тільки іншим разом, в іншому контексті) від того ж таки Кіпніса. — "Е, — каже мені один чоловік, — треба з цієї України забиратися! Вічно, як на вулкані, вічно чекаєш погрому..." — На це я йому сказав: "Але погроми перейдуть і тоді знов ніде нема так добре жити, як на Україні. Мусимо якоюсь частиною нас жертвувати для добра цілости..."
Як то виходить? Розрахунок? Навмисне лишали трохи, щоб було чим спекулювати, як жертвами? Так же й було, я згадую. Всі багаті жиди з Жашкова виїхали, а лишили пару старих... Одні ховалися в сусідів, на селі, інші на даху...
І друге:
То значить оці всі хвалебні панегірики Корнійчукові в пресі організуються штучно. Розсилаються всім "іменам" такі накази (як уже й Кіпнісові прислали!), а ці мусять посилати свої "відгуки" до газет. І так нема й числа газети, щоб там не було згадано про драматурга Корнійчука.
Є над чим думати. І я думала.
6
За той час, що я не була в Домі літератури, зайшли там великі зміни, аж не впізнала я, як поткнулася туди.
По-перше, вже Дім літератури перейшов із отого заготскот-ного приміщення на Фундуклієвській у гарненький і затишний осібняк на Підвальній із садом, альтанкою, столиками й зручними фотелями. Колись там маяв німецький прапор, був це дім барона Штайнґеля. Один час було це німецьке консульство у Києві.
Тепер я ввійшла у фойє... Де я? По кутках стоять китайські вази більші людського зросту, на дверях і вікнах висять важкі портьєри, на стінах — картини київських майстрів, щось наче виставка. Відразу забиває дух пишнота декоративности. А це ще не все! В один бік була заля для загальних зборів, кабінет видавництва Радянський письменник, вітринка цього видавництва. Праворуч — приймальня, куди може зайти всякий, можете й ви, але тільки наткнетеся на стіл секретарки, що має знати, чого ви сюди прийшли. Правда, можна посидіти на стільці, наче на розпеченому вугіллі, під косими поглядами багатонадійних молодих талантів з розсадника Сьоми Ґордєєва. Жадного знайомого обличчя. Ні, ось одне: оця секретарка була зо мною разом на курсах стенографії...
З приймальної ведуть двері до президії Спілки. У той просторий кабінет з довгим столом (як у кабінеті начальника ОБЛЗУ) мають право заходити лише члени президії та пропущені через фільтр секретарки, вона має доповісти... Нема й сліду колишніх простодушних звичаїв за часів Качури-Ле, це якийсь департамент, а не клюб літератури. І всевладним богом-законодавцем цього департаменту — хто? Олександер Корнійчук.
Радянській літературі потрібне ім'я. Як у випадку з пла-ґіятом Микитенка сказано було, що байдуже, яке ім'я (Іванов чи Петров), важливо, щоб це було вже вироблене ім'я. Мики-тенкове вироблене, — хай п'єса зветься Микитенковою. Та ось прийшов час і на Микитенка. Всевладний вершитель і диктатор зійшов з арени. Слава його померкла вмить ока, а якстій засіяла зоря Корнійчукова. Я не знаю причин такої метаморфози, мабуть, знайдуться мемуаристи, що кинуть світло на цю сторінку в житті української літератури тих років, але на очах у всіх, неухильно й настирливо (саме — настирливо!) почала вся преса втискати в свідомість читача-глядача Корнійчукове ім'я. П'єса "Загибіль ескадри" була першою п'єсою, що пішла на столичних сценах. І не тільки столичних, а й по всьому Союзі. Вже скоро почали називати Корнійчука мільйонером. А одночасно — розмови в кулуарах, що ця п'єса — не продукт його ума й таланту, написав її хтось інший, а Корнійчукове ім'я, як комсомольця, було дописане, щоб п'єсу просунути. Справжній автор скоро був заарештований, а п'єса стала навіки Корній-чуковою.
Це була тоді така поведенція, що ставиться ім'я комсомольця чи партійця, аби просунути. Не тільки в літературі.
Другу версію я чула вже в Нью-Йорку, розповів її мені
(Продовження на наступній сторінці)